Павло Мовчан – По-ступ

Знов землю відчиняють грабарі –
До глини прикрої вгрібаються лопати.
Ізнову розпинають на горі
Необлітанну душечку крилату…
Люд збайдужілий, під один кашкет
Підструганий, і на одну підошву –
Зрівня гробки, посунувши вперед,
І вшиє заполоч криваву в довгу прошву…
Вологий холод, ніби вустюки,
За коміри вповзає та за шкіру,
Об черепи розплющені зірки
Відтінюють убогий колір сірий…
– Подумайте (якщо є думать чим?)
Про ті хрести, яких вам не минути.
– Єдиная, – алкаш-грабар кричить, –
Цілуючи пляшенцію отрути…
– І не-дєліма… – йому в тон впада
Полковник Алксніс і вганяє кулю
В відбиток власний – брижиться вода:
Пухир спливає з Німана, мов дуля…
І неділимий безіменний тлум
За танками на Захід кроком рушив.
І по землі пробіг залізний струм, –
Мов на дротах затіпалися душі…
Тікає від заглади все живе:
В хрести дерева, а трава – в коріння,
Повітря п’ятикутний постріл рве,
А мову облягає оніміння…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Хотів би жити знов у горах мотиви.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – По-ступ
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.