Павло Мовчан – Розщіп

Related posts:

1. Павло Мовчан – Відповідь Покликувач спраглий: чому все, для чого? Як нитка крізь голку, тяглася дорога Крізь серце – і рвалась: вузли на вузлах… Лиш дучка лишилась – гуде на вітрах, Мов випав сучок, і в плоть порожнясту Дощі затікають, негоди крапчасті. Чому?! – покликаю, мов знаю кого. І наче ступаю з води у вогонь. І, жару вхопивши, з […]...
2. Павло Мовчан – За світляним колом Я кликав, та кого? Я плакав безпричинно: З’являвся то вогонь, То холод біло-синій… Хоч розрослася ти На ширину уяви, Але із пустоти З’являвся сміх лукавий… Вуста – то тут, то там – Спалахували й гасли… То жару пекота, То снігу білі пасма… Все вигадка, все – сон, І плач був нереальним: Піски, Тутанхамон І спертий […]...
3. Павло Мовчан – дводільність Однодільний і світ – Так чому в роздвоєнстві дні минають, Між долонями сосна нестримно росте, Захват криком вуста розтискає – Затікає повітря густе?.. Так навіщо жалю завдавати? – Довжить ніч і скорочувать день, І виходить на пруг, як на страту – Бракне голосу й слів для пісень… Кисень видихав – свічка ж палає… Стовбур товща, […]...
4. Павло Мовчан – Вибір Ой світе, світоньку, чи ти мені наснився, А чи судився літнім, як бджолі? Я лугом брів і щедро заросився, На рукаві пилок, як на крилі… І голос супроводжував гудючий: “Куди ти, чоловіченьку минучий, Куди ти йдеш, пошукуєш чого? Куди несеш у рукаві вогонь? Куди ти йдеш – попереду ж зима, Вона ж до кістки все […]...
5. Павло Мовчан – Мить (“Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено… “) Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено, Розчахнуто живу між “вчора” і “тепер”, І клопоти мої дрібним-дрібні щоденні: Дивитися у глиб незрушених озер І згадувати те, чого давно немає: Б’є перепел в житах, що стали, наче мур, Виблискує коса і простір відкриває, І золотий покіс ляга за батьком в шнур. Барильце в осоці настуджує вологу, І […]...
6. Павло Мовчан – Липнева ніч Клейка липнева ніч. І темрява липуча, І куряви сувій солодкістю набряк. І світло із вікна брудне, ніби онуча, Ворушиться, напнувшись опукло на будяк. А там, де отвір в ніч, де джерелує лампа, Немає ні душі. Та світло не зника. Та чути за вікном – незримий хтось чалапа, Забуте щось шукає, ворожить по кутках… Тут не […]...
7. Павло Мовчан – “Шляхів нікому неналежність… “ Шляхів нікому неналежність, Очей навстіжна жагота: Обмежить обрієм безмежність, Щоб розпізнать свої літа. Вгадавши мітку на відтинку, Душа мандруюча спішить Допити через соломинку Солодку мить, солодку мить. І прагне спрагло увібрати Комаху, тріщину, листок, Аби комусь переказати Земний заучений урок....
8. Павло Мовчан – “Біля груби так святково… “ Біля груби так святково Вип’єш чай і будеш знов Переважувати слово, Що вимірює любов. Треба руки нам зігріти, Не сполохавши вогонь, Й наректи словами літа, Ну, скажи ж мені, кого? Може, рань цю випадкову Чи схвильованість руки, Що трима квітчасте слово За шовкові торочки? Може, пахощі суничні Важко схилені на стіл, Наректи якось незвично, Взявши […]...
9. Павло Мовчан – Колесо На тлі зеленого малинові колеса Мелькочуть, наче відблиски млинка, Повільна хмара прогинає плесо, Зникальна хмара біла і важка. Люби цю мить вповільненого часу, Від колеса стрімкого відречись, Що було луком зігнуте у страсі, В безглуздість власну замкнуте колись. Воно безмежність прагне подолати, А ти відтинок знаєш, знаєш свій: Короткий шлях до цвинтаря від хати, Аби […]...
10. Павло Мовчан – “Як водомірка: стриб вперед… “ Як водомірка: стриб вперед – Вода ж назад віднесла І легко, наче очерет, В руках ламає весла… Життя ні зором ухопить, Ані вловити в жменю – Воно не ділиться на мить Для тебе і для мене. Суцільним плином на всю шир Осяжне і глибинне. А ти один лише пунктир На хвилі – соломина. Несе? Віддайсь […]...
11. Павло Мовчан – Порох В крупинці кожній – прах життєвий; І перехрестя всіх віків В істоті кожній, в кожнім дневі Вся сума проминувших днів… і порохів… Минулого не підрихтуєш Своїм теперішнім знанням… Потужно б’є життєвий струмінь, Та смертно гаситься щодня… Нема ні виломів, ні щілин, Несе усіх один потік, І ти зживаєш в своїм тілі Безвічність всю за власний […]...
12. Павло Мовчан – “Скільки вод стоїть між нами… “ Скільки вод стоїть між нами, Поміж нами стільки днів… І танцює чорний камінь, Наче гайвір, в борозні. Вже опахчені хлібами Поцвяховані степи. Борозна така між нами, Що її не заступить. Серп уп’явся у повітря, Розпанахавши блакить, Із розрізу гостре світло Бузиново цебенить. Світло б’є і крізь долоні, І крізь шрами тут і там. Образ твій, […]...
13. Павло Мовчан – Впізнавання вогню Шумить вода на перекаті… Чиєсь обличчя при багатті, Мов маска мідяна, блищить, І лиже пломінь язикатий Суху вільшину – та тріщить… Я з відстані тихенько грівся, Долоні в той бік простягав. Вогонь на ноги раптом звівся І хилитнувся, мов впізнав. Це він лизав і стріху, й сволок, Лелеці крила обпалив. Це він у віск впечатав […]...
14. Павло Мовчан – Карби на камені Снувались крізь шум Лише звуків прожилки, І вітер до білого воду стругав… В ногах шерехтіли камінні обмилки, І морю затісно було в берегах… Ти, водо, Колись могла світ весь пойняти, Вмивала всю скверну з обличчя його, А зараз стискають бетонні лещата, І світ цей, напевне, очистить вогонь. Бо ти не піднімешся, водо, безсила, До скелі, […]...
15. Павло Мовчан – “Світліє корою прожилля беріз… “ Світліє корою прожилля беріз, Їм сила незрима напружує віття: Цей смуток звідкіль, що до кістя приріс? Невже починаю старіти? Скупішають рухи, і важчає крок, І світло вбираю обличчям всезрячим. Як ніздрі лоскоче квітневий димок! І як безсоромно я плачу… Чому проминає усе? – не збагну, Хоч мудрий і все розумію; І радісно б треба стрічати […]...
16. Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим… “ Щось не збагну, чи поле стало меншим, Чи ліс далекий ближче підступивсь? Чи я не той! І вже отак не вперше: Ступаю вгору – падаю униз. Навикле око змін не помічає: Все той же ліс і лінія снігів, І небо – те ж. Але мотив печалі На бадилині вимерзлій бринів. Коловся лід, і тріщина тоненька […]...
17. Павло Мовчан – Спалахи Стоять, немов після посвятства, Дерева, світлі, мовчазні, І щедро роздають багатства Сухій осінній стороні. Я і собі підставив жмені – Хай капле золото й бурштин… Але летять скарби повз мене,- Рука ж, пожадливо-нужденна, Вхопила декілька жарин; І, відсахнувшись, біль струсила, І, мов згадала давні дні, Труснула дерево щосили – Вогні посипались рясні. І губи, спалені […]...
18. Павло Мовчан – Останній сніг Відбуваючи покуту, Білість втративши лунку, Мов ганчірка, сніг забутий Дотлівав собі в ярку. Вкритий рваним шаром бруду, Він відразу викликав: Сніг – не сніг, якась полуда Чи облуда ворушка. Споневажений землею, Він відблискував сталево Недоречно при траві, Переживши власний вік. Та комусь він був потрібен, Хтось відвідував його, Хтось, хто танув теж безслідно, Кого чистий […]...
19. Павло Мовчан – “Навпроти кого сон цей снився?..” Навпроти кого сон цей снився? Гадюка у кутку сичить, Посеред хати камінь лисий, На ньому тінь сира лежить… В проймі дверей білують цапа, Що лобом вперся у поріг, Кров у залізні ночви капа, А в сіни залітає сніг… Напевне, ти стояв надворі – Тінь проломилась крізь стіну, Що відвологло, наче корінь, Лягла на плаху кам’яну. […]...
20. Павло Мовчан – Надвечір’я Напоєна вогнем, насичена паланням, Зависла над селом підхмарена блакить, Поширшала, мов звук, вечірня мить зростання: Женеться вгору тінь – її не зупинить. І збільшена бджола свій лет дзижчанням ширить, І ворон на біду ув оці почорнів, Прокреслив чорне “кар” розірваним пунктиром, Мов нитку простьобав на сизім полотні. І тягне череда в село духмяну хмару, Дійниці […]...
21. Павло Мовчан – Відбиток ІІ Безглуздя самоти – це мимрення під ніс; Це – чути лиш себе, до себе ж обзиватись, Немовби голос твій в с в оє кубельце вріс, Повітря ж надовкіл намощене, як вата. Виходить з себе в ніч, виходити в астрал, Вертаючись назад у страсі на світанні, І вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристал І думать: вихід […]...
22. Павло Мовчан – Літо 1. Початок З кожним днем вікна ширшають. Бузковим холодом омито і шию, і плечі. А сухе коромисло долоню студить. Ой сивим волосом пополам розділимо час, І вкопаєш стовпці, щоб до слова “оселя” Дочленувати “за-ти-шок”… Людяно стане… виспівано стане… хороше стане… І закотиться горошина, і вип’є землю під хатою, Та й, розсунувши напільні дошки, проб’є і […]...
23. Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...
24. Павло Мовчан – Тяжіння Приручений вітер слухняно зі мною ішов через степ, Куйовдив волосся уже не густе І слід замітав – лишався хвилястий пісок, – Лише б не запікся важкий, переходжений крок. Розмлоєна пахла земля глибиною, І час розкривався, мов скойок долоні, Аби показати на хвильку перлину зернини І визначить сенс прожитої кожної днини. І щоб повернутись назад, де […]...
25. Павло Мовчан – Валун Насльозило, навіяло – шаром ропи затягло… День, неначе віяло, склався у смужку – як не було. В промінь протягу збилося, струмом потужним пішло. Листя променем зшилося у широке крило… Хата наче на свято – немає кутків, І півні дзвінкороті викрикують двійко заучених слів: “Миром, світлосте!” – з яблуні, з молодого вершка… Перемішані, зв’ялені: тут плоди, […]...
26. Павло Мовчан – “Золототканні шати в панни… “ Золототканні шати в панни, Золотообідні ридвани, Соломою їй мостять шлях, І ходять коні в постолах. У панни Ганни серце з воску, Її покривдити так просто: Гарячий погляд, наче стріль, Її вражає звідусіль. У панни личко з порцеляни, А голосок її медвяний По краплі рясно розлива Квітневий солод – не слова. Вона пускає бджілок з пальців, […]...
27. Павло Мовчан – Читаючи “Божественну комедію” данте Аліг’єрі Тут мова лиш заводить нас в обман: Бо наш словник ще дуже невеликий, І розум завузький збагнуть цей стан. Данте 1. Сплелись слова – було словозмішання, У плутанині вичахнув і зміст. А перша літера в абетці – вже остання, Господарем непроханий став гість. І день розсипавсь, даль розшарувалась, І води на волокна розповзлись, І вигуки, […]...
28. Павло Мовчан – Камінець Як можна так жити далеко і певно, – На нас-бо чекають спокуси недремні: Пиття-забуття, і життя захлинальне, І день безберегий, і ніч сповивальна, Заснеш – не прокинешся, ступиш – впадеш… Рости, як травина? Авжеж-бо, авжеж… На пожир пожежі, на поглум дощам? Зігнувшись, ламатись сухим пополам? Е, ні… Як же жити? З якого кінця? Дороги розмиті, […]...
29. Павло Мовчан – Пожовкла дитяча фотокартка (З циклу “Фотокартки”) В безмежних пухнечах затишно, уліжно, Розірвано обрію кільця річні, І дихає холод хвилястий невстіжно – Нема де сховатись малому мені. Цей ватяний лейбик, вітрами підшитий, Мені завеликий – з чужого плеча, Та й тіло вспадковане, дране, як сито,- На ньому сліди і від куль, від меча. Під тим драним тілом – ще […]...
30. Павло Мовчан – А що ж ти пригадаєш, чоловіче? Пізнав же і ти часу повну всевладність, Проклюнулось знову в долоні зерно, І жорна гуркочуть давно безпорадно, І камінь зітерся давним-предавно… На що ти спроможен? Продовжитись родом, Звести кам’яницю і мур змурувать? Назовні мов тверднеш, хоч трухнеш зісподу, Торкнулась чола незгладима печать. І слід п’ятипалий у тебе на шкірі, А очі злинялі не бачать вже […]...
31. Павло Мовчан – “На весну вже пішло… “ На весну вже пішло. Відлуння рідкувате, Проріджуючи слух, дощем намоклу вату, Верталося назад, так низько, ледве й чути, І слідкома за ним тяглася повстю сутінь… Зневажений, знечулений до всього, Прийнявши в себе спис далекої дороги, Ліс чорно височів, заслуханий у себе, Пускаючи пташок в позеленіле небо. Співзвучний ти чи ні глухій гущавині, Веселий чи сумний […]...
32. Павло Мовчан – Кожна мить Як холодно в небесній висоті, І птахів перельоти золоті Нам кажуть шлях, аби і зір підносивсь І падав згодом із зими У осінь… Печальний ключ, затнувшися у леті, Понизив погляд, бо і сам поник, Метелками сухого очерету З очей був зметений. І тільки мідний крик Стирчав оклично в небі благовіснім, І круто повернувся мій язик, […]...
33. Павло Мовчан – Лягти горізнач у траву Я не один – в сусідстві мурашви – Уплетений в густе ткання трави: Вбираю неба глибочінь ув очі, Сухий ручай струмкоче по обоччі, Засвідчує, що він іще живий… Висить сорочка на сучку смиренно, Байдужа і відчужена від мене, І я – наче дозріла вже зернина, Що вилущилась із лушпиння нині. Землице рідна, ти вуглієш в […]...
34. Павло Мовчан – Гаряча дорога Розторочивсь поділ сорочки, Бо пльондравсь довго по росі: На литках споришу листочки, Під п’ятами гаряча сіль. Тепло твоє земля вбирала, За пазуху ти землю клав, І крізь сорочку проростали Пір’їни бліднуватих трав. В тобі ставало більш земного, В землі дедалі більш твого. Була гарячою дорога – Пекла підошви, як вогонь....
35. Павло Мовчан – В стручкові гороху І занімів, немов прозрів нарешті, Наваживсь зазирнути у прийдешнє, Де все хистке, непевне, Як вві сні: Моє життя було чужим мені, Бо я на мить побачив старість власну, Здригнувшися, зістаривсь передчасно… Чого злякався і чого тремтів: Ти ж і в минулому, в майбутньому житті? Ну, немічний, знесилений, ну, хворий… Та хто тобі рідніший з двох, […]...
36. Павло Мовчан – Листок (З дитячих спогадів) (З дитячих спогадів) Між білим небом та землею Гіллям назубився гайок, І сніговою течією Прибило висохлий листок. Упростяж глянув: білим-біло… Лиш проступили реп’яхи, Так, мов родзинки ті на тілі, Сирітним нагадом сухим, Що часу колесо велике Дробило оберт ще один. А ти сягнув за межі крику, Муруючи стіну з крижин. Глянь: випростовується промінь, Напружуючи тятиву, […]...
37. Павло Мовчан – “Життя благовісне, звеличене смертю… “ Життя благовісне, звеличене смертю, У слові у кожному – кисню ковток; Найменша піщинка тобою всещертна, Обтяжений гнеться к землі колосок. Життя відшароване звуком і змістом Від панцернокрилих і від хробаків; Долоні, пронизані сонячним вістрям, Слова здобувають з-під шару пісків. В любові – спільнота, в землі – заохота, І радість обличчя до ласки дощів. А воля […]...
38. Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать Достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, Хутчій витискай з нього соки, І мури розкидай, і вежі зруйнуй, І вилущи зрілу бруківку, Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну, Ногами торкнувшись долівки. Бо з глини […]...
39. Павло Мовчан – Жертовник Жертовний камінь на узвишші, Хоч прохолов, та смертно дише… Скрізь хилитається полин І гіркоту свою колише У жилах скручених стеблин. Сюди весною, мов на свято, Приводили коня на страту, А згодом – і людей на згин Зганяли гуртом, як тварин. І побивав тут Каїн брата, І батька різав рідний син, Безлюдно скрізь – не видно […]...
40. Павло Мовчан – Не відгороджуйсь іменем від світу Що знаєш ти про межі? Не членуйсь, Не відгороджуйсь іменем від світу, Не змінюй хутко мінуси на плюс І не вважай, що стежка – то орбіта. Рука тобі для того, щоб прийнять За власну шкіру й кору кострубату, А осока – щоб осклеп перетять І визволити душу ще крилату. Нема межі між грунтом та зелом, […]...