Павло Мовчан – Сніги

Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла,
І, учадівши, всох серед снігу будяк.
Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла
І біліє, біліє в очах березняк…
Кім’ях снігу летить у безодню зіниці
І, маліючи, тане в її глибині,
І зникають у небі побілені птиці,
І минають, минають раховані дні.
Ох, як пахне життя! Особливо – минуле.
День від дня не відняти – суцільний клубок.
Тільки голос подасть здаленіла зозуля
З глибини забуття, з осереддя думок…
І холодне крило аж по горло нагорне
Запахущих снігів і тебе захмелить,
Аби сохле стебло не здавалося чорним
І прожите життя не збігалось у мить.
Розкотив сповиття по самісіньке літо
І звільнив свою плоть, закричав немовлям,
Бо без білих снігів надто вільно на світі,
Що й поглинути може потульна земля.
В білий кокон снігів сповивайся щільніше,
До стебла хай тебе приторочує нить:
Хилитайсь, хилитайся, неначе горішок,
Щоб до білої суцвіті сніг пережить.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Твір у публіцистичному стилі про університет.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Сніги