Павло Мовчан – Ревнощі

Мур саморослий непомітно
Загнався високо в блакить,
Аби закрити сонце літнє
І нас навіки порізнить…
За ним зосталися дерева…
Попереду ж – чорнів гудрон…
Труба гриміла металева,
І сум… мов після похорон…
Подумав: “де ти?” Раптом голос:
– для сущих місця тут нема… –
Самотньо… Ні душі навколо…
І що не крок – пітьма, пітьма…
Це сон? Чи ніч? Чи очі зшиті?
Чи те, що й вимовить боюсь?
Йду, натикаючись на плити,
Й не знаю, чи назад вернусь…
Чи очі я привчив до пустки –
Весну зітер, тебе зітер…
Усі надії, згадки сплюскли,
З усього часу є “тепер”.
Не проростає тут нічого,
Немає жодних сподівань,
І поміж плитами дорога
Гадючиться для кружелянь.
Та з неї я зійшов раптово,
Крізь вирву глянув у стіні:
Там одяг чистий мій святковий
Топтав хтось люто так в багні.
Мої читаючи нотатки,
Він реготавсь, їх шматував,
Стирав сліди, а кожну згадку
Рубцями вгору вивертав.
Ураз він тінь мою помітив
На мурі і… почав трощить –
І в отвір ливонуло світло,
Щоб навіть дух мій спопелить.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Ревнощі