Павло Мовчан – Питання

Мово убога в устах недоріки –
Тільки й спроможен сказати “люблю”…
Сніг дотліває, піняться ріки,
Хвилі прозорі горблять ріллю.
Світла, ой світла в очах невимовність:
Шум зашумовує, вітер хмелить,
Над головою хмари верховні
Перемальовують світлу блакить.
Для похвали, мабуть, слово… і тільки…
Світе безмежний, відбитий в мені,
Наче в очах перелітної бджілки:
Крапля роси на медовій струні,
Лоно молочне солодкого цвіту,
Світле весьдення і хвиля тепла,
Фарба співуча минулого літа
В пам’ять щілясту вогнем натекла.
Зверху – лубець, але зелень зісподу,
Зокола – голос, всередині ж – біль!
Ймення, як взяток в бджолину колоду
Визбирав – тісно в самому собі.
Але не висловить захвату й криком –
З горла за голосом вилетів рій:
– Ой та навіщо, світе великий,
Вічне мовчання внизу і вгорі? –
Зором всотав все до лушпини,
Слухом і пошум, як в мушлю втягнув…
Та як в сопілці – в душі порожнина:
Хто ж тільки дмуха в мою глибину?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Твір-роздум кохання ромео та джульєти.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Питання