Павло Мовчан – Рудименти пам’яті

Related posts:

1. Павло Мовчан – “Ні подумки, ні пошепки, ні вголос… “ Ні подумки, ні пошепки, ні вголос Не викричу я розпачу ніколи, Не вимовлю ні словом, ні журбою, Пустошну глухомань, що за тобою. Навіщо ти лишив напризволяще Мене, о Боже, в цій життєвій хащі, Де дні щільні, як паколи високі, І ночі котять смоляні потоки! Навіщо клопоти біля вогню недремні, Навіщо погуки даремні ці спасенні? Навіщо […]...
2. Павло Мовчан – Погляд на дерево Крізь вершечки дерев проступає щомиті чіткіше дорога, І співають багряно присипані листям півні. Що ж ти вичитать встиг із листка вогняного, Коли він п’ятипало світився тобі у вікні? Та чи ж лінія серця бува за життєву коротша? Шестимісячний строк – це багато чи мало для нас? Тихо стовбур схитнувсь – червониться пороша, Продувається клен, продувається […]...
3. Павло Мовчан – Єдиним рухом Утечище моє, прибіжище, криївко, Бездомному мені незатишно і гірко, – Як в полі полину, пожухлій бадилині, – В дводільній однині від літа і донині. Темніючи лицем, мов явір на відлигу, Дивився я на сніг посизілий, мілкий: Над ним, як в льодохід, Пливли уламки криги, Стинаючи з ялин насторчені вершки. Я голову пригнув, ввібравши глибше в […]...
4. Павло Мовчан – Посівання Падав камінчик по опадах з неба, Простір світився снігами крізь тебе, Поле безплідне бігло з-під ніг, Щоб розповзтись на повісмо доріг. Нащо ти носиш зернину у жмені, Пальці від прорості в тебе зелені, – Де ти приткнеш її, як заховаєш? Суне переслідом воронів зграя. Кинеш наодлі – сніг весь збіжиться, Гору укриють пожадливі птиці – […]...
5. Павло Мовчан – Стремління Я так тягнусь до тебе Що стогін може лише мислитись Наче криничка у лузі – Не зауважений ніким Сам у собі й для неба Ти ж – в кожній крапці зримості І слух скасовано задля стремління Туди до зглиблення Там де і “є” і де “нема” Ой розчинитись пучками губами І втанути зомлінням в тебе […]...
6. Павло Мовчан – Триптих почуття 1. В’язень в коханні, в солодкім стражданні, Муки мої, як вино, втіходайні. Змішана пам’ять з духом весняним Радість приносить та й несказанну! Світло блаженності, щедро розлите, П’є моє серце, п’є і несите. Сяє твій образ в дзеркалі слова – Не перейди, вільна любове! Літепла хвилі лебеді котять, Крила розсовують нові широти, Тчеться вітрило нам на […]...
7. Павло Мовчан – “Ще вчора заглядав, як в сховок, до гнізда… “ Ще вчора заглядав, як в сховок, до гнізда, І бачив щілин шість, шість отворів жаждливих, Зозуля перелітна вже з голосу спада, І зелен-світ постав сьогодні, наче диво… Спустошилось гніздо, і ти немов збіднів, Бо ж до колишніх втрат щось нове додалося, Виходить, збагатів: додав до інших днів І листя, пташенят і… все, що віднялося… Та […]...
8. Павло Мовчан – “Мене цієї ночі вмерло так багато… “ Мене цієї ночі вмерло так багато, Так, ніби мову я раптово втратив, Забув усі імення та слова, А на обличчі виросла трава. Мені приснилось те, що було явним: Ти була з іншим у моєму травні, Ім’ям чужим ти кликала мене, І дерево дзвеніло крижане, І сипавсь іній замість пелюсток, І видно було хід твоїх думок: […]...
9. Павло Мовчан – На спадку вечора Не віддзеркалює вода Уже ні хмар, ні птахів. І сонце, випавши з гнізда, Вниз покотилось з даху. Перехилились голоси- Аж мур небесний тріснув, Та з тріщин краплями роси Просочувалась пісня… І позліталися давно У вулик звуки й бджоли. А з кухви молоде вино Вже цебенить додолу. В кубельці світла груші сплять, Хоч тонко скло дзенькоче, […]...
10. Павло Мовчан – “Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились… “ Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились, Аби до зникання поволі усе призвичаїть: Стоїть серед снігу будяк почорнілий, На ньому вітри вже давно відзвучали. Зимовий малюнок, золочений ніжно, Хотів оживити веселий снігур І легко проходив крізь погляд навстіжний, Лишаючи присмак солодких зажур. І пам’ять гукаєш, аби відновити В словах чи у барвах весняний пейзаж, Та […]...
11. Павло Мовчан – Відповідь Покликувач спраглий: чому все, для чого? Як нитка крізь голку, тяглася дорога Крізь серце – і рвалась: вузли на вузлах… Лиш дучка лишилась – гуде на вітрах, Мов випав сучок, і в плоть порожнясту Дощі затікають, негоди крапчасті. Чому?! – покликаю, мов знаю кого. І наче ступаю з води у вогонь. І, жару вхопивши, з […]...
12. Павло Мовчан – Пізня гроза Так далеко – ледве й видко, Як грози сталева нитка Пересновує туман, І луни щербатий злиток Деренчить, мов тріслий дзбан. Так далеко, що й не чути Крапель, спійманих відром. Біла марля, чорна сутінь Пеленають круглий рот… Дихай, дихай крізь весь простір, Крізь набряклу криком повсть… Бовваніє час навпроти… Крізь туман іде навпрост? І несе він, […]...
13. Павло Мовчан – Спогад Навіщо ти у пам’яті долоней, Навіщо ти на язиці солона? Для чого ув очах ця порожнеча, Розріджене повітря кожен вечір? Невірогідна, дзеркалом забута, Глибоким слухом кухля непочута, Присутня в жилах, стягнутих вузлом, Збережена невичахлим теплом, Ти так углибла в корені думок, Що вдвічі важчим став мій кожен крок, І кожне слово так до вуст припало, […]...
14. Павло Мовчан – Муміфікую вже, так, так Муміфікую вже, так, так, Сувої споминів і втрат, Гарячо-журний снігопад, Можливість зрад, Можливість волі, А під очима накип солі – Чи ти повернешся назад? О доле! Коли? Бо думка йде вже навпрошки – Я не спішу і спотикаюсь. Воскресни усмішкою вмить! Чекаю…...
15. Павло Мовчан – Я сам пройшов крізь себе Оманливий цей сніг біліє вже укотре? – Весна не за горою! – укотре я кажу? Одноманітне все й на білощі щедротне – Сріблиночки в очах і я не збережу… Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом: – Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви! На глум ліпили й вас, та кутали в полотна, Та тільки поскидали […]...
16. Павло Мовчан – “Скільки вод стоїть між нами… “ Скільки вод стоїть між нами, Поміж нами стільки днів… І танцює чорний камінь, Наче гайвір, в борозні. Вже опахчені хлібами Поцвяховані степи. Борозна така між нами, Що її не заступить. Серп уп’явся у повітря, Розпанахавши блакить, Із розрізу гостре світло Бузиново цебенить. Світло б’є і крізь долоні, І крізь шрами тут і там. Образ твій, […]...
17. Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...
18. Павло Мовчан – На тему “Козак Мамай” Пильнуй всякчасно браму вуст, Бо слух піщаний слів неситий. Кричить Мамай, стікає вус, Брова ламається сердито… – Кривоязикі брехуни! Гонителі свого сумління! Ви пасерби, а не сини, Мандрівні безтілесні тіні! Щодня зрікаєтесь себе, Життя втрачаючи щомиті, Лиш блеєте, як вівці: бе-е-е… Уткнувшись мордами в корита. Я боронив вас… На гаках Висів в Стамбулі та у […]...
19. Павло Мовчан – Розгорнути книгу Книгу життя розігни, бо промкнулась трава крізь окладень І рядок голосний, мов струмок, ниже літер розсаду. Ось над урвищем хмар уривається громом хвилина, В очі жбухає жар, В губах пророста насінина. Виноградна лоза, тонкожало пронозячи м’язи, Крізь граніт пророста, Та крізь пам’ять плитку не пролазить. Срібна маківка церкви над текстом летить – не спіймати, Мої […]...
20. Павло Мовчан – “В зіниці зневірені, сестро-любове… “ В зіниці зневірені, сестро-любове, Вп’ялись колоски чи луската полова: Не бачу тебе, хоч крізь тебе дивлюся; Минається літо, і я проминуся… Руками, губами, словами-медами… Зостанеться світлом пропалена пляма, Провал – у безтямі, та вирва – в стіні, В побитих зіницях – заскалки дрібні… Нічого, любове, минається й світ, Заскалки розтануть колись, наче лід, І душу […]...
21. Павло Мовчан – Пожовкла дитяча фотокартка (З циклу “Фотокартки”) В безмежних пухнечах затишно, уліжно, Розірвано обрію кільця річні, І дихає холод хвилястий невстіжно – Нема де сховатись малому мені. Цей ватяний лейбик, вітрами підшитий, Мені завеликий – з чужого плеча, Та й тіло вспадковане, дране, як сито,- На ньому сліди і від куль, від меча. Під тим драним тілом – ще […]...
22. Павло Мовчан – дно Святкову блакить лиш відтінюють хмари, Що разом із небом за обрій пливуть. І дно прозира крізь промоїни й шпари, І видно камінчики круглі, як ртуть. Мені відкриттям об’явилась безодня: В союзі із спокоєм дух воскресав, Поволі тепліло повітря холодне, І світлістю дня наливався ти й сам. І тільки печаль, відтінивши святковість, Відкрила в єстві глибочезне […]...
23. Павло Мовчан – Шляхи данте (Уривок із поеми) Красна велич руїн, – розімкнулася пам’ять, Увіходимо ми в храм щорічних скорбот, Де тинька обсипається, світяться плями, Чорнота проступає крізь шар позолот. Непомітно павуття вдихаєш в легені, Чорним ниттям з грудей видихаєш печаль. Під ногами узявсь мармур мохом зеленим, І той мох дописав мармурову скрижаль… “О блаженний, хто йде… ” – прочитав я руками. Далі […]...
24. Павло Мовчан – “Навпроти кого сон цей снився?..” Навпроти кого сон цей снився? Гадюка у кутку сичить, Посеред хати камінь лисий, На ньому тінь сира лежить… В проймі дверей білують цапа, Що лобом вперся у поріг, Кров у залізні ночви капа, А в сіни залітає сніг… Напевне, ти стояв надворі – Тінь проломилась крізь стіну, Що відвологло, наче корінь, Лягла на плаху кам’яну. […]...
25. Павло Мовчан – Сходження Слідком за хмарами зарухались і гори, Засіяні пташиними кістьми, І захитався глибочезний корінь – Твердь схилитнулась і здригнулись ми… Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо, І ти раптово втратив опертя, Втичкались пучки в камінь, наче в гриву, А тіло прагло повного злиття З масивом цим, що дихав пружно й спечно, – Аж під грудьми вгиналося тепло, […]...
26. Павло Мовчан – “За що мені щедроти цього світу… “ За що мені щедроти цього світу: Білющий сніг, і сонця парусець, І шовку шум, що вкутав верховіття, І різьблений на сріблі бур’янець? Чим відплачу? Є спогади в скарбниці, В кишені куля, гостра, наче цвях. Дістав у спадок ще осколок криці, А на холоші – вчепистий реп’ях. Ношу метал, обтяжуючи серце, Не знаючи – навіщо він […]...
27. Павло Мовчан – день листопаду Ой одлинь, одлинь, хвилинна гіркота: Та ж солод роздають по крапельці із річки, І хилиться листком гречаний запах свічки До уст тобі, до ніг, де порох вироста. Де шовк трави? Навіщо тут німиця Дрібненько зацвіла, мов кропива глуха, Й почата вздовж дощу півколом ораниця Навіщо швидко так від млості засиха? Насінням сон-трави у мене жмені […]...
28. Павло Мовчан – Стара газета 1. Цей газетний портрет не страшний, а смішний: Можна плюнуть на нього і стиснути в жменю. Взяв тирана за горло – щосили здушив – Вирвавсь зойк із грудей – та у мене, у мене… Мов розшилася рана – жар серце пропік, На долоні моїй відпечатавсь відбиток, І дивився крізь пальці страшний чоловік, Крізь забуті літа, […]...
29. Павло Мовчан – Вечірнє Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном крик притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, – То ж порізи – не письмо, – Мохом куриться димок, […]...
30. Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...
31. Павло Мовчан – “Звільни від гніву серце, не гнівись… “ Звільни від гніву серце, не гнівись, Пам’ятозлоб’я викресли з сторінки. Веселими очима подивись, Як шибку коле вечорова зірка. Що прикрощі гризотливі – пусте… А чого варті радощі минущі? Поглянь, крізь шибку лезо золоте Пронозиться, аби твій час розлущить. Що там дозріло, зав’язавшись в плід? Калини бубка? Ягода тернова? Чи й тільки був облудний пустоцвіт, Що […]...
32. Павло Мовчан – “І день навстежень, і очі – розкриті на безмір… “ І день навстежень, і очі – Розкриті на безмір… Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні. І в злеті крильми черкали об стелю, І в пам’ять вростала саманна оселя. Тепер, як одвірки – вузькі, клинцюваті, Не пройде крізь нас ані тин, ані хата. Як вушко у голці – ледь світиться око, Щоб свідчить щомиті […]...
33. Павло Мовчан – “Траву на довголіття зав’язав… “ Траву на довголіття зав’язав В міцні колінця, Пофарбував квітник духмянин жовтокрівцем, Ще й викружав горнець я на гончарнім крузі, І промінець пустив по золотому прузі; Веселий промінець по вінцях мерехтить, Пий сонячні меди, щоб спрагу утолить. А хто це пов’язав за ніч вузлами верби, По стежці віск розлив від ганку до лужка, Де молочай цвіте, […]...
34. Павло Мовчан – Полювання Дні втрат і віднаходин, Дні сонячних думок, Де сміх, як бризки глоду Серед пустих гілок. Та й голова на скрузі Болить від денноти; Мисливський зір в натузі Не годен осягти Ні спотику козулі, Ні зламаних стеблин, Ані польоту кулі, Що пущено вдогін. Твій пес затято гляне У той темнавий бік, Бо ж дике око в’яне […]...
35. Павло Мовчан – Казка Хто-не-хтось, де-не-десь, з деякого царства Стрілку висмикнув з небес, мов пір’їнку з пташки; Хтось чомусь її узяв, щось чомусь згадавши, Рушники комусь хтось ткав, душу кляв пропащу, Шкуру жаб’ячу палив наповіщось люто, Каменю клубок котив, відбував покуту… Шлях світ за очі проліг десь чогось шукати: Не знайшов, не вмів, не зміг, не здобув, не втратив… […]...
36. Павло Мовчан – Осереддя Ні мислю пройняти, ні словом отямить Байдужості дня, що крізь тебе тече. Весь світ у тобі зав’язався шляхами, І ти – його центр! Його вісь і плече. Це ти – перспектива його безкінечна, Усі покладання, надії в тобі. В безмежжя розходяться зору кілечка, І світ переймає твій зойкіт і біль. Події поплюскли, спресовино дати, І […]...
37. Павло Мовчан – При березі Вода в ставку блищала запитально: Навіщо ліс згущає клейкоту? Дерева відбивались не дзеркально, А нурилися листям в тісноту… Рибалка в дно впирався головою, Сорочку жабуринням зеленив, І покліпом малюнок цей стирався, Розпечені кипіли валуни… І хмара підіймалася хвиляста, На міріади крапель розкладавсь І ліс, і хмари, й дзеркало скалчасте, Дрібнилось зриме, розпадався час… У спогадах […]...
38. Павло Мовчан – “Життя благовісне, звеличене смертю… “ Життя благовісне, звеличене смертю, У слові у кожному – кисню ковток; Найменша піщинка тобою всещертна, Обтяжений гнеться к землі колосок. Життя відшароване звуком і змістом Від панцернокрилих і від хробаків; Долоні, пронизані сонячним вістрям, Слова здобувають з-під шару пісків. В любові – спільнота, в землі – заохота, І радість обличчя до ласки дощів. А воля […]...
39. Павло Мовчан – “Я жайвора шукав по пісні в піднебессі… “ Я жайвора шукав по пісні в піднебессі. Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть, І поле підіймав, як полотно за нитку, І павутину пряв прозору для сповитку. Жарино в жмені, жайворе пекучий! Зронися в губи, голос мій озвучуй. Впікайся глибше, швидше в серцевину, Пронизуй наскрізь, наче намистину. Летить угору тлінне моє тіло, Лиш тінь внизу лишається […]...
40. Павло Мовчан – “Година припливу до скроней шаленої крові… “ Година припливу до скроней шаленої крові, Година безглуздя, година конання з кохання, Коли ти крізь серце пронизуєш голку метрову І кров витискаєш крізь рану Під тиском кричання. Розбито об камінь не кулю шкляну, А святе покладання: Стрімку спорудити крайнеба заобрійну вежу, Щоб, стрівши світання на сході, Край ночі чекати смеркання, Аби порипати удвох у небесне […]...