Павло Мовчан – Розчинені вікна

Ненатлий дух часу, усепоїдучий,
Розлущивши серце, облуду лишив,
Корогву зелену пустив на онучі
І камінь, як попіл, роз-поро-шив…
Зостались у мізкові обриси літа,
І слово “зозуля” звучить, як “зола”,
Лиш тіні у небі снують перелітні,
Та в кожній із них колись пташка жила.
І час ошукати – це марність безглузда,
Свій лик карбувать на дрібних срібляках,
Та ж час, як мишва прошивна, швидколузна
Разом із повітрям у кров проника.
Чого ти гаруєш, надсаджуєш силу,
Муруєш не житло, а склеп родовий?..

/> Та більше свого не прожити, дурило,
На власні руїни хоч раз подивись.
Лишилось дароване вітром імення,
І спогадів скринька, квитанцій сувій,
Що свідчать про вперті зусилля даремні
Продовжити вік помарнований свій.
Скидаєш взувачки, щоб бруду не внести,
З кишень ти витрушуєш тертий тютюн…
Так чисто – немає ущербку на честі,
Вдоволений ладом своїм, клопотун.
І раптом вривається протяг в кімнату,
Тебе видуває в розбите вікно…
Висить капшучком чиясь тінь пухирчата
На груші, усохлій давно-предавно.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Образ явдохи хіба ревуть воли.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Розчинені вікна
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.