Павло Мовчан – Савур-могила

На циферблаті час ганяє люто стріли,
І сиплеться пісок з пощерблених трибків,
І вороння летить крізь простір прогорілий,
Летить на сто сторін, на тисячу віків.

Пропалено й папір. І чорним струмом з дірки
Гарячий порох б’є, торкаючись руки:
Не видко вже ніде ні іскорки, ні зірки, –
Ворушаться клубком у горлі карлючки…

Роздмухаєш, мов трут, пітьму – ні бризки світла
Навшпиньках з дому йдеш, забувши про замки,
І сам собі стаєш, як щезник, непомітним,
Хоч пам’ять і чуття на відстані руки…

І вухо прихилив – вловив холодний подих,
Похитувався граб і жабрами ледь-ледь
Повітря ворушив, обернений до сходу,
Де промінець промкнувсь і захиталась твердь.

Я вгору очі звів – удалині побачив:
Схлюпнувшись, розлилась, мов пляма світляна,
Блукаюча вода, вода жовтогаряча,
Що полум’ям була пронизана до дна.

І я, я засвітивсь, мов крапля на листкові,
І віддзеркалив шир обличчям золотим,
І світло потекло по жилах замість крові,
Витискуючи з них краплини чорноти.

Просвітленим очам глибини відкривались,
Мов простір розпустивсь на сто віків назад:
Ось предок мій лежить в степу один як палець
І поглядом пасе черідку хмар-ягнят…

Йому – м е н і в траві, де прузлики сюркочуть,
Так легко, вільно так і видко наперед,
Як з хруском костяним копита степ толочать

/> І стріли скрізь ростуть, ростуть, мов очерет.

Просвічена наскрізь глуха Савур-могила,
Мов агрус, що дозрів, свій відкривала скарб:
Там він похмільно спить, схрестивши царські крила,
Корінням сполуча його із небом граб.

Не осідає грунт, росте могила вгору,
Жбурляє вихор з піль по пригорщі щодня
Не куряву наверх, а пелену прозору,
І трусить порох з крил крикливе вороння.

Я вибрався на шпиль, аж дух мені забило,
І стало видно гень небесну і земну,
Бо видко, як ніде, з високої могили
Душевну висоту – життєву глибину.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Рассказ саксонсская мадона.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Савур-могила