Павло Мовчан – Поклик

Намарилось недоброхіть:
Недбайний день і погуляння,
Кругом штахетник, наче кліть,
А посередині стоїть
Драбина в небо, і останній
Щабель зелений, наче віть, –
Не досягнуть, не долетіть,
Бо неспроможен до літання…
Поволі-воленьки іти,
Перебирать щаблі трухляві,
А на хмарині зверху – ти,
В блакить вмочивши крила дляві,
Пливеш – мені не досягти…
Щаблі обрушуються –
Ниць
Я падаю грудьми на кілля,
І стрімко в пролійки зіниць
Земля вліта, як шмат вугілля.
Свідомість гасне: попіл, тьма,
Поволі зменшується іскра…
Та раптом голос підійма:
– Вставай! Хутчій! Рівняйсь на дійсне! –
Я звівсь і відпечатав крок,
Рівнявсь на сонечко ліворуч,
Проте хмарину бачив зрок,
Хоча очей не зводив вгору.
І чув пекучий в грудях біль,
Так ніби паколи стриміли,
І голос чув, що звідусіль
Гукав:
– Лети душею, а не тілом!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Поклик