Павло Мовчан – Осіння пам’ять

Запорошене око сльоза омиває,
Схолонають ліси, і листочок листка доганяє,
І повзуча трава завмирає, наїживши спину,
Щоб ухутрити плечі тобі соболино.
Ніби іскра – папір – порошина пекуча
Пропалила весь світ – чорна дірка зія,
Отвір ширша – для ширших сполучень
Продувається пам’ять твоя…
Та у звивині мізку – тернина –
Гострий спогад, урослий цвяшок:
Пропалила долоню жарина,
І крізь неї тече порошок.
Не вхопить мені борошна, нене, у жменю,
Губ мені не стулить, бо пече,
Корба крутиться, кру… помрячено,
Борошенце крізь руку тече.
Запорошені очі не бачать,
Як листок обганяє листка,
Борошнина, мов присок, гаряча
Білу днину наскрізь пропіка…
І повіки, обтяжені мливом,
Підіймати все важче мені…
Благувато, ні, мабуть, щасливо
Посміхаюсь – гну губи мучні.
І обметицю злизую з жорен,
Обціловую камінь терпкий,
Струмінь борошна свердлом прозорим
У долонях буравить дірки.
І язик діркуватий, як сито,
Слово “хліб” не протисне ніяк,
Аби пам’ять з життям сполучити,
Відновивши забутий вже смак.
І мовчу, і кручу свою корбу,
Чую вік, як гуркочуть трибки,
Бачу, котиться торба із горба,
Хоч заплющивсь, бо граю в жмурки.
І трава, наче дріт, під ногами,
І куди не ступлю – дерева…
– А за ким я біжу?
– За листками… –
Вітер пам’ять, мов ліс, продува…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Ю яловський коротко.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Осіння пам’ять