Павло Мовчан – Снігопад

Related posts:

1. Павло Мовчан – “Обтяжені світлом, вгиналися хмари… “ Обтяжені світлом, вгиналися хмари, І срібло крізь отвори туго струмить, Спалахує біло на віддихах пара, І грає на вилогах снігу блакить. На білому огирі дух білий їде, І срібні підкови в повітрі блищать, І ніби відлуння – зникає безслідно, Відбивши на грудях підкови печать… Проте не відчув я потуги удару, Що подих забив мені нагло […]...
2. Ольга Анцибор – Крізь снігопад… (переклад з Андрея дементьева) Крізь снігопад Пробився ранок. Дерева тихо так стоять, І, засмутившись наостанок, Готуються убір мінять. І серед чарівного бігу Всі щастям спільним сповнені, Із білого полону снігу Вступаєм в царство тиші ми. На лижах ти летиш неначе У тишу снігу- Навздогад. І я тебе уже не бачу Крізь снігопад, Крізь снігопад....
3. Павло Мовчан – Сніг (З циклу “Іменники”) Порідшав сніг. Крізь білу тканину Враз проступили нечіткі Хатки, зіщулені селянки І білі верби хилиткі. Кого вони чекали з ночі, Що побіліли, як стовпці, Чом в захололі їхні очі Трусились снігу пластівці? Чом вони подих тамували, До дня обернені лицем, Чому лиш я один як палець Ішов забитим путівцем? Чи ж годен […]...
4. Павло Мовчан – Проти сонця Сніг насичувався світлом, Соковито дозрівав; Дзьобом гайворон столітній Простір порваний латав. Обернувся зір мій в себе: Стало боляче вбирать Вимиту яскравість неба І сліпучу благодать. Чистота завжди студена, А гріхи – чомусь палкі… Надмір холоду для мене, Білизни, що наокіл… Проти сонця очі мружу, Не дивлюся на скарби – В грудні тут були калюжі, Чорні […]...
5. Павло Мовчан – дві сніжинки Нам прошкувать в залітошну печаль… Мені одному – ти ж бо вже пристала, Ламать реальність гранями кристалу. Мені одному думать і мовчать… Вже дві сніжинки впали, ніби бренькіт, Упали так, як кінь з тремтливих ніг. І відізвався голосом тоненьким Гарненний день і тлустий, тлустий сніг. І було дивно (навіть смішно стало): Товстезний сніг, а голос […]...
6. Павло Мовчан – диптих 1. Рубці Мене зганьбили – серце аж пече, І гостролезе слово під плече Ввігналось – під лопатку по колодку, І ближче підступились до очей Бетонний стовп і тінь його коротка… І сажею чорнів навколо сніг, І рубцювались порізи доріг Не на снігу, а ніби на зіницях, Бо я очей заплющити не міг І думав, що […]...
7. Павло Мовчан – Передосіннє Щербиться, лункішає капіж, Прояснена просвічує калина, І що не крапля – пада срібний гріш, І що не слово – з гілки ягодина… Дозріло все, наповнилось ущерть, Вода в губах ледь-ледве не схлюпнеться… Завершується літа круговерть, Ось-ось і холод біло усміхнеться. Твердіша, в бильця вглибившись, рука, Стиска промиті часом волокнини, В суглобах цвяхів млявість виника, Підступна […]...
8. Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
9. Павло Мовчан – “дме вітер… “ Дме вітер. І снігом сухим замітає сліди на снігу, І плоть бугилова гуде, як сопілка. То протяг навстіжний зі снігом припали до губ, Щоб видмухать з тебе сльозину, від стужі прогірклу. Самотність яка! А відчуженість неба й землі? Так ніби на світі до тебе й людей не бувало… Здається, біжиш, а насправді – вмурований в […]...
10. Павло Мовчан – На два голоси – Свистілочко-сопілочко, Кленова моя гілочко, З-під пучок дим – чи ти гориш, Чи упилася сутінню? Чому ти на губах мовчиш, І як тебе роздмухати? – Ніскілечки, ніскілечки,- Відспівує сопілочка,- Гуду, гуду, мов бджілочка – Золочена струна… В твоїх руках я гілочка Сумна і мовчазна… Бо м’ятні твої пученьки Закуті у каблученьки, У срібні перстеньки: Завдали […]...
11. Павло Мовчан – Роздвоєння стебла Мов соком рослина, я повен тобою, Іменням твоїм запечатано губи, Та зайва сльоза переломить надвоє, Бо надмір тебе – неминуча погуба… Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен, Зоставсь навіть усміх за межами тіла, Так ніби із рук твоїх випав допіру: Бо слідом ступаю непевно й невміло… Торкнувшись порога, кажу йому: “Здрастуй!” В розсохлім повітрі […]...
12. Павло Мовчан – Кільця О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів! У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу! Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холоне Мальована луна кілечком на снігу? Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився: Минуле відійшло… і чути стук коліс. Хоч з колеса часу повипадали шпиці, Та проорався слід через життя навкіс, І […]...
13. Павло Мовчан – Знаки Німіння снігу, білість воскресальна, І час розтягнутий, мов гумовий, бринить, І підступаються все ближче друзі дальні, І, мов чаїнка в склянці, кожна мить Спливає з денця пам’яті печально. Адже прожито все – без вороття, І каяття нічого не поверне, Бо, мов полова, дні летять, летять: Порожні жмені – вивіялись зерна… Обличчя друзів в дзеркалах снігів […]...
14. Павло Мовчан – За світляним колом Я кликав, та кого? Я плакав безпричинно: З’являвся то вогонь, То холод біло-синій… Хоч розрослася ти На ширину уяви, Але із пустоти З’являвся сміх лукавий… Вуста – то тут, то там – Спалахували й гасли… То жару пекота, То снігу білі пасма… Все вигадка, все – сон, І плач був нереальним: Піски, Тутанхамон І спертий […]...
15. Павло Мовчан – “Накручувався світ, напевне, не для нас… “ Накручувався світ, напевне, не для нас: То серце відстає, то обганяє час… І я в скрипінні снігу вчуваю спів пташиний, І сік тече вишневий по золотій крижині… Пройнявшись гострим болем, Пробудженим минулим, Почув я засторогу у поклику зозулі. І серце завмирає, бо чує свист щербатий, – То випав із повітря сучок старої кулі: Крізь дірочку […]...
16. Павло Мовчан – Небесний вітряк (на мотив Чурльоніса) Крізь хмари проломи, крізь срібні прорізи Просиливши крила, небесний вітряк Повітря молов, і пахло залізом, Бо землю захвачував промінь-гостряк! І сипалось мливо потічками світла, Коня притрусивши у лузі й траву, А ген, спорошивши тополю столітню, Нагнуло, хоч вішай тугу тятиву… Мололось повітря, і сипалось мливо Сріблясте, сипкасте на скроні тобі, І ти, як зі снігу, […]...
17. Павло Мовчан – “На снігу торішнє листя… “ На снігу торішнє листя, Насінина на снігу, Сніг присів, немов прокиснув, Стежку втоптану прогнув. Пойнялась водою крига – Жовта тріщина навкіс, Почалась така відлига, Що не стримать власних сліз. Розпочався розпад, тління, Руйнування білих веж, Перебарвлення, зчорніння, Визначення нових меж. Почалося лицювання, Викриття таємних змов, Бо двозначний сніг в мовчанні Щось приховував ізнов. Та під […]...
18. Павло Мовчан – Обійми І крякав крук, але довкруг ні хмарки, І горобина, вибухнувши жарко, Аж іскрами розбризкалась навкіл. А поруч з нею вільхи недогарки – Так ніби сонце ділене навпіл… Сюди погонь, а туди сажа чорна, Сюди весілля, а туди печаль, Сюди оздоб’я, а туди потворність, Туди захлання, а сюди кришталь. Все нарівно, бо світить на два боки, […]...
19. Павло Мовчан – Надмір Яке строкате пір’я в пташки, – Зліта, зірвавши тятиву. І не соромиться ромашки Метелик, впавши на траву. І спів спиваючи по краплі, Дивуюся: та й щедротратні Озвучені липневі дні. Бо й каркання було б достатньо Давно оглухлому мені. І кожен овоч, як годинник, Указує на час бджолиний, На надмір розкошів та барв. Та, мабуть, вища […]...
20. Павло Мовчан – За мотивами казки В продухвині вікна, ув ополонці зору Синіє глибина фарбованого моря, І чайок пелюстки, біліючи, не тонуть, Дрібненької луски у мене жмені повні: Долоні розтулив – всеможна щезла щука, Нічого не зловив, хоч срібла повні руки… Стоїть холодна піч, облуплена до глини, Та в ополонках віч виблискують рибини… Втішаючи мене – дурненького Омелька – В долонях […]...
21. Павло Мовчан – Згортання У царстві спокою вивершувався світ І птичі голоси виблискують черлено. Лелеки молоді, почавши свій політ, Спалахують крильми і схлипують блаженно. У промені життя струмує голос твій: – Вертайтеся назад, минулі дні і птахи! – Загострюється клин, зника у висоті І зваблює тебе пірнути в небо з даху. Не важиться нога цю землю відштовхнуть, Не важиться […]...
22. Павло Мовчан – Відлуння (“Йдуть дощі неситі… “) Йдуть дощі неситі на сніги нечисті, Не згадаю гадки і не змислю мислі. Збавлене чи збуте, Стерте чи забуте, Березень минувся чи прожився лютий? Зменшується білість, чорнота зростає, Крапелини спілі віття угинають – Стончуються пучки, і долоні в’януть – Падають додолу персні олов’яні, Котяться поволі по землі похилій… І княпіє ворон на Савур-могилі… Він, струсивши […]...
23. Павло Мовчан – “Зустрів я бджілку на снігу… “ Зустрів я бджілку на снігу – Куди вона летіла? Чому біля розкритих губ Незрушно роговіла? Зустрів я воду на льоду При березі сипкому І їй сказав: – Оце іду Із бджілкою додому. – Ніхто мене не зупинив, Не запитав в дорозі: – Ти перед ким так завинив, Що світ сховав у сльози? – Я йшов, […]...
24. Павло Мовчан – Вибір Ой світе, світоньку, чи ти мені наснився, А чи судився літнім, як бджолі? Я лугом брів і щедро заросився, На рукаві пилок, як на крилі… І голос супроводжував гудючий: “Куди ти, чоловіченьку минучий, Куди ти йдеш, пошукуєш чого? Куди несеш у рукаві вогонь? Куди ти йдеш – попереду ж зима, Вона ж до кістки все […]...
25. Павло Мовчан – Зір (З циклу “Відлуння війни”) Зір не привласнює – голубить, Зір випромінює тепло, І, багатіючи від згуби, Не ділить на добро та зло Ні обширів земних, ні неба, Вбираючи лиш те у себе, Що навіть світ переросло: Батьків обличчя, день розлуки, Пожежу, шибениці тінь, В горшку общипаного крука, Прибиті руки на хресті. Та ширше зору, вище […]...
26. Павло Мовчан – Я сам пройшов крізь себе Оманливий цей сніг біліє вже укотре? – Весна не за горою! – укотре я кажу? Одноманітне все й на білощі щедротне – Сріблиночки в очах і я не збережу… Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом: – Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви! На глум ліпили й вас, та кутали в полотна, Та тільки поскидали […]...
27. Павло Мовчан – “Розпущено на волокно… “ Розпущено на волокно Заткану в луки синю річку; І розплелась у небі знов Від літака срібляста стрічка. Віск талий руку обігрів, Розлившись по долоні, І стверднув золотий горіх На щедрім многосонні. На гілці ніжність запеклась На краплю соковиту, Немов роса, ввібрався час В шорстку гранітну плиту. Вже й стежку стоптано до тла Ногами басовито, І […]...
28. Павло Мовчан – дощ Не дощ, – а кінь. Гнуздечки брязкотять, То чалий кінь Чвалає темним містом І гречно клонить голову додолу, То сонний Сон вертає вже додому, Гнуздечки срібні випустив із рук. Волочаться… І тільки: дзвінь та дзвінь, – Хтось часто так частує тишу. І зупинився сивий кінь, Лиш чути – Сон спокійно дише, Наморений за довгу ніч…...
29. Павло Мовчан – Втеча Бралось за північ. Вулиця спала. Листя, розтерте на порох, куріло. Світло в вітрині хололо, мов смалець, Глянув – наозирці шибка летіла. Разом зі свистом голос знайомий: – Втечею долю не ошукати!.. Стане сліпим шлях твій додому, Душу ж розшарпає ніч сучкувата… – Шибкою зранена сутінь рожева Ніби хотіла втечу засвідчить. Гостро кололися білі дерева Віттям, […]...
30. Павло Мовчан – Життєвий проміжок Все повернути втрачене зумію, У повноті життєвій проживу… Отак гадав… плекав таку надію… Напружував життя, як тятиву. І жили всі розслабли від напруги, Розм’якли від мовчання всі слова, І день ждання спалив язик на вугіль, І голос лопнув, ніби тятива… Став зайвим поклик, непотрібні – звуки… Вже неспроможен й тіні перейнять… Ти вилущилась, розчахнувши руки, […]...
31. Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим… “ Щось не збагну, чи поле стало меншим, Чи ліс далекий ближче підступивсь? Чи я не той! І вже отак не вперше: Ступаю вгору – падаю униз. Навикле око змін не помічає: Все той же ліс і лінія снігів, І небо – те ж. Але мотив печалі На бадилині вимерзлій бринів. Коловся лід, і тріщина тоненька […]...
32. Павло Мовчан – Соняхи Давно вже збігла хвиля жовтопінна І рій бджолиний в простір закотивсь, Упали соняхи поштиво на коліна… Немов землі удосталь напились. А сонце їм потилиці лиш гріє – Куди ж поділись золоті вінки? Ось ізурку скоро візьме вже Марія І виб’є з голови усі думки… І вилузає в пелену до бубки, На вітер пустить срібні лушпайки, […]...
33. Павло Мовчан – “Я лугом йду – назустріч вітер віє… “ Я лугом йду – назустріч вітер віє, Вбирає тіло всю його широкість, І грудка серця, звітрившись, маліє І тяжчає у грудях з кожним кроком. І все, що увійшло було у мене, Все вивіялось подувом скаженим… Найперша ти розкрила вітру руки, Так ніби вік жила в мені з принуки, І радісно відлинула в далінь, Штовхаючи попереду […]...
34. Павло Мовчан – Золоті копальні На заході скарби золочені вогніють, Їх щойно добули з копалень літніх днів; Жарини ластівок, в повітрі безліч ліній Прокресливши, згасають в осмерклій глибині. Скресають плями дня, спливаючи, мов крига На схід, назустріч ночі спливає битий час… Повільно дотліва сторінка літня з книги Життєвої, в яку колись вписали й нас… Розірвана навпіл афіша на паркані Знов […]...
35. Павло Мовчан – “З глибин небесних долинає гуд… “ З глибин небесних долинає гуд, Занурюючись крапкою в тривогу, І дотліває хмари білий трут, І тінню пада попіл на дорогу. Стоять сумирні срібні дерева, Приховуючи спокій нерухомий, Ледь-ледь багнітки вітер колива, Мов струшує з гілок зимову втому. Вершки чорніють в надвечірній час, Відтінені блакиттю покрай неба, І сніг, немов нерукотворний Спас, Лежить в ярку, засвічений […]...
36. Павло Мовчан – “Земля тужавіє від подмухів вітру… “ Земля тужавіє від подмухів вітру, І вершники скачуть прозорі по ній, І чути іржання, мов легіт, тендітне, І збруя палає на кожнім коні. З країни примар ці з’яви шалені, Яку ж вони вістку несуть і куди? Чи те, що підковами краплі зелені Вкипіли в копита лункі назавжди? Чи, може, звістують про світле пришестя Погожої днини […]...
37. Павло Мовчан – Сніги Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла, І, учадівши, всох серед снігу будяк. Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла І біліє, біліє в очах березняк… Кім’ях снігу летить у безодню зіниці І, маліючи, тане в її глибині, І зникають у небі побілені птиці, І минають, минають раховані дні. Ох, як пахне життя! Особливо – минуле. День […]...
38. Павло Мовчан – Відтворюваність В захваті літньому крила блаженні Срібло вихлюпують з світлих дзеркал, І розвивався голос зелений, Ніби сам янгол мене покликав. І озираєшся: тут я! У полі! Зором суцільним і слухом вже став, Мов рознизалися обрійні кола І позосталась одна висота. Лопнула плівка, що об’єм тримала: Ти розповсюдивсь, і світ розволіксь, Розпорошилися крові корали, Зелень зі світлом […]...
39. Павло Мовчан – Сон (диптих) 1. Шепотіння. Хтось губами спіймав пломінь свічки, Проковтнув. Шепотіння. Обіймаються тіні. Чорні руки сплітають; До моєї оселі зірки запливають. Плавники хлюпотять об імлу. Руки нишпорять, зорі – нарозтіч. Шепотіння. До очей заховались дві зірки тремтливі, Вони світяться навіть крізь брезклі повіки. Наближаються тіні високим приливом, Піднімають мене на напружені лікті. Уже нишпорять нишком по шерхливих […]...
40. Павло Мовчан – “Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились… “ Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились, Аби до зникання поволі усе призвичаїть: Стоїть серед снігу будяк почорнілий, На ньому вітри вже давно відзвучали. Зимовий малюнок, золочений ніжно, Хотів оживити веселий снігур І легко проходив крізь погляд навстіжний, Лишаючи присмак солодких зажур. І пам’ять гукаєш, аби відновити В словах чи у барвах весняний пейзаж, Та […]...