Павло Мовчан – Слідом за

Продухвина в небі джерельно-блакитна
На мить відчинилась, аби подививсь
В безодняву далеч, у безмір неситу,
Куди наші душі відлинуть колись.
Не страшно – бентежно, погідно, святково,
Немов серед буднів неділю зустрів,
Немов в чужолюдді почув рідне слово,
Що миттю занесло на рідний поріг.
Оманливе житло, останнє пристання.
Вдивляюсь у тебе, аж очі болять,
І пам’ять, спустошена вкрай від мовчання,
Не може ні жодного слова згадать.
І сам себе бачиш ти ніби ізбоку:
По шию у сніг провалившись, закляк
У полі-роздоллі під небом високим,
А поруч з тобою твій брат-коров’як.
Він сім’я не сіє, а дивиться в землю,
Де чорним проваллям розкрилась глибінь…
Сухий, шелестливий і ніби веселий,
Відкинув від себе пошарпану тінь;
Він міцно тримає летюче насіння,
Стискає його у сухих кулаках,
Бо він пам’ятає про чин воскресіння,
Терпляче весни аж до скніння чека…
О брате мій старший, твоє первородство
У тому, що землю ти міцно посів,
А разом із нею і весь часо-простір,
А я – безкорінний – лиш обшири слів.
Тому і задивлений, брате, у небо,
І отвір шукаю, щоб камінь жбурнуть,
Щоб вимірять відстань від себе до тебе
І слідом за каменем кинутись в путь.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Слідом за