Павло Мовчан – Розчинені вікна
Ненатлий дух часу, усепоїдучий,
Розлущивши серце, облуду лишив,
Корогву зелену пустив на онучі
І камінь, як попіл, роз-поро-шив…
Зостались у мізкові обриси літа,
І слово “зозуля” звучить, як “зола”,
Лиш тіні у небі снують перелітні,
Та в кожній із них колись пташка жила.
І час ошукати – це марність безглузда,
Свій лик карбувать на дрібних срібляках,
Та ж час, як мишва прошивна, швидколузна
Разом із повітрям у кров проника.
Чого ти гаруєш, надсаджуєш силу,
Муруєш не житло, а склеп родовий?..
На власні руїни хоч раз подивись.
Лишилось дароване вітром імення,
І спогадів скринька, квитанцій сувій,
Що свідчать про вперті зусилля даремні
Продовжити вік помарнований свій.
Скидаєш взувачки, щоб бруду не внести,
З кишень ти витрушуєш тертий тютюн…
Так чисто – немає ущербку на честі,
Вдоволений ладом своїм, клопотун.
І раптом вривається протяг в кімнату,
Тебе видуває в розбите вікно…
Висить капшучком чиясь тінь пухирчата
На груші, усохлій давно-предавно.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – На воді Виводить місяць сині тіні На шир, торовану удаль, А довкіл тебе білопінно Ласкавиться лунка вода. Присвячуєш живкому плину Свою тривогу і тепло, Лягають хвилі полохливі, Як павутини на стебло. Каблучка місяця черлена, Маліючи, на перст лягла, А під долонями у мене Цвіла дурманно бугила. Пустившись берега, щосили Ламав я мури водяні І сам незчувся, як […]...
- Павло Мовчан – “Ні подумки, ні пошепки, ні вголос… “ Ні подумки, ні пошепки, ні вголос Не викричу я розпачу ніколи, Не вимовлю ні словом, ні журбою, Пустошну глухомань, що за тобою. Навіщо ти лишив напризволяще Мене, о Боже, в цій життєвій хащі, Де дні щільні, як паколи високі, І ночі котять смоляні потоки! Навіщо клопоти біля вогню недремні, Навіщо погуки даремні ці спасенні? Навіщо […]...
- Павло Мовчан – “Від листопаду вседенного… “ Від листопаду вседенного, Від неба надто голубого, Від яблука – така студінь, Що, наче кригу, власну тінь Б’єш закаблуком – і дзвенить… Яка холоне жовта мить! В бадиллі жил, в загуслій крові, В очах – дрімає жар любові, А в голосі – густі меди… Сніги, о доле, відведи! Листки на дзеркалі води Відтінюють глибокий холод […]...
- Павло Мовчан – Біля межового каменю В якого дерева мені питати тіні? Із джерела якого воду пить? Я в затінях поплямував сумління, А серце, як розпечене, горить… Ні попуску, ні пільги, ані міри. Хіба ж мені впоровень білий світ? І кожен день прожитий, мов офіра, Зусилля кожне виганяє піт… Відміряно ж і часу мені скупо, І радощів, мов крапель на піску. […]...
- Павло Мовчан – Шовки Летять шумкі шовки, щоб лагідно сповити Попалені горбки, пощерблене чоло. І пензель золотий відновлює на плитах Затерті імена і вибите число. Та падає листок і закрива століття,- Утворений провал їх миттю поглина. І промінь, наче перст, пронозить верховіття, І кам’яні карби промацує до дна. Зусилля твоїх рук чогось на світі варті? Де камінь родовий, де […]...
- Павло Мовчан – “Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші… “ Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші, Хвиля думки біжить і ледь-ледь повітря колише, Перед зором струмує відміряний вічністю час, Що своїм проминанням споріднює зело і нас. Тонко мгліють гілки, і дві зв’ялені ягоди гаснуть, Холодок зов’ядання ворушить повісмо сивин, Але ж нас навзаєм полонила надія прекрасна: Свою кров об’єднать і тривати в подобі людино-рослин. […]...
- Павло Мовчан – Братські зусилля Ворота в небо знають тільки птиці, І погляд вгору можна не підносить. Знайшовши отвір в безвість у криниці, Послухать можеш, як вода голосить… Колись всім миром копана у полі І висвячена духом чудотворця, Вона цвіла, мов крин, на видноколі, По цямрини налита небосонцем… Вниз головою з лемешем на шиї Жбурнули в неї ратая весною. Зусилля […]...
- Павло Мовчан – Бакенщик Що ж мені свідчать твої зморшки? День надійшов і відійшов. Дощ розгулявся – чорні стьожки Гадючаться з-під підошов. Несеш вогонь на щедру річку, Виймаєш весла з-під пахви І воду міриш опівнічну: Назустріч спогадам пливи… Ой, скільки ж там свинцевих зблисків, А криці рясно, а вогню… Тож смерть іздалека-ізблизька Кропила вперту течію. І каламутились джерела, І […]...
- Павло Мовчан – досвід Нерв пам’яті, оголений літами, Вже занімів, і біль давно ущух; І пагорб часу, мов замет, розтанув, Розмив сліди щоденних завірюх… Що ти вчинив за дні своєї плоті Для ствердження покладених чеснот? … І німував, і віддававсь скорботі, Ятрив байдужим пустослів’ям рот? Чи вдосконалив серце у стражданні, Зусилля множив, може, на думки? Чи так і жив, […]...
- Павло Мовчан – Краплина Краплино медова високого цвіту, У дзеркалі літа тебе запримітив. Очей не зведу, і мій зір вогкуватий Занурений глибоко в синь непочату. Ой квітко, хоч раз нахилися до мене Із сутінків довгих, з туманів зелених. В марнотах зусилля назустріч ступити Спромігся до себе лиш тінь прихилити. Між нами не простір, а прірва-німиця, Повітря розріджене рідить зіниці, […]...
- Павло Мовчан – “Покрай хвилі йду. Спиняюся… “ Покрай хвилі йду. Спинюся. І пливу, пливу, пливу… Дрізд кубельце мостить в вусі, Смиче із-під ніг траву. Вимиває землю хвиля По піщинці – ти ж стоїш, Не пусті її зусилля, Бо землі лишилось ківш… Ти ж, задивлений у воду, Все пливеш, пливеш, пливеш, Мов без короня і роду, Мов тобі немає меж… Десь і чаєчка […]...
- Павло Мовчан – Старіє час Старіє час… Не запевняй, що ні… Бо свідчать навіть зморшки на стіні І комарині протяги у рамі, Облуплена замазка на вікні, Що зміни відбулися й поза нами… Зістаривсь час у найпевнішім місці, В чутливій крапці стислого єства – Він в серце нурить щохвилинне вістря, Аби упевнитись, що ще душа жива… То лжою вжалить, а то […]...
- Павло Мовчан – “Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу… “ Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу, Про вічне думав він: про камінь та метал, І зляканий гвіздок, немов хробак, пролазив Крізь товщ вербових плахт, бо смертне пам’ятав. Байдужий молоток, заплішуючи отвір, Орудував рукою слухняно: мах-по-мах, І цвяхом став язик, залізним цвяхом в роті – Від стукоту здригавсь і цокав на зубах. А в мізкові снувавсь, мов […]...
- Павло Мовчан – Надійні крила Легкий, святковий, випадковий, Він падав, йшов, переливавсь, І відбирав мені він мову, Прозорячи густющий час. Біля колодязя лункого Він стишував свій крок легкий, Вдивлявся поглядом предовгим У свій відбиток хилиткий. – Так ось чому мене носило Понад землею сто вітрів, Так ось чому, зламавши крила, Я падав долу і радів… Бо треба всякнути в пилюку, […]...
- Павло Мовчан – Пограниччя Це все було. Було це все зі мною. Розмитий і задивлений водою, То я стояв на березі тоді, Коли повітря шилося стрілою І вигуки лінали молоді: -Агов, тогобіче! Осначе криги й ряски, Де твоє остя з кістя й луски? Чому твої цибайла дибулясті Не можуть течію перебрести: – … І гнівавсь я. І кидав каменюку […]...
- Павло Мовчан – “І сонях гнеться, і землю гне на осінь… “ І сонях гнеться, і землю гне на осінь, І синій голос висне, мов крило, Що раптом над Просонням простяглось І протягло золочені покоси. – Не клич мене, Занадто таки низько Ранковий гомін, вхекавшись, пробіг За небосхил, що править за поріг Осідку нашого і нашої колиски. – Не клич свій клич, Луну не поверну, Затисну в […]...
- Павло Мовчан – “Цей мох – на двох… “ Цей мох – на двох; Куди не глянеш, Стоїть притомний літ Весняний, Хоч до весни – гай-гай!.. колись… З беріз ми соку напились, Все ходим і когось гукаєм, Й відлунок кожен, наче спис, У свої руки заплітаєм. Що нам до того – мох чи пух, Чи ниття те, що в’яжуть птиці, Єднає нам і зір, […]...
- Павло Мовчан – На старому порозі У сутемках я слухав власні кроки – Горбатий шлях щомиті підстрибав, В підошви жбухав порохом глибоким, Немов відбитки руху добирав. І храпко розчахнулись хатні двері, І прочинився наскрізно мій слух, Щоб пропустити голос чийсь: – Вечерять! – Я ж не розгледів, чий то кликав дух. Бо хата ця давним-давно забита, Вже й призьбу покротили пацюки […]...
- Павло Мовчан – Подільність Облесливі і велемовні, Не промовляють – шовк прядуть, Вуста-меди, вуста-гріховні, Їм бджоли мед свій віддають. Не обійти, не розминутись, Коли почую мови шовк, І шелестить шовками сутінь, І шиється шовками крок. Ти – солодощі й пожадання, Ти – плесо, біле від лілей, Стільник, защедрений коханням, Нестерпне світло для очей… Яким би не ішов я шляхом, […]...
- Павло Мовчан – Мудрість О не стреми свій лет, обмеж себе собою І визнач наперед любов свою журбою. Бо над усім завжди горує день печалі, І будеш ти один різьбить свої скрижалі… Огромлений твій слух шукатиме мовчання, І виснажений дух вгамує поривання. І, сівши на поріг, ти оком світ окинеш: Хтось квапиться, летить, та ти його не спиниш… Нехай, […]...
- Павло Мовчан – Жовтень Зрадив паву пісок ворушкий: Буде пух в набивні подушки; Буде сон, мов каблучка з руки, – Коти-коть, золоті голівки… В мене люба – на лівій руці, Ходить ніч біля віч по щоці… Перемовч, не злякай бубонці, Що лежать та й на правій руці. Розколовся горіх, як горіх: Де ж ті зерня незгірклих утіх? Пересохли порожні […]...
- Павло Мовчан – “І, посміхаючись, мов танув… “ І, посміхаючись, мов танув, І перетворювавсь у рух. І відкривав не вуха – рани, Аби поглибити свій слух. І затверділе зверху тіло Зчищав, мов кору. Щоб відчуть, Як поторкає звечоріло Повітря сиза каламуть. І слухав, розчинивши тіло, Як в серці промінь затверділий, Немов накільчений, росте. Повітря зашерха густе… Але вихоплюється слово Від захвату, що тобі […]...
- Василь Симоненко – З вікна Синиця в шибку вдарила крильми. Годинник став. Сіріють німо стіни. Над сизим смутком ранньої зими Принишкли хмари, мов копиці сіна. Пливе печаль. Біліють смолоскипи Грайливо пофарбованих ялин – Вони стоять, немов у червні липи, Забрівши в сивий і густий полин. Полин снігів повзе до видноколу, Лоскоче обрій запахом гірким, Лапаті, білі і колючі бджоли Неквапно […]...
- Павло Мовчан – Єдине Єдиний простір, що на все життя, Єдиний світ, який ти іменуєш; Збігається в єдине почуття Любов і зненавидь, що у тобі нуртують. Кров глибшає, хоч гостроребрий світ Впивається в ростучу оболонку, Збіга сльоза, затягуючи слід, Немов мороз димучу ополонку. Поглиблюється пам’яті кристал, Заламлюючи пройдене минуле, Єдине слово тихне на вустах, Немов бджола, що поверта у […]...
- Павло Мовчан – Розкопки Під терасами моря їх чекали руїни і скіфське минуле, Широчезнії східці, врізані в чорний граніт, І череп’я вождів, що жили у минулім, Що жили для кривавих бучних перемог. Ящірка і трава поснували контрфорси підйомів. Вигорає на сонці глина руда, наче кров. Чути стукіт копит, і посвист нагайок, і стогін – Та пощезлі віки озов свій […]...
- Павло Мовчан – Надвечір’я Напоєна вогнем, насичена паланням, Зависла над селом підхмарена блакить, Поширшала, мов звук, вечірня мить зростання: Женеться вгору тінь – її не зупинить. І збільшена бджола свій лет дзижчанням ширить, І ворон на біду ув оці почорнів, Прокреслив чорне “кар” розірваним пунктиром, Мов нитку простьобав на сизім полотні. І тягне череда в село духмяну хмару, Дійниці […]...
- Павло Мовчан – “Болію днем, і жовтим листям… “ Болію днем, і жовтим листям, І стиглим окликом лелек, І променем стерильно чистим. Розмірено, з лицем байдужим Іде орач на переліг. І розпачно регочуть ружі, Спинивши в осені свій біг. І все збігається до кола, Сегмент дозрілля все змика; Обциркулювавши жовтнем поле, У центрі спиниться рука. Все зовні стале, все незмінне: Рідкі штахети вздовж доріг, […]...
- Грицько Чубай – Вікна Вікна, Чому ви так часто бліднете? Чому ви так плачете часто, Чому? … У вашу прозору душу незбіднену Дивлюся крізь тишу німу. Ви щоночі малюєте вдовам Портрети загиблих чоловіків. Лягають на вас Тягарами пудовими Їхні обличчя важкі. І до солдатів З глибокими шрамами На сиве заплакане скло Приходить війна між рами, Приходить атака… Усе, як […]...
- Павло Мовчан – На перевозі Води окравок металевий Вночі, мов бляхи шмат, дзвенів… Тремтіння зірок вересневих Передавалось і мені… І мерзнув я – голчаний холод Вганявсь під нігті, кров студив, Мов літа й не було ніколи, А холод панував завжди… Час уповільнювавсь у жилах, І випрямлялися думки. Уже дванадцяту пробило – Заворушилися гвіздки… Я перевозу ждав безглуздо Чи переходу з […]...
- Павло Мовчан – “За солодом у роті часто… “ За солодом у роті часто Ятриться гостро гіркота, Зі світлом ходить тінь довгаста – Знімає полум’я з гнота. Позмінно: надбаність – утрата, Постійний борг, мінливий ти… Скупий на слово, хоч багатий На правду – аби борг сплатить. Бо взяв ти стільки у Вітчизни, Так спрагло пив з її джерел, Що позичку і борг свій визнай. […]...
- Павло Мовчан – Відстань Сотворителю повітря, Розокремлено весь світ… Кличу голосом сирітним Тужно свій далекий рід. Кличу матір, кличу матір: Голос сіється пилком. Сотворителю крилатий, Я відірваним листком Кружеляю над травою, Клаптик тіні волочу; Мов бджола, женусь за роєм, Та, либонь, не долечу. І не зменшується відстань Поміж сущуми в житті… Та й не затишно у місті Так мені, […]...
- Павло Мовчан – Розщіп Пом’якшений до сліз снувався голос вітру, А в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній, І тіні на стіні писали розпач свій, І книга на столі лежала, мов сувій… Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі, Хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках… І думка ледь жива у сонному розсолі Здригнеться – спалахне на мить вогонь в шибках… […]...
- Павло Мовчан – Колесо На тлі зеленого малинові колеса Мелькочуть, наче відблиски млинка, Повільна хмара прогинає плесо, Зникальна хмара біла і важка. Люби цю мить вповільненого часу, Від колеса стрімкого відречись, Що було луком зігнуте у страсі, В безглуздість власну замкнуте колись. Воно безмежність прагне подолати, А ти відтинок знаєш, знаєш свій: Короткий шлях до цвинтаря від хати, Аби […]...
- Павло Мовчан – Згортання У царстві спокою вивершувався світ І птичі голоси виблискують черлено. Лелеки молоді, почавши свій політ, Спалахують крильми і схлипують блаженно. У промені життя струмує голос твій: – Вертайтеся назад, минулі дні і птахи! – Загострюється клин, зника у висоті І зваблює тебе пірнути в небо з даху. Не важиться нога цю землю відштовхнуть, Не важиться […]...
- Павло Мовчан – “Правобіч гляну та й побачу… “ Правобіч гляну та й побачу, Як тонкосльозо скрипка плаче Над згаслим соняхом в степу І як ступає тінь незряча За скрипалем стопа в стопу. Він, наче дріт, снує жалобу Поміж стернею в три струни, І виснуть хмари крутолобі Над ним, мов круглі валуни. Лівобіч гляну – слизне річка, І в’яжеться вода в вузли, І язь, […]...
- Павло Мовчан – “… Нема вороття… І там над водою… “ … Нема вороття… І там над водою Зоставив відбиток зі шкірою свій, Колеса ж забрали дорогу з собою, Згорнулася курява в жовтий сувій… І листя згорнулось, зосталась солома, І котиться слідом відлуння клубок… У згадках затримать не вдасться нікому, Бо википів образ окропом з думок. І падає камінь в згвалтовану воду – І бризкає дзеркало […]...
- Микола Руденко – дихайте на вікна Дихайте на вікна, Сковані морозом, Бо загине вік наш І зав’яне розум – Дихайте на вікна, Сковані морозом. Тільки сила духу Явить сонце в хату, Прожене наругу Й темряву пихату – Тільки сила духу Явить сонце в хату....
- Павло Мовчан – Коло річки Там ліс шумів і обсипалась хвоя, А нас вітри минали стороною, Проходили, сипнувши жменю голок, Сталевих голок в спину навздогонок. І перед нами в дзеркалі рухливім Дерева ворушились полохливі: Углиб і вбік – на темному зелене – З вільшиною розпукана вербена, І на поверхні кільця ряботіли – В них дощ пронозив голки, наче стріли, І […]...
- Антонич Богдан-Ігор – Пейзаж з вікна Дивись: шумує день погожий, Кипить зелена заметіль. В товстому дзбані варить рожі, Аж піна бризкає звідтіль. Дуднить по шибах дощ цинобри, І скло відблискує, мов сталь. Парує курявою обрій, Хвилює в димі ранніх сальв. Підвівши очі з-понад книжки, Побачиш світ барвистим сном, І думка, вирвавшися нишком, Мов нетля, б’ється у вікно....
- Павло Мовчан – Рудименти пам’яті Підстав аж забагато, щоб радіть: Сріблястий берег, муром небо-море, Та в сплесках хвиль печальну чую мідь І бачу попіл на вітрах прозорих… Ушкоджений, напевне, слух і зір, Пошукуєш в печалях осолоду? – Яка блакить?! Ти їй не вір, не вір, Бо сам сльозам цю воду уподобив… Всередину зіниці обернув, Бо ж боляче на розкіш цю […]...
Образ явдохи хіба ревуть воли.