Павло Мовчан – Савур-могила
На циферблаті час ганяє люто стріли,
І сиплеться пісок з пощерблених трибків,
І вороння летить крізь простір прогорілий,
Летить на сто сторін, на тисячу віків.
Пропалено й папір. І чорним струмом з дірки
Гарячий порох б’є, торкаючись руки:
Не видко вже ніде ні іскорки, ні зірки, –
Ворушаться клубком у горлі карлючки…
Роздмухаєш, мов трут, пітьму – ні бризки світла
Навшпиньках з дому йдеш, забувши про замки,
І сам собі стаєш, як щезник, непомітним,
Хоч пам’ять і чуття на відстані руки…
І вухо
Похитувався граб і жабрами ледь-ледь
Повітря ворушив, обернений до сходу,
Де промінець промкнувсь і захиталась твердь.
Я вгору очі звів – удалині побачив:
Схлюпнувшись, розлилась, мов пляма світляна,
Блукаюча вода, вода жовтогаряча,
Що полум’ям була пронизана до дна.
І я, я засвітивсь, мов крапля на листкові,
І віддзеркалив шир обличчям золотим,
І світло потекло по жилах замість крові,
Витискуючи з них краплини чорноти.
Просвітленим очам глибини відкривались,
Мов простір розпустивсь на сто віків назад:
Ось предок мій лежить
І поглядом пасе черідку хмар-ягнят…
Йому – м е н і в траві, де прузлики сюркочуть,
Так легко, вільно так і видко наперед,
Як з хруском костяним копита степ толочать
І стріли скрізь ростуть, ростуть, мов очерет.
Просвічена наскрізь глуха Савур-могила,
Мов агрус, що дозрів, свій відкривала скарб:
Там він похмільно спить, схрестивши царські крила,
Корінням сполуча його із небом граб.
Не осідає грунт, росте могила вгору,
Жбурляє вихор з піль по пригорщі щодня
Не куряву наверх, а пелену прозору,
І трусить порох з крил крикливе вороння.
Я вибрався на шпиль, аж дух мені забило,
І стало видно гень небесну і земну,
Бо видко, як ніде, з високої могили
Душевну висоту – життєву глибину.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Розорана могила 1. Пилок часу ліщина трусить на перелоги голубі, Я загублюся, віднайдуся, як ніж в руці, Сам у собі. Але, шукаючи, я втрачу те, що невтраченим вважав Та неубутним, так неначе об вітер притупив ножа… І погляд каменя не вріже, пилок спаде, Збіжить блакить, Ніч висходиться, як на дріжжах, пітьма Бродильна зашумить. На дні її себе […]...
- Павло Мовчан – день листопаду Ой одлинь, одлинь, хвилинна гіркота: Та ж солод роздають по крапельці із річки, І хилиться листком гречаний запах свічки До уст тобі, до ніг, де порох вироста. Де шовк трави? Навіщо тут німиця Дрібненько зацвіла, мов кропива глуха, Й почата вздовж дощу півколом ораниця Навіщо швидко так від млості засиха? Насінням сон-трави у мене жмені […]...
- Павло Мовчан – Братські зусилля Ворота в небо знають тільки птиці, І погляд вгору можна не підносить. Знайшовши отвір в безвість у криниці, Послухать можеш, як вода голосить… Колись всім миром копана у полі І висвячена духом чудотворця, Вона цвіла, мов крин, на видноколі, По цямрини налита небосонцем… Вниз головою з лемешем на шиї Жбурнули в неї ратая весною. Зусилля […]...
- Павло Мовчан – Вдовине (Повоєнне) Синіє до хати зозулине око, Сирітно, незатишно, зболено так, Що чашка в руці перехлюпує соком, Вростаючи гостро в кулак. Оце ж бо твій дім, самото-удовице: Побілені стіни, долівка німа, Крок ступиш – і зяє безодня-криниця, Вода невтоленна, шалена зима. Оце ж бо твій дім – погніздовище суму, Де дві горошини до стелі ростуть, Де дві […]...
- Павло Мовчан – “М’якшає серце, як віск… “ М’якшає серце, як віск. Підвечірок. Промінь останній лягає на згірок, Ніжно взолочує радісні вруна, Перебираючи їх, наче струни. Шелест вологий, пряжа шовкова, Тчеться весна на зелених основах. Сива зозуля, мов човник, снує – В зелень вплітає кування своє. Крикнув і ти – заплелося відлуння В прозелень дня, в шелестке густоструння. Став безголосим – ворушиш губами: […]...
- Павло Мовчан – Сходження Слідком за хмарами зарухались і гори, Засіяні пташиними кістьми, І захитався глибочезний корінь – Твердь схилитнулась і здригнулись ми… Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо, І ти раптово втратив опертя, Втичкались пучки в камінь, наче в гриву, А тіло прагло повного злиття З масивом цим, що дихав пружно й спечно, – Аж під грудьми вгиналося тепло, […]...
- Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх Зостались від нічних колон, Вода, розмлоєна ліниво, У берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками Одудкуватий очерет, Тінь плуталася під ногами І виривалась наперед, Ніби хотіла зупинити Та чорнотою нагадать, Що ніч, неглибоко зарита, Ізнову буде воскресать… І тінь то ямою ставала, То вгору каменем росла, І стишувався крок помалу, Пісок здіймався, […]...
- Павло Мовчан – “За цим дніпром – є ще дніпро… “ За цим дніпром – є ще дніпро… За обрієм – моря в три води, А за народом – є народ, А за народами – народи… Земля не кругла, а похила, Бо за могилою – могила, За нею видно ще та ще… Переплелись річки, як жили, Струмочки, живлені дощем… З’єдналися, переплелися, Влилися в море-океан, Мов пучки […]...
- Руданський Степан – Могила В степах, де гриміла Козацькая сила, Від світу-потопу Лежала могила. Лежала могила, Як тая цариця, Що ї зашептала На сон чарівниця. І стан її пишний Трава покривала, І голову сонну Калина вбирала. І гілля калини Плелося косами, І кетяги красні Спадали биндами. Із лівого боку, Словами ізрита, Лежала край неї Камінная плита. Чи прошлого пам’ять, […]...
- Павло Мовчан – “З нікуди в нікуди ніщо у нічого… “ З нікуди в нікуди ніщо у нічого Тече, заникає, зника за порогом Чотири стіни, сторін світу чотири – Не визначить меж усесвітнього ширу. З усього поздмухано ймення, як порох: Лише оболонки зринають угору. А тут, на землі, позлипались безликі Дерева, пташки, ручаї без’язикі; І треба усе, розщепивши, обмежить І винести слово з німої пожежі – […]...
- Павло Мовчан – Припадаючи до краплі Обтяжений життям, земною глибиною, Я стежу: ген летить угору голос мій… І лійкуватий день сотає наді мною Мерхляве порохно і бджіл пожовклий рій… Угору – вгору, гей! У небо глибкувате Засотується все, що віджило свій вік, І камінь відліта, розмоклий, наче вата, І образи летять крізь щілини повік. Угору, вгору, вго… – в безодню, у […]...
- Павло Мовчан – Передосіннє Щербиться, лункішає капіж, Прояснена просвічує калина, І що не крапля – пада срібний гріш, І що не слово – з гілки ягодина… Дозріло все, наповнилось ущерть, Вода в губах ледь-ледве не схлюпнеться… Завершується літа круговерть, Ось-ось і холод біло усміхнеться. Твердіша, в бильця вглибившись, рука, Стиска промиті часом волокнини, В суглобах цвяхів млявість виника, Підступна […]...
- Павло Мовчан – З дитинства День риштований шелестом лісу – Підіймаєшся вгору, аж очі холонуть, І рука розгортає єдвабну завісу, Навивається шовк на долоню. Як все видно: ясна на осонні Жінка зв’язує тіні у жмут. І лежать валунами розмлоєні коні, Утопившись в траві і позбувшися пут. А ген там, попід гай, де з тонких соломинок Дітлахи видихають блакитниць синиць, Річка […]...
- Ілля Манченко – Невідома могила Стоїть могила серед поля, Чи вояка УПА, чи козака, Він здобував країні волю, А смерть напевно тут його знайшла. Я перед нею на колінах, На неї квіти виклав польові, Вона укрита вся полином, Співають пісні тихо солов’ї. Ніколи він вже не почує, Знайомих слів, знайомих фраз, Тепер навіки тут ночує, Про нього нагадав невплинний час!...
- Павло Мовчан – Відлуння (“Йдуть дощі неситі… “) Йдуть дощі неситі на сніги нечисті, Не згадаю гадки і не змислю мислі. Збавлене чи збуте, Стерте чи забуте, Березень минувся чи прожився лютий? Зменшується білість, чорнота зростає, Крапелини спілі віття угинають – Стончуються пучки, і долоні в’януть – Падають додолу персні олов’яні, Котяться поволі по землі похилій… І княпіє ворон на Савур-могилі… Він, струсивши […]...
- Павло Мовчан – В Кижах Між ребрами брусованої хати Росте трава, у вікнах дуплуватих Сидять коти, і жевріють ледь-ледь, Димлять гноти, наповнюючи вщерть Самотністю присадкувате житло, Де палахкоче дзеркальце, як бритва… Назад нема, немає вороття, З минулим розминається життя, І, прихиливши вухо до стіни, Почути можна голос нутряний; Від доторку озветься деревина, – Гуде, як вулик, трухла порожнина. А двері, […]...
- Павло Мовчан – “день риштований шелестом лісу… “ День риштований шелестом лісу – Підіймаєшся вгору, аж очі холонуть, І рука розгортає єдвабну завісу, Навивається шовк на долоню. Як все видно: ясна на осонні, Жінка зв’язує тіні у жмут. І лежать валунами розмлоєні коні, Утопившись в траві і звільнившись од пут. А ген там, попід гай, де з тонких соломинок Дітваки видихають блакитних синиць, […]...
- Павло Мовчан – Літери Я пам’ятник собі поставив нетривалий – Не з міді гордої, не з мармурових брил, Скупі слова мої, що на папері стали, Укриє завтра пил. Припав шаром попелу аркуш паперу у мене, Я здмухать хотів, але попіл крутнувся шалено, І порснули літери, всякли слова попельнасті: “Печаль очищає, і зміцнюють душу напасті… “ Я знав – що […]...
- Павло Мовчан – “Голос, наче пожухлий листок… “ Голос, наче пожухлий листок, Кружеляючи, впав на лужок, А за ним, а за ним в дві руки Навперейми біжать дітваки. Безголосий біжить вороний Уздовж стежки, баскої струни. А за ним – то не порох, а дим, Біг його – молодий, молодим… Навздогони за тим втікачем Вибігає сльоза із очей, І простерта рука доганя Розтривожену квітку […]...
- Павло Мовчан – Рука Тільки й видно було, що руку, А за нею не розпізнати імені, Ані змісту очей, ані жодного звуку. Тільки широка долоня, ширша за світ. Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу. О руко! Няньчиш вогонь, запліднюєш землю І кладеш камінь на межі з холодом, Благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір, Вперед простерта – іде… іде… дорога… […]...
- Павло Мовчан – З поеми “Збруцький ідол” Вітри велеможні, безликі владущі Провіюють душі – летять шкаралущі: Чи біла полова, чи просто сніжок – Крізь сита-решета очей та думок. Крізь отвір в повітрі й мене проштовхнули; З тривалості стрімко лечу у минуле: Ліси і байраки, річки самородні, джерела, безодні, Яруги, ярочки, левади, гайочки, переярки, балки, Струмки та струмочки… Краплиночки… точки… Ось розчинилася земля […]...
- Павло Мовчан – “Що попереду жде нас?..” Що попереду жде нас? Попереду жде… Чи не те, що й позаду? Гнізда в кронах горять, як лампади, Зеленіє вода, Від тепла зеленіє вона чи від часу? І в джерела впада, розділившись на струмені, масло, І жене протитічно до витоків сила потоку, Тисне сила земна, підіймаючи стовбуром соки. Підіймається вгору минуле і думку галузить, І […]...
- Павло Мовчан – “Стук молотка, наповнюючи звори… “ Стук молотка, наповнюючи звори, Проріджував повітря непрозоре. Вкривали хату бляхою лункою, І бився звук об двері головою. Заслуханий у ритм одноманітний, Кивав ти головою ледь помітно. Так-так, так-так, – притакували звуки, Що чинять гоже майстровиті руки. Метал слухняний, камінь без спротиву, І дерево зростає полохливим… Але поглянь: достойно на осонні В траві побляклій спочивають коні. […]...
- Павло Мовчан – “Яке недоречно безглузде, безлузне питання… “ Яке недоречно безглузде, безлузне питання Про нові щедроти й марноти зими, Про тихе біління снігів і повільне палання, Про вічне мовчання в блакиті німій. Привласнити білість не можу – лише сплямувати, Не можу снігів увібрати, бо повен ущерть Вчорашнім свічінням грудей і снігів непочатих І солоддю дня, що пролився, надпитий ледь-ледь… І не уникнути втрати […]...
- Василь Симоненко – Ошукана могила Отут, де сумно опустили віти Стрункі тополі на твердий обліг, В пропахле димом сорок третє літо Він за неправду у бою поліг. Його селянки в землю тут зарили Без почестей, без жалю, без труни… Шумлять тепер навкруг його могили Розкішні придорожні бур’яни. І лиш діди, як сонце похолоне, Розказують повільно, ніби сон, Що бивсь він […]...
- Павло Мовчан – Листопад Мідь тоншає, шерхльована вітрами, Широкий звук летить над головами, Що ледве й чуть, як цвяхи золоті Пришпилюють розковзані путі – Гаснуть в покорі крила прозорі… Вгору, Ой вгору Лине пташина зелена, В дзьобі у неї жарина із клена; Просто, ой просто стискається простір – Іскра летюча у високості. Полум’ям чистим спахне, як воскресне, Висвітить все […]...
- Павло Мовчан – Лебедине Вже репались тугі плафони, Налляті світлом, соком стель, Застряло в горлі грамофона Хрипіння, як драглі, густе. В цей час подвоєні зірки В жаских потугах зачинали Священний плід – і накладались Одна на одну, як вінки. … А язики – з усіх скалубин, Бо помічали первогріх; Лущились губи – падав сміх, І німбами змикались зуби… – […]...
- Павло Мовчан – “З глибин небесних долинає гуд… “ З глибин небесних долинає гуд, Занурюючись крапкою в тривогу, І дотліває хмари білий трут, І тінню пада попіл на дорогу. Стоять сумирні срібні дерева, Приховуючи спокій нерухомий, Ледь-ледь багнітки вітер колива, Мов струшує з гілок зимову втому. Вершки чорніють в надвечірній час, Відтінені блакиттю покрай неба, І сніг, немов нерукотворний Спас, Лежить в ярку, засвічений […]...
- Павло Мовчан – Стовпи А що ж в минулому? Що там? Безклопітно чи можна жити? Якщо нам зраджують літа, А пам’ять, як вода несита. Навіщо прагнуть новизни? Щоб те приспати, це затерти? Раптово круто озирнись, Побачиш порожнечу сперту… Але ж, але ж… і дуб звідтіль, І гори, і скупа криниця – В ній не вода ряхтить, а сіль І […]...
- Павло Мовчан – “Від доторку руки вода стає шовкова… “ Від доторку руки вода стає шовкова, І ти, мов пух, летиш із губ, моя любове! А навперейми я, мов світ, з усіх сторін. Суничини грудей, і яблука колін, І губ гарячих млость, Слова, що ділять нас, – Злилось усе, зросталось, Щоб бути повсякчас. Щоб простір нами став – вмістилищем безсмертя, Щоб ми, одне одним наповнившись […]...
- Павло Мовчан – “Серпневий запах кропу й лободи… “ Серпневий запах кропу й лободи Мене будив, як нашатир, від сплячки: Ввіходив в очі смутком синій дим, Калину тлила родова гарячка… Немовби досі був у забутті, Занурений в повітря непрозоре. Куди не глянеш – плями золоті, Палю я тільки листя своїм зором. Від погляду ж вода вихолоня, Чорніють пучки, наче від горіха. Де лан шумів […]...
- Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...
- Павло Мовчан – “Я жайвора шукав по пісні в піднебессі… “ Я жайвора шукав по пісні в піднебессі. Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть, І поле підіймав, як полотно за нитку, І павутину пряв прозору для сповитку. Жарино в жмені, жайворе пекучий! Зронися в губи, голос мій озвучуй. Впікайся глибше, швидше в серцевину, Пронизуй наскрізь, наче намистину. Летить угору тлінне моє тіло, Лиш тінь внизу лишається […]...
- Павло Мовчан – Ягода Суничино терпка, жарка і недозріла, Тверда моя рука Торкнулась твого тіла І зранила – прости… Як тепер кров замовить? Невже ж занапастив Душі святу основу?.. Недосконалий я: зісподу росте вовна. Я серце пощербив давно. І плоть моя щертовна. Привласнюю, беру, владую, розкошую… Та своїх зморщок не зітру і честі не сплямую. Вже знати й на […]...
- Павло Мовчан – Величання води Грунтуймо собі ніч, бо йде вода висока. Окличники сурмлять в зелену бугилу, І ручі конюхи вже білять коням боки, І так, без поводів, пускають їх на луг. Підрізуйте вогонь, перейнятий у спадки, Розшийте житла всі і цямрини замкніть: Іде вода до нас через широку кладку, Кладіть до ніг її просту вербову віть. Бо ж це […]...
- Тарас Шевченко – Розрита могила Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш? Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась, Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? “Молилася, турбувалась, День і ніч не спала, Малих діток доглядала, Звичаю навчала. Виростали мої квіти, Мої добрі діти, Панувала і я колись На широкім світі, […]...
- Павло Мовчан – Не розплющуй очей Тугішає звук, наче плід, в надвечір’я, Густішає зеленню втишений луг, З розгорнутих крил обсипається пір’я, – Його перейма запорошений слух. Був лет у півнеба шумкий, шестикрилий, Та погляд стелився – очей не піднять, Аби розпізнати ту строєну силу, Що темряву горне на гнізда багать, Що звук розрива в солов’їному горлі І постать людську над водою […]...
- Павло Мовчан – “Я лугом йду – назустріч вітер віє… “ Я лугом йду – назустріч вітер віє, Вбирає тіло всю його широкість, І грудка серця, звітрившись, маліє І тяжчає у грудях з кожним кроком. І все, що увійшло було у мене, Все вивіялось подувом скаженим… Найперша ти розкрила вітру руки, Так ніби вік жила в мені з принуки, І радісно відлинула в далінь, Штовхаючи попереду […]...
- Павло Мовчан – На воді Виводить місяць сині тіні На шир, торовану удаль, А довкіл тебе білопінно Ласкавиться лунка вода. Присвячуєш живкому плину Свою тривогу і тепло, Лягають хвилі полохливі, Як павутини на стебло. Каблучка місяця черлена, Маліючи, на перст лягла, А під долонями у мене Цвіла дурманно бугила. Пустившись берега, щосили Ламав я мури водяні І сам незчувся, як […]...
- Павло Мовчан – Бакенщик Що ж мені свідчать твої зморшки? День надійшов і відійшов. Дощ розгулявся – чорні стьожки Гадючаться з-під підошов. Несеш вогонь на щедру річку, Виймаєш весла з-під пахви І воду міриш опівнічну: Назустріч спогадам пливи… Ой, скільки ж там свинцевих зблисків, А криці рясно, а вогню… Тож смерть іздалека-ізблизька Кропила вперту течію. І каламутились джерела, І […]...
Рассказ саксонсская мадона.