Павло Мовчан – Пограниччя

Це все було. Було це все зі мною.
Розмитий і задивлений водою,
То я стояв на березі тоді,
Коли повітря шилося стрілою
І вигуки лінали молоді:
-Агов, тогобіче! Осначе криги й ряски,
Де твоє остя з кістя й луски?
Чому твої цибайла дибулясті
Не можуть течію перебрести: –
… І гнівавсь я. І кидав каменюку
На той бік мови, щоб урвати звук,
Але була стріла початком звуку,
Були відлунням спурхи каменюк…
Трубіж і Стунга, Смотрич, Роставиця,
Тростинка, Вільшаниця, Лозова, –
У кожнім слові глибина криниці
І бережан границя вікова.
Стріла від плоті гнівом возз’єднає,
Але обрушить пам’ять снігову:
– Гей, чоловіче, – хтось мене гукає;
І озираюсь – знаю, що живу, –
На тому боці іскра вибухає,
І слідом долітає гострий звук,
І ойкотом вертається відлуння,
І сміхом наливаються слова:
– Ну як по той бік жити – алілуйно?
Якщо у тебе драна голова? –
І луг вологий луни поглинає,
І холод входить широко у плоть:
І бачу: куля пам’ять доганяє
Аби її на скалки розколоть.
Ізнову тут при річці бережастій
Задивлений в мінливу глибину
Силкуюсь пригадати всі напасті,
Та здобуваю я лише одну:
Нічна вода, роздвоївши багаття,
Несе в пониззя відблиски його,
І, спійманий долонями латаття,
Пручаючись, спалахує вогонь.
І я силкуюсь, та пусті зусилля:
Ув’язнена пручається в мені
Якась істота – рвуться сухожилля,
І лопаються зойки голосні.
Так, ніби річка затекла у тіло,
Обрушені зійшлися береги,
І замість крові через серце стріли
Течуть-летять – не додають снаги…
І щохвилини – в груди каменюка,
І щогодини – куля прошива, –
Пісок сипучий розгортають руки,
Аби не згасла іскорка жива…
Вона спахне, і пам’ять, наче русло,
Освітить вмить, і виявить у ній
Потрухлі стріли, каменюки плюсклі,
Людські відбитки вмулені – на дні…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Пограниччя