Павло Мовчан – Перевтілення

1.

Струмуючий, далекий часу гук
Крізь оболонку вапнясту кулясту
Просочується – шовкопрядний звук
Надійно тчеться, щоб тобі не впасти.
Єднальна мить – снувальне волокно
На кокон навивається сріблясто,
У сповитку душа дріма давно,
І лет їй сниться широко, зірчасто.
Крило прозоре розвиває шовк,
Виборсується голос із тороччя,
Між напівсфер, між білих лушпайок
Лунає слово, сповнене пророччя:
“Будучина” – як збанок для води,
В якому скло налите не схлюпнеться,
Проріжеться лиш промінь молодий,
Гарячим вістрям пронизавши серце.
І тіла ваготу полишивши землі,
Угору понесеш до стін присохлу глину,
І поглядом крізьким помітиш на крилі
Мандруючу слідком блискучу павутину.
Вона із товщі літ, ущільнених життям,
З праматірних глибин снується самотворно,
І оболонки душ на ній разком висять –
Поплюсклі каплушки, проїдені і чорні.
І не останній ти – перелік-бо трива,
Не обірвати нить, що пориває вгору,
Лиш тіней зачерпни в широкі рукава,
Бо невагомий ти, а небо так прозоре.

2.

Питуща земля, усотавши жадливо
Зволожену тінь, що упала навкіс,
Чекала терпляче на зоряну зливу,
Щоб вицідить сіль мерехтливу із сліз.
Вона випивала з простертої плоті
Її ваготу – ворушились п’явки,
І слово “безмежність”, окислившись в роті,
Замкнуло вуста на мовчальні замки.
Вона прогиналась потульно поволі,
Приссавшись травою на всю довжину,
Снага протікала крізь фільтри юдолі,
Вивітрювавсь слух, щоб не чуть глибину.
І, наче личинка, западисто входив
У чресла чутливі, в незрушні шари,
Лиш чув кістяком: підземні б’ють води
І тисне повітря нестерпно згори.
А біль перевтілення кістя рівняла,
Ламаючи зібгане в ковтюх єство,
Свідомість сліпа западала в провали,
Спливала в безодні прозорим хрестом.
Все вище, все ближче до рівня прозріння,
Приймаючи в себе бентежне тепло;
Прорізались крила, і мить воскресіння
Явля перед зором все те, що було.

Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Перевтілення