Павло Мовчан – Ремінісценції
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили.
Т. Г. Шевченко
1.
Під листям калиновим спить товариство,
І кобза вилунює лоном пречистим…
Кайданами грає кобзар невеселу;
У мідянім роті язик металевий,
Мов било у дзвоні, тріпоче-дзвенить,
Але товариство не будиться – спить…
Лежить товариство, як дзеркало бите,
Калиновим жаром і попелом вкрите,
Росте їм піщана гора в узголов’ї,
Покроплена зверху калиново кров’ю…
Оце вам, братове, таке Берестечко!
І мчить по Вкраїні підкований порох.
По обрії вершники скачуть прозорі.
Обвуглена Січ, поставши з пожежі,
Підносить угору повітряні вежі.
Замкни у струну, кобзарю, досаду,
І звуком гарячим тавруй оту зраду
І шаблею тни, як смиком, невблаганно –
Хай тужить струна від смеркання до рана.
Хай душі поснулих і там, в потойбіччі,
Почують розпачливий голос на Січі.
Струна, що потята на двоє, на троє
Хай кличе і мертвих до бою, до бою!..
До кого ж взивати тепер кошовому,
Що й голос згубив в світовому огромі!
Хіба що до Бога, до
До кривди-напасті на вічнім престолі!
2.
Не зраджуй, доленько, мені,
Не знаджуй серця гомінкого,
Так чорно, доленько, мені,
Що уповаю лиш на Бога.
Чорніє шлях, як і ріка,
І пахнуть мандри чорногреко,
І чорний хтось мене гука
Рахманним голосом здалека.
А я один. Як цвях в руці,
Як біль навстіжний на розп’ятті,
І крапля крові на щоці
Відбила згашене багаття.
Де друзі, козаки, жона?
Чому тужильниці не плачуть?
Зарубка де та вказівна,
І хто гука – чому не бачу?..
Чому покликання сумні
Ніде ніхто не чує в світі?
Чому так боляче мені
Лицем і думкою чорніти,
При загратованім вікні,
Як на безвітр’ї жаром тліти?
3.
Навідувачко, хмаро низьколетна,
До неньки-України ти причетна,
До зав’язі густої, до журби, –
Навідуєш, бентежиш щодоби…
Лягаєш на обличчя і сліпиш,
Принаджуєш до сонячних узвиш…
І я в’яжу солом’яне крило,
Просилюю у кам’яне дупло.
Лукаво посміхається метал,
Приваблює, щоб в дірку пролітав…
Зліта душа – і дзеркало води,
Пильнуючи, відлунює: – Зажди!
Порошиться з руки уламок криці
В дупло криничне вічної темниці.
4.
Сутеніє вода, і ситніша чернече багаття,
Топчуть вовну вологу підошви швидкі,
Над мовчанням свічад ходить холод щербатий
І втирає обличчя у брили плиткі.
Лише шелест волокон розшарпаних чути,
Та ще іскрами бризка тріскучий сучок,
Клято місять пітьму ноги, в темряву взуті,
Люто місить пітьма вогняний волосок.
Хто кого? – стільки літ – не збагнути –
Місять землю чи місить земля?
Не спокутати лють, не спокутать…
Чорним місивом спрагу втолять…
Втеча світла з очей, навіть з пучок,
Не прискорює місива крок,
Вовну ночі багаттям озвучуй,
Щоб дзвенів ув очах вогняний волосок…
Зяють позіхи ночі, в проломи води
Кида потай іскрину людина,
Під ногами росте потолочений дим,
Вигріває в замісі жарина.
І свічада облич віддзеркалюють страх,
Віддзеркалюють губи мовчання;
Дим росте, росте дим на ступнях,
І розіп’ята плоть відліта на листках
Через мур і хрести у світання.
5.
Збігає життя, проходять і дні спотикальні.
Лежить, мов наріжник терпіння, у келії камінь,
Байдужий до часу, глухий, саморослий,
Укотре об нього спіткнувся ти босий…
На ньому чи з нього підносився погляд далекий;
Білилися дні, і сніг спочивав, мов лелека.
На ньому вода полишала глибокі познаки
І долю твою сполучала з минулим завбачно.
Безсмертя своє покладали на камінь були можновладці,
Кайлом карбували його відчайдухи, завзятці…
Та камінь є каменем – випорскує іскра не рідко,
Бо пам’ять її закликає у свідки.
А іскра ж, обтяжена простором, гине миттєво,
І з’яву життєву надовго затягує мрево.
І камінь горбатий, сукупивши стільки терпіння,
Мов улик гуде, вже близький до прозріння.
6.
І голос вже вилиняв: бляклий,
Як лист на морозі;
Не вимовиш більше “люблю”, проклясти і то не в спромозі.
Холодний, голодний, бездомний, сирітний –
Ще розпачу трохи – і голос той стане уже тогосвітній.
Чи простір порідшав, чи обрій до губ підступився –
Та голос додолу, мов попіл сухий, порошився…
О доленько-доле,
Полинна і плинна,
Замкнулась не колом,
Пружком половинним…
Літа повносилі немовби пройшли стороною,
Підошви до глини пришиті імлою густою:
Стоїш непорушно, так наче свій спогад чатуєш,
Волаєш, та власного голосу аже і не чуєш;
– Я – я – я – я – я…
Склепіння важке, зостався один понеділок…
І дивишся в руку безглуздо: навіщо
Стискаєш вуглину?
А-а-а… І коло обводиш, вірніше, його половину.
7.
Там, там за морем парубок волає –
Хтось розпач з нього довго виливає,
Крізь щілини в стіні світліє страх стоглавий,
Від доторків скупих струмує кров іржава.
На сполох, може? Ні. Видзвонюють кайдани?
За лісом путівець? І чати недріманні!
Печата копито печальний аркуш долі,
І снігу білий стовп росте, росте поволі.
Прислухався – невже минуле голос має?
Метал потлила ржа, та в жилах кров лунає,
Наповнює і слух неспокоєм заліза;
Стончілий в часі звук вуста сухі порізав:
Кривавляться слова, коли кричиш про волю,
І крижані стовпи ростуть на видноколі,
І подумки він мчить і губиться між ними,
Та з снігових узвиш очима крижаними
Хтось стежить, не звильне, судомить його рухи,
Щоб слухав крижане волання завірюхи.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Провідні теми і мотиви творчості блока.