Павло Мовчан – “Серпневий запах кропу й лободи… “

Related posts:

1. Євген Гуцало – Запах кропу Не все те забулось, що було змалку. Пригадую, як біля церкви, на яку богомільні баби обернули звичайну сільську хату, почепили на поперечці поміж двох стовпів тракторне колесо замість дзвона. Пригадую, як ще малими дітлахами по синьо-рипучих снігах ходили колядувати, і нам виносили спечені з меляси та цукру гіркуваті солодощі, або пиріжки з печеними буряками, або […]...
2. Павло Мовчан – Серпневий листок Над водою вогняною Тонко стелиться туман, Кружеляє над тобою Лист торішній, як гавран. Позолотою шурхоче, Теплу хвилю наганя, Залетіти в очі хоче, Щоб розвіять фарби дня. Я віддмухую від себе, Відганяю його пріч, Та, немов сучок у небі Вищербивсь, струмує ніч: Луг залито чорнотою, І оббризкано хати, Вікна фарбою густою Налились до сліпоти. Залітають в […]...
3. Павло Мовчан – “Від доторків металу з тілом… “ Від доторків металу з тілом Вогонь спалахує у ранах, Коріння болю вглиб вростає І обзивається воланням… Куди з наших облич дитячих Виходить світлість І випромінюється радість? Стікаючи і зором, й слухом, Стаєм зіркішими душею, На відстані все серце чує: Розлуку, горе, прірву ночі… Сік випаровується з плоду, І шкіра мерхне Заради зросту… Піщинка в моїм […]...
4. Павло Мовчан – “Що попереду жде нас?..” Що попереду жде нас? Попереду жде… Чи не те, що й позаду? Гнізда в кронах горять, як лампади, Зеленіє вода, Від тепла зеленіє вона чи від часу? І в джерела впада, розділившись на струмені, масло, І жене протитічно до витоків сила потоку, Тисне сила земна, підіймаючи стовбуром соки. Підіймається вгору минуле і думку галузить, І […]...
5. Павло Мовчан – Набравши води Війнула жовтизна і дзеркало криничне Замислилось, немов відчуло глибину, І ти щось заспівав, та голос був незвичним: Веселу починав, а вийшло на сумну… З чола свого хотів був зняти павутину, Та пучками відчув, як в’їлася вона… І радісно було в оцю погожу днину, Хоч радість і була зісподу вже сумна. Дивився на люпин, але, крім […]...
6. Павло Мовчан – “Правобіч гляну та й побачу… “ Правобіч гляну та й побачу, Як тонкосльозо скрипка плаче Над згаслим соняхом в степу І як ступає тінь незряча За скрипалем стопа в стопу. Він, наче дріт, снує жалобу Поміж стернею в три струни, І виснуть хмари крутолобі Над ним, мов круглі валуни. Лівобіч гляну – слизне річка, І в’яжеться вода в вузли, І язь, […]...
7. Микола Вінграновський – Вологий запах, запах паші Вологий запах, запах паші В сухому сяєві Стожар, Уже почав в багатті нашім Дрімати жар, куняти жар. Човни і ми в човнах стемніли, Стемніла птиця на лету, Лише козацькі дві могили Темніють довго у степу. Дивись-дивись: пасуться коні! Ненамальовані, живі! І їхні тіні в оболоні Темніють чисто на траві. А там за ними море грає! […]...
8. Павло Мовчан – “Криниця. Стану над водою… “ Криниця. Стану над водою, Уп’юся суттінню густою, І відра попелом ущерть Наповняться. А ніч, як смерть, Все перепалить, перетлить… І жахко з відер воду пить. Лиш при вогні будеш радіти, Що не минулося ще літо, Хоч смутки виникли й жалі. Вогонь на тихому крилі По колу поле облітає, В глибокі відра зазирає, І ставить мітки […]...
9. Антонич Богдан-Ігор – Ніч на площі Юра Північ чорна, наче вугіль, Ходить тінь по площі Юра, В’ються обручами смуги На блискучих сірих мурах. Місяць – таємничий перстень, Вправлений у ночі гебан. Будеш в срібнім сяйві мерзти Під холодним дахом неба. Відрізнити сам не можеш, Що тут привид, а що ява, Чи це марево, чи, може, Дійсність, наче сон, лукава. Це із скла […]...
10. Павло Мовчан – “Шпувало море, шум шумелий… “ Шпувало море, шум шумелий Розповивавсь у ширину. І випивали з нас джерела Сипку важку речовину. У глибину землі й блакиті Час виструмовував із нас. Кров залишалася на ситах, Що закипала вже не раз. А ми, мов рінь, на жорнах терті, Поволі меншали щодня, – На власний вік, на зріст зіперті, На стяту велич, як стерня… […]...
11. Павло Мовчан – Цар природи Золота маска сонця впікалась в обличчя: Запечатувавсь дух, очі піт роз’їдав… Та й висока ж ціна за дешеве величчя – Знеосіблений лик, зверху плівка тверда… Облягає всю плоть золота оболонка, І стає захисною глуха нагота; Затікає за шкіру розтоплений тонко Для увічнення тіла безсмертний метал. Та з’єднатись не може життєва тканина З цим нетлінним литвом […]...
12. Павло Мовчан – Карбування на міді Немов прилестився, прижився До світу білого й забув, Що загостився, забарився, Про час забув і воротьбу. На учтах юності сп’янілий, Життя палив, не пам’ятав, Що погостівка в світі білім Завершується вороттям. Хвилясті струми обпікали, Хвиляста музика текла, На кожен напрядалась палець І навивалась вкруг чола. І горло холодила м’ята, Зіниці розтискав бузок, Підпурхувала плоть крилата […]...
13. Павло Мовчан – Слово блаженного Прохора з глибини серця Изсыпану же бывшу попелу, и ту Абие преложися в соль. Києво-Печерський патерик З лободи роблю хліб і лебедником звуся, Обертаю і попіл мирянам на сіль, І до неба мій погляд обернений в скрусі, Покликаю, всевишній, тебе звідусіль: – Ізласкався над нами, убогими духом і тілом: Що та воля, вона неспроможна життя обійнять!.. Плоть стареча зібгалась, […]...
14. Павло Мовчан – Повнота У поторках хвиль, у цорканні круглої ріні Вчувалась надмірна ласкавість творця. В легені вхлинало повітря вечірнє, Щоб вибухнуть вигуком з горла співця: – Хвала за любов! За прихилля травневе! За зриму теперішність долі і море життя! – Яка несумірність прожитого – дневі: Упала вода, але піднялись почуття… В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця, І променем […]...
15. Павло Мовчан – Вододіл Стають далекими, найдальшими… незримими… Та й чи були вони, чи називались зимами! З гори котились комельгом, розтанули Сніги мої, йменовані літами… Я скручував паперу білі звої, Аби заповнить білину собою, Та попіл сипався і небо перечорнював: Молились хмари громохкими жорнами… І слух пронизувався гостро двома рейками, І дні близькі ставали, гей, далекими… Вгрузало в попіл […]...
16. Павло Мовчан – “Покрай хвилі йду. Спиняюся… “ Покрай хвилі йду. Спинюся. І пливу, пливу, пливу… Дрізд кубельце мостить в вусі, Смиче із-під ніг траву. Вимиває землю хвиля По піщинці – ти ж стоїш, Не пусті її зусилля, Бо землі лишилось ківш… Ти ж, задивлений у воду, Все пливеш, пливеш, пливеш, Мов без короня і роду, Мов тобі немає меж… Десь і чаєчка […]...
17. Павло Мовчан – “Вивітрюється темрява із лугу… “ Вивітрюється темрява із лугу, Зволожений світлішає пісок, Проводить риску по край неба вугіль, Відтворюючи птичий голосок… Ніч слабшає, мина пітьми свавілля, Розлазяться липучі ланцюги, Кінчається мовчальна поночівля, Світ входить швидко в світлі береги. З кубла імли виплутується стежка, Щоб луг навпіл раптово розітнуть, І молодик, як знайдена сережка, Роз’яснює небесну каламуть. І повертають речі свої […]...
18. Павло Мовчан – В негоду В ліс я йшов – мені назустріч Раптом випроставсь туман; Це – спіткання неминуче, Як рокований твій стан. Ну нічого: за тобою Небо, випите до дна, Поле, встелене габою, І продухвина вікна. За тобою попіл літа, Терпкість випитих оман, За тобою – все на світі, А попереду – туман…...
19. Герасим’юк Василь – Білого гриба запах сниться Білого гриба запах сниться – тулиш до листя Губи припухлі свої – націловані… Прокидайся! Небо, всмоктане стромом взору, стискає птицю. Не відпускає. Запах один – білого гриба! – сниться – під листям Переховай, хвоєю вкрий і – прокидайся!… Може, небо, стиснуте звором, видихне птицю. Може, ще вчасно,...
20. Павло Мовчан – Порода З дуплистої липи меди витікають, мов смоли, додолу, І сунуть за обрій, шерхлюючи зазубні лісу, горбаті хмарини, І голос юрливий точкує ретельно повітря навколо, Аби захистити від страху прозору твою серцевину. Дуби мовчазні, та, проте, як завжди, тихоможні, Розлущують землю корінням, мішають чорнозем, І час випивають – зяють довкола улоги порожні, Присядеш у затінку – […]...
21. Павло Мовчан – Гаряча дорога Розторочивсь поділ сорочки, Бо пльондравсь довго по росі: На литках споришу листочки, Під п’ятами гаряча сіль. Тепло твоє земля вбирала, За пазуху ти землю клав, І крізь сорочку проростали Пір’їни бліднуватих трав. В тобі ставало більш земного, В землі дедалі більш твого. Була гарячою дорога – Пекла підошви, як вогонь....
22. Павло Мовчан – “Незайманосте днів, зцілющосте майбутня… “ Незайманосте днів, зцілющосте майбутня, Розпорошусь і я, мов грудочка землі… Якщо хтось буде жить, то буду й я присутній Краплиною в струмку, сажинкою в золі… Пелюстки снігові запорошили ганок – То небо відцвіло чи пізній покрівець? Але життя таке, мов розпочався ранок, Торкається повік нервовий промінець. І про який кінець, і про яку погибель Хто […]...
23. Павло Мовчан – Вітчизни дим Ще тягне звідти димом ятруватим, Хоч ні багаття, ні вогню – нема… Хоч ні кола, ані двора, ні хати, – Глухе повітря, а земля німа… Коріння пахощів іще не перетліло, У пам’яті ворушаться стежки… Та стіни снігу облупились біло, І черепичні падають листки… Вогню вітрильник переплив всі ночі, І, мов на сонці, – в пам’яті […]...
24. Павло Мовчан – “Нотується вся радість на листку… “ Нотується вся радість на листку, А на чолі – журба печаттю Каїна. І пишеться все добре на піску, А все лихе карбується на камені. Все сонячне викреслює рука, Дощем чорнильним листя переписує, Ляга на плечі темрява важка, Над головою виростає високо… Ще ні вершка не видно, ні піску, Ні шелесту не чути, ані голосу, Засвічено […]...
25. Павло Мовчан – Життєвий проміжок Все повернути втрачене зумію, У повноті життєвій проживу… Отак гадав… плекав таку надію… Напружував життя, як тятиву. І жили всі розслабли від напруги, Розм’якли від мовчання всі слова, І день ждання спалив язик на вугіль, І голос лопнув, ніби тятива… Став зайвим поклик, непотрібні – звуки… Вже неспроможен й тіні перейнять… Ти вилущилась, розчахнувши руки, […]...
26. Павло Мовчан – Розщіп Пом’якшений до сліз снувався голос вітру, А в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній, І тіні на стіні писали розпач свій, І книга на столі лежала, мов сувій… Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі, Хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках… І думка ледь жива у сонному розсолі Здригнеться – спалахне на мить вогонь в шибках… […]...
27. Павло Мовчан – Впізнавання вогню Шумить вода на перекаті… Чиєсь обличчя при багатті, Мов маска мідяна, блищить, І лиже пломінь язикатий Суху вільшину – та тріщить… Я з відстані тихенько грівся, Долоні в той бік простягав. Вогонь на ноги раптом звівся І хилитнувся, мов впізнав. Це він лизав і стріху, й сволок, Лелеці крила обпалив. Це він у віск впечатав […]...
28. Павло Мовчан – “Я віддирав себе від світу… “ Я віддирав себе від світу: Кровоточив і зір, і слух, І обпікав все тіло вітер, Ставав нестерпний кожен рух. Світ справедливий, я ж – облудний: Себе самого возлюбив; Марнотний розум, кривосудний, Пристосувався до доби. Погоджувався для годиться, І можновладцям потакав, І душу, як багно на шпиці, У колесі марнот кружляв… До всього так приріс очима, […]...
29. Павло Мовчан – Літери Я пам’ятник собі поставив нетривалий – Не з міді гордої, не з мармурових брил, Скупі слова мої, що на папері стали, Укриє завтра пил. Припав шаром попелу аркуш паперу у мене, Я здмухать хотів, але попіл крутнувся шалено, І порснули літери, всякли слова попельнасті: “Печаль очищає, і зміцнюють душу напасті… “ Я знав – що […]...
30. Павло Мовчан – Карби на камені Снувались крізь шум Лише звуків прожилки, І вітер до білого воду стругав… В ногах шерехтіли камінні обмилки, І морю затісно було в берегах… Ти, водо, Колись могла світ весь пойняти, Вмивала всю скверну з обличчя його, А зараз стискають бетонні лещата, І світ цей, напевне, очистить вогонь. Бо ти не піднімешся, водо, безсила, До скелі, […]...
31. Павло Мовчан – Спалахи Стоять, немов після посвятства, Дерева, світлі, мовчазні, І щедро роздають багатства Сухій осінній стороні. Я і собі підставив жмені – Хай капле золото й бурштин… Але летять скарби повз мене,- Рука ж, пожадливо-нужденна, Вхопила декілька жарин; І, відсахнувшись, біль струсила, І, мов згадала давні дні, Труснула дерево щосили – Вогні посипались рясні. І губи, спалені […]...
32. Павло Мовчан – “Життя благовісне, звеличене смертю… “ Життя благовісне, звеличене смертю, У слові у кожному – кисню ковток; Найменша піщинка тобою всещертна, Обтяжений гнеться к землі колосок. Життя відшароване звуком і змістом Від панцернокрилих і від хробаків; Долоні, пронизані сонячним вістрям, Слова здобувають з-під шару пісків. В любові – спільнота, в землі – заохота, І радість обличчя до ласки дощів. А воля […]...
33. Павло Мовчан – Гірка Марія Вертаю у себе, як річка з розливу, Прискоривши в руслі життя течію. А був же широким… А був же й щасливим, Коли відчував всю безмежність свою… Ніхто не спиняє мене, не гукає – Ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі, Лиш слово високе приховує камінь Та чистий пісок закипа в джерелі. Волочиться слідом […]...
34. Павло Мовчан – Полинова сутінь Дише степ і теплом, і росою краплисто, І тоненький вітрець у обличчя свіжить – І темнішає сад, і злипається листя, І остання бджола в сонний вулень летить. І останні ймена повертаються в губи, І тебе я гукав, та відлунку не мав. Чи загускло повітря, скажи мені, люба, Чи мій поклик летючий десь хтось переймав? Ось […]...
35. Павло Мовчан – “На снігу торішнє листя… “ На снігу торішнє листя, Насінина на снігу, Сніг присів, немов прокиснув, Стежку втоптану прогнув. Пойнялась водою крига – Жовта тріщина навкіс, Почалась така відлига, Що не стримать власних сліз. Розпочався розпад, тління, Руйнування білих веж, Перебарвлення, зчорніння, Визначення нових меж. Почалося лицювання, Викриття таємних змов, Бо двозначний сніг в мовчанні Щось приховував ізнов. Та під […]...
36. Павло Мовчан – Перед світанком День схлянув, як і не було: У вікна вдосталь натекло Важкої сутіні та тиші. І світла кругле помело Під ліхтарем вітрець колише. Гостріша гавкіт у селі, А людський голос пучнявіє, І м’ятним духом від землі Легенько понад шляхом віє. Все водностайнює пітьма, З речей знімає оболонки: Ні верб, ані беріз нема, Всі імена, слова помовкли… […]...
37. Павло Мовчан – Втілення болю В подорожню вічність, куди думка лине, Але назад ніколи не верта, Перетікають тільки порожнини І зостається праху вагота… Горщок розсипавсь, та ідея форми Висить в повітрі, виповнена вщерть Безвічним змістом… і кругліють жорна, Готові розмолоти час на смерть. Каганчик з гільзи, полотняна торба І ложка захалявна, погрібна, Щоб коливо по смертних плюндрах сьорбать… Та нижче […]...
38. Павло Мовчан – Втеча Бралось за північ. Вулиця спала. Листя, розтерте на порох, куріло. Світло в вітрині хололо, мов смалець, Глянув – наозирці шибка летіла. Разом зі свистом голос знайомий: – Втечею долю не ошукати!.. Стане сліпим шлях твій додому, Душу ж розшарпає ніч сучкувата… – Шибкою зранена сутінь рожева Ніби хотіла втечу засвідчить. Гостро кололися білі дерева Віттям, […]...
39. Павло Мовчан – “Яке недоречно безглузде, безлузне питання… “ Яке недоречно безглузде, безлузне питання Про нові щедроти й марноти зими, Про тихе біління снігів і повільне палання, Про вічне мовчання в блакиті німій. Привласнити білість не можу – лише сплямувати, Не можу снігів увібрати, бо повен ущерть Вчорашнім свічінням грудей і снігів непочатих І солоддю дня, що пролився, надпитий ледь-ледь… І не уникнути втрати […]...
40. Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Спрозорилась шкіра… “) Спрозорилась шкіра, обтягнута часом, Личина із воску тонка – аж дзвенить, Поштиво ламається голос у страсі: А що, як снувальна перерветься нить? Чого ж нам боятись? Чи ж нами набуте Життя, до якого причетні зірки? Чи ж наші імення, як попіл роздуті, Могли б рубцюватись на м’язах ріки? Оцій лиховщині, йменованій віком, Оцій батьківщині, де […]...