Павло Мовчан – Осінній пейзаж з вороном
Дощик-шепотун, поторкаючи листя,
Викрапував думку про вічне та тлінне,
Про те, що і небо від давності трісло,
Що все проминуще, лиш хмари постійні.
Заслухані в мову його миротворчу,
Дерева ронили жарке оперіння,
Лиш ворон сидів на вершечку дозорчо:
На здобич чигав чи благав потопіння.
Він каркнув – немовби сучок розколовся:
Чи води угледів, чи пустку пустельну?..
Текло через губи безмежне волосся,
Лишаючи присмак набутий, пекельний.
І кожен себе відчував винуватцем,
Мов злочин вчинив і згадав серед ночі,
Немов зазирнуло сумління ув очі…
Цямровані ж очі дивились квадратно,
Відбивши всю мряч і хмар опахала;
Обвуглені губи – як слід від багаття –
Про літо змарноване кругло кричали.
Але ж тільки й чути дощу шелестіння,
Що товсто в три нитки з двох боків прядеться.
Все глибшають, вищають води осінні
І тиснуть на груди, стискаючи серце.
І світ – мов розмитий чи затканий в пряжу…
В руці кропива зеленіє облудно.
Повітря, неначе розведена сажа, –
Лиш ворона й видко тепер звідусюди.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Осінній вільшанський краєвид Зійшло, непам’яттю розмилось Вчорашнє, літнє, нетривке, І пахолодь заповістилась, І покотилось упівсили На води, на гілля гінке, Збезважене таке, легке. На ниви щедро спорожнілі, На обмежовані гайки, На стиглість тихої ріки Схиляють хмари спорожнілі Свої мальовані боки. Відвічне, знане, українне, – Злітає, котиться, тече, Як покотьоло – швидкогінне, З-під ніг, з-під рук, з-перед очей. І […]...
- Павло Мовчан – Осінній день В блакитнім храмі дня, Де все доцільно-чинне, Небарвиться, линя Оздоблення рослинне; І сиплеться тинька, І пада позолота, І пишнота зника, Мов увійшла скорбота, – І де не запряде Очима – там розруха… Лункий вільготний день Неначе себе слуха: Десь дерево дуднить, Хтось пакола рівняє… І павутинки нить Вуста перетинає… Собача гавкотня З людськими голосами Торка […]...
- Павло Мовчан – “Не уломить тобі, ані додать ні дрібки… “ Не уломить тобі, ані додать ні дрібки, Минуле відійшло на відстань пам’ятань. Запрагну – ти стоїш лише на колих кліпки, Але маліє час, як пам’ять від згасань. І що ж – оплавок шкла лишиться від багаття, І кіптяви пружок, що губи перетне. О леле, затули долонею латаття Мій рот, аби з грудей не видихать тебе!...
- Ліна Костенко – Осінній день, осінній день, осінній! Осінній день, осінній день, осінній! О синій день, о синій день, о синій! Осанна осені, о сум! Осанна. Невже це осінь, осінь, о! – та сама. Останні айстри горілиць зайшлися болем. Ген килим, витканий із птиць, летить над полем. Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій. І плаче коник серед трав – нема мелодій…...
- Павло Мовчан – доцільність З доцільності світу, яку не збагнув подонині, Вільшина порошить жовтавий пилок, Доцільно біліє суха бадилина, А поряд пронозить шиласта зелина Знекровлений снігом трухлявий листок. Димок свердлуватий буравить повітря, І запах сколихує приспану млость, Бо ти відхилявсь від доцільності світу, І, час згайнувавши, змарноване літо Торік літаком доганять довелось… Старі евкаліпти зеленим дозвіллям Втішали; та й […]...
- Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Мій відбиток, наче гальку… “) Мій відбиток, наче гальку, дошліфовує вода, І виплутується чайка, бо зелена борода Розпустилась за водою – в ній краснопери живуть. Чорні хмари наді мною – шерхлювать мене почнуть. Всі зазубрини вже знято, вже гладенький, наче скло, Лише губи ще щербаті і пощерблене чоло. Відшліфовано й горлянку – звуки чисті, ніби ртуть. Храмам губи наостанку треба […]...
- Павло Мовчан – На райдузі по Україні Несуть дівчата просту хлібину, Рожевий хліб, На зорях спечений. Пахне всесвітом І руками жіночими. Пахне болем, думками Тараса, Пахне стріхою і дощами, Мій круглий хлібе, Як доля мого народу, На всі боки однаковий. Мій чистий хлібе, Як наше сумління чисте. Дзвінкий мій хлібе, Луниш історією. Насущний хлібе, Як праця наша насущна. (Рожевим хлібом – святим […]...
- Павло Мовчан – Біля ставка Одмучена холодна ніжність Води в осмерклому ставку. Померхлий камінь, мов наріжник, Зануривсь в куряву сипку. Ой не смути мойого серця Сухим знесиленим стеблом. Присохлий усміх з губ зітерся, Тінь облямовує чоло. У дзеркалі камінчик ойкнув І чорні персні рознизав, І розпустилась на волокна По оці золота сльоза… Чи, може, погляд прохолонув, Чи згадку я нахолодив: […]...
- Павло Мовчан – А вже з тої криниченьки У тій криниці час стояв забутий, – Води із неї вже ніхто не пив, У ній гніздилась чорнопера сутінь І падав стрімко тільки дощ сліпий. І маятник у ній не хилитався, Обличчя поспливали слюдяні, І тхнуло нуддю та стоячим часом Так, ніби розкладався він на дні. О водо мертва! Я тебе напився, І позначила жили […]...
- Павло Мовчан – Життєва гора – Здрастуй, мовчання! – Гору помацав рукою, – Чом не минаєш мене стороною? Горо-затуло, з твоєї вершини Дух оглядає світ соколино. Іскру викрешую із серцевини, Горо, гордине, моя горовино! Кругло летить сиротливе волання, Перша вершино моя і остання. Круто стремиш, пориваючи душу; Вищим узвишшям спокушений, мушу Кров’ю значити дні горопашні. Серце кривавлячи, нігті зламавши. Горо, […]...
- Павло Мовчан – Глибини Владар глибин, розгалузивши води й коріння, Перевертає каміння, згладжує впадистий слід, Сік підіймає угору, щоб визначить межі стремління, І замикає падінням політ… Пахнуть живицею пальці, в руку вроста сокирище, Сила творяща руйнує те, що звелося з глибин, Линуть удалеч звуків кружальця – Тнеться сосновий хребет На стонадцять дровин. Нащо було употужнювать лагідну руку, По рінякові […]...
- Павло Мовчан – “Самітне волоконце пропливло… “ Самітне волоконце пропливло… Шпаклюють вікна – стережуть тепло. Заносять листя в хату на ночівлю, Аби очам затишніше було. А в листі кругло світять падунці, І скачуть поруч срібні цвіркунці – І їх, як жар, в руках пересипають, Бо скоро сніг з заобрійного краю. І стежка дальня зменшилась удвоє, Протоптана конем до водопою. Вода поважчала. Не […]...
- Павло Мовчан – Світовид – збруцький ідол С. Пушику Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: – Волі! Хліба! Мамо! – Просочувався шепіт: – О життя стражданне… Очима – Світовид і досі продивляє, Здригається в мені, як Збруч перепливаю, Полегшено зітха, коли іду від річки… І, звільнений вві сні, він бачить […]...
- Павло Мовчан – Наприклад, дерево Дуб-небодержець взеленив повітря І наслухає, як кружеля земля на корені. Чи ж під стопою рухається й світ? І по слідах народжується камінь? … Ой ти, любий-перебірничку, Ходиш кругло по камінчику! На підошвах ні пилиночки, Розтираєш білі дниночки… Вибираєш найкоштовнішу, шовковисто-білішу, І відпечатавши насмолені підошви, Гадаєш, слід полишив, відчувши рух свого ж Рухоминання, А в крові […]...
- Павло Мовчан – Батькові Проносячи шум, саморослі колони Попарно ішли вздовж шляхів кругових… Ти слухав і вгору підносив долоні – Вони ж підлітали не вище трави. Який же низенький… А води ще нижчі. Та сонце ще нижче за води сіда, Щоб нуритись в темінь і шляхом очищень Пройти, як проходить краплина-звізда. Лежав горілиць, а долоні, безсило Спурхнувши, знеможено падали […]...
- Павло Мовчан – Нічний гість (Балада) З губ знявши усміх, мов каблучку, Він без потайності сказав, Що вчора селезнем літав, Та хтось в крило йому улучив – Бо раптом рану показав… Та ще додав, що він – криниця, Та хтось прийшов води напиться І джерело замурував… – Нутро замкнуло крові краплю… – При сухорукому багатті Криниця пригадалась раптом, З якої води […]...
- Павло Мовчан – Біля дніпра – Пет-ре! Іва-не! Ма-рі-є! – По складах переносимо власні ймення на той бік, Де іскри святкують свою нетривалість, Блукаючий дим назустріч підводиться тихо, Високе полум’я, високий дим, і ми високі. Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємо З березовим вітром, Що носить пригорщу солов’їв і не знає, Де їх посіять… Рівна земля під ногами – […]...
- Павло Мовчан – “Сказав: “Ти на відстані” – відстанню стала… “ Сказав: “Ти на відстані” – відстанню стала, І півень тебе не сягає вже криком, Вже і дорога потовщала в палець, І слід затягло у глибини безликі… Зайві слова – зміст їх неповний, Тільки тепло випромінюю з серця – Голос летить слідкома молитовний, Що, ніби лікоть сорочки, протерся… Я покликав тебе високо з ночі, Пальці вмерзали […]...
- Павло Мовчан – “Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо… “ Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо, Про те, що давно розпорошено вітром; Зажди, це ж ти сам пороздмухував листя І хмари, як пух, розпустив волокнисті. Чого сумувати, з якої потреби? Піднімемо вгору обтяжене небо. Опізненим цвітом зласкавимо очі І станем ось так, як будяк на обоччі. Чи стане снаги і в морози радіти, І всіх […]...
- Леся Українка – “Осінній плач, осінній спів… “ Осінній плач, осінній спів Посеред літа золотого Непереможно забринів Із серця мого. Ох, то ж за те, що восени, Сумного, млистого поранку, Я раз невчасно завела Собі веснянку. 30.06.1902...
- Павло Глазовий – Пейзаж Продає новий пейзаж на базарі Сава: По зеленому ставку жовтий лебідь плава. – Хто картину купить, хто? – покупців він кличе. Підійшов якийсь дідок і троячку тиче. Сава злиться: – Ти здурів? Бач, схотів чого ще! Та для мене полотно коштує дорожче. – Дід сміється: – То твоє діло особисте. Ти ж платив за полотно, […]...
- Павло Мовчан – Полинова сутінь Дише степ і теплом, і росою краплисто, І тоненький вітрець у обличчя свіжить – І темнішає сад, і злипається листя, І остання бджола в сонний вулень летить. І останні ймена повертаються в губи, І тебе я гукав, та відлунку не мав. Чи загускло повітря, скажи мені, люба, Чи мій поклик летючий десь хтось переймав? Ось […]...
- Павло Мовчан – дно великої біди Все глибше входить ліс зазубринами в воду, І шелест листв’яний занурюється вглиб Ріки, де залягли важкі скарби на споді, Де схованку знайшли рухомі злитки риб. Здери цю плівку дня, відкриються відбитки Вчорашні, незнайомі, забуті та плиткі,- Там тонучий вчеливсь руками в криги злитки, А нерухомий ліс чорніє надовкіл… Береза не подасть ні кореня, ні гілки, […]...
- Павло Мовчан – Туман На тин натикався туман благуватий І кілля трухляве, мов зуби, хитав Та все наближався щомиті до хати По стежці, яку із давен пам’ятав: Примарний єством, та присутність відчутна, – Він, світ поглинаючи, пам’ять стискав, Наліг він на двері плечем всемогутнім- У дошці зосталось гніздо від сучка… Якась невиразність, розмитість суцільна, Якесь розпадання того, що було, […]...
- Павло Мовчан – Спасівка Вивертає вітер крону Срібним сподом догори. У корінні сік холоне, Медом виступа з кори. Камінь вивернувся сподом І обличчя оголив, Капає смола з колоди, Що засклила лет бджоли. … Спас медовий, яблуковий, Лик безсмертний на піску, Проступає крапля крові На кожнісінькім листку, І зі споду кожне слово Має вимітку чітку. Медвяний панує спокій, Тануть хмари, […]...
- Павло Мовчан – Зайвина Звиваються лінії, сходяться в плями; Твоє віддзеркалення в тебе ввійшло: Злилися очима, зійшлися губами, Та виявив зайвим щербате крило. У воду замислено довго дивився, Неначе причину в глибинах шукав: В порожньому дзеркалі й іскра не зблисне, Відтята водою, холоне рука. Часу струмування хіба роз’єднати? – Суцільність і плинність життя й течії… Виходить, що й ти […]...
- Павло Мовчан – Лінія уяви В розриві між хмарами судно з’являлось помарне: “Летючий голландець” – з безодні у безвість летів. Змістилась, напевне, і вісь планетарна, Бо води звелися, мов мур, в висоті. Він плив – ніби падав, крилом розпустивши вітрило, І пінивсь в блакиті прокреслений слід: Уява, можливо, його сотворила, Хоч глибивсь він далі в зеніт самохіть. Зникав, виникав, непідвладній […]...
- Павло Мовчан – Набравши води Війнула жовтизна і дзеркало криничне Замислилось, немов відчуло глибину, І ти щось заспівав, та голос був незвичним: Веселу починав, а вийшло на сумну… З чола свого хотів був зняти павутину, Та пучками відчув, як в’їлася вона… І радісно було в оцю погожу днину, Хоч радість і була зісподу вже сумна. Дивився на люпин, але, крім […]...
- Павло Мовчан – Слухаючи музику Максима Березовського 1. Приголомшливий промінь Стрімко в темряву прорвавсь І, заливши, ніби кров’ю, очі світлом, раптом згас… Темрява – яка широка! Скільки натекло смоли? Западаєшся в неспокій, ким пробуджений, коли? На очах рубці зостались і невигоєний біль, Пробиваються кристали – пророста крізь шкіру сіль. Зір у пучках зосередив, вивернув назовні слух, Звуки мідяні затвердли, уповільнивсь кожен рух. […]...
- Павло Мовчан – “У воду мінливу задивлений, в плинне… “ У воду мінливу задивлений, в плинне У струм безупинний, в якім розчинивсь, Нарешті збагнувши, що ти – крапелина, Яка щохвилини струмує кудись… І спільно з тобою в єдинім потоці І верби пливуть, і пташки, й очерет; Відбився весь світ у біжучому оці, І ти сам струмуєш назад та вперед. Назад – до початків, вперед – […]...
- Павло Мовчан – Липневий туман Туман, наче спогад про воду високу, Здійнявсь вище гаю, село затопив: І тонуть відвільглі і звуки, і кроки, І перепел спраглий туману напивсь. Виходять зі стін, мов роздвоєні, тіні, І бризкають в очі росою вони; І в ніч переходить година вечірня, І зірка спалахує світлом сумним. То, може, вікно засвітилось летюче Чи іскра у небо […]...
- Павло Мовчан – Сторінки одного поля Пронизлива земля, роздряпана, як рана, На кожен штик лопати розпачливо кричить: Гортаю поле я, бо прагну переглянуть, Ким писане і як Окличне слово “жить!”. До кістя докопавсь, до черепків кривавих, До золотих пластин, до трухлого меча, До каменя, яким убитий був ще Авель, – Неначе отвір вглиб – чорніє він в очах… І кожен шар […]...
- Павло Мовчан – “Срібна кров… “ Зникає слово в тишині, і слід сріблястий гине; Себе ти видихаєш щороку – не злічить Тих близнюків, що шнуром прив’язані до спини, І кожен за тобою слідком біжить, біжить… Ти озирнувсь – позаду в замет останній пада, За ним наступний миттю коліна в сніг схилив… Вперед біжи, вперед, бо згинуть всі дощаду, Та ніг не […]...
- Павло Мовчан – При світлі сумління (Цикл) 1. Не виріс я, а переріс себе ж, І сам себе щоночі вже лякаюсь, Бо руйнівна пітьма не знає меж І камінь міццю в плоть перетікає. Течу очима – на подушці сіль, І пальцями струмую та губами… Наче вода – збираю звідусіль Паперу клапті і солярки плями. В цій каламуті тіла і пітьми Одне не […]...
- Павло Мовчан – Сталість Все в дереві збулось – і формою, і змістом, Тому й смирення в ньому, тому і падолист. А тут що не ковток – повітря скалка – вістрям Занозиться в горлянку, і ріже губи свист. Надміру нам життя на одиницю часу, Бо й латочки землі нам вистачило б тут, Щоб чисто спалахнуть і радісно погаснуть, Не […]...
- Павло Мовчан – “На срібнім денці тишини… “ На срібнім денці тишини Лежали круглі зерна сміху, І навалились на тини Химери реготливих віхол. Вже відсміялись, знемоглися… Дивились порожньо в шибки. А на заржавлених завісах Ходили двері хилиткі. Так розчинялися відверто, Пускаючи байдуже всіх, Що я помислив: певно, смертним Є тільки березневий сніг; І що сумління сніжно-чисте Дароване нам на віки, Як оце небо, […]...
- Павло Мовчан – “Реалізується прощання… “ Реалізується прощання, І зосереджується біль До спазматичного мовчання У серцевині, у тобі… Роз’ятрюю, як рану, губи, Добувши звуки з глибини, Мов згустки крові: лю-ба, лю-ба… Вкінці спочатку озирнись… Не озираєшся… Поволі… Тебе… дорога… віддаля… Світло без тіні… Зойк без болю… Тікає… із-під ніг земля…...
- Павло Мовчан – “Життя будується у плоті… “ Життя будується у плоті, В думках росте, В словах мудріша, І кожен звук солодкий в роті Щодня від захвату кругліша… Проте на все є своя міра – З переситу і втіха кисне… Рубцями вивернувши шкіру, Час виявля сумління чисте. Допоки вм’ятини повітря Заповнюєш ти воском м’язів, Твоя душа блука сирітно І спотикається щоразу… Отож розваж, […]...
- Павло Мовчан – дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, Сніги зарівняли всі дати-рубці, І, ніби люстерко, торішній листочок Ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь, Осколок води та небесна блакить, І скрапують з шиї вишневі коралі, А поруч рука чоловіча тремтить. А крику ж немає – його вже не чути, Бо вийшов за межі […]...
- Богдан Лепкий – Осінній, сірий день Осінній, сірий день. Над лісом крячуть круки І вітер у корчах дивними голосами За літом плаче. З зимна терпнуть руки, Сміх, радість і життя мадрують ген світами. В такий осінній день як добре мати друга! З ним про весну, про літо говорити. Не так нудна була б осіння туга, І не було б так скучно […]...
Євген маланюк під чужим небом аналіз поезії.