Павло Мовчан – “Соловейку маленький… “
(З циклу “Золоті ключі”)
– Соловейку маленький,
Чом твій голос тоненький?
– А тому, що ніч така,
Як безодня – глибока.
Та мій голос без жалю,
Я співаю, не квилю…
– Соловейку, соловій,
Ніби голка, голос твій,
Протягнув крізь груди нить,
Але серце не болить…
– Серце, серденько моє,
Ткнуте голки гострієм,
Чом ти каменем тяжиш
І не б’єшся, не болиш?
Наче жорен, мелеш кров –
Вохра сиплеться струмком…
– А я тим тобі важке,
Що життя сипким-сипке…
Як водиця у пісок,
В землю входиш що не крок…
Усякаєш щохвилини:
Повнить жильні порожнини
Синюватий порошок.
Порох шерхне на устах,
Непрошита глухота,
А на грудях меч лежить,-
Ходить колом чорна нить –
Навиває голосок,-
Довкіл серденька клубок.
– Соловейку, соловій,
В моїм серці занімій…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Ні квітка безіменна, ні трава… “ Ні квітка безіменна, ні трава Ще не збулися захвату і зросту. І гоструватим духом кропива Виповнює вже перезрілий простір. Затримує учепистий реп’ях Тебе на мить в дорозі відпочити, І зір твій вгору піднімає птах, Аби в очах усе земне здрібнити. І вимиває з пам’яті струмок, Мов бите скло, якісь події, дати; Іржавий з тину виповза […]...
- Павло Мовчан – На латці – латка (З циклу “Відлуння війни”) І випив простір голос твій – Тепер шукай себе самого: Хоч видихайсь, хоч занімій, Одна надія лиш – на кого? Подесьбіч – муром житній лан, Ошую – золота пшениця. Попереду – росте бур’ян, Позаду – грона криці… Невже з тобою це було? А ти – чи був собою? Промита пам’ять, наче […]...
- Павло Мовчан – Вечірнє (З циклу “Золоті ключі”) (З циклу “Золоті ключі”) Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном клич притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, То ж порізи – не письмо,- Мохом […]...
- Павло Мовчан – Лад Недослідимий, незбагненний Травневий світ густо-зелений. Співа весь день дрібний пташок, Немов заучує урок, Луна весь час один рядок: – Тьох-тьох… Віть-віть… – Тьох-тьох. Віть-віть… – Звучить у відповідь рефреном. А ми з тобою оцих два Рядки ніяк не заримуєм: То зайвий склад, а то слова, І тріслий голос не співа, А ніби куряву здува,- То […]...
- Павло Мовчан – Вдовине (Повоєнне) Синіє до хати зозулине око, Сирітно, незатишно, зболено так, Що чашка в руці перехлюпує соком, Вростаючи гостро в кулак. Оце ж бо твій дім, самото-удовице: Побілені стіни, долівка німа, Крок ступиш – і зяє безодня-криниця, Вода невтоленна, шалена зима. Оце ж бо твій дім – погніздовище суму, Де дві горошини до стелі ростуть, Де дві […]...
- Павло Мовчан – “Голка-латалка шкіру латає… “ Голка-латалка шкіру латає, При бликунцеві ненька співає… Що ж то за голос, що за слова? Голка горбата, нитка крива. Доля ж моя – наче дерево гнуте… Ой залатай мені слух, щоб не чути, Як перед пострілом брат мій кричить: – Жить! – Де твоя, нене, тамуюча нить? Очі заший, щоб ніколи не бачить, Як ти, […]...
- Павло Мовчан – По льоду (за мотивами народної пісні) По льоду, по льоду Свою долю поведу. Доле моя швидкоткана, Під тобою крига тане… Жовта тріщина біжить, Щоб заткати білу нить. Луб’янії личаки Ковзають уздовж ріки. Перейду, переведу Свою долю молоду. Бо на тому боці, доле, Полотняне тчеться поле, Тчеться поле полотняне – Ще й волошка вишивана… Та нагострений струмок Тне підошви що не крок… […]...
- Павло Мовчан – Батькові рубці (З циклу “Фотокартки”) (З циклу “Фотокартки”) Як пам’ять відбілить І кров свою очистить?.. Порошиться блакить На дерево безлисте. І тріщина вузька – То й сніг не западає. А неба товщ важка Сльозу лиш витискає. Спливає чистота… Що ж осіда на серці? Чи сажа від гнота? Чи сіль в очах на денці? Не відбілить мені Зеленої сорочки. Бо там, […]...
- Павло Мовчан – “десятки рук його ловили… “ Десятки рук його ловили І навперейми, й навздогін, На землю кидали, щосили Втискали гостряки колін… І тріснув шкіри шовк раптово, Проникла в груди длань чиясь, І серце стисла – цівка крові Із горла вирвалась ураз. Жорстокий бог війни й офіри Був нерухомим, кам’яним. Зір барви втратив: світ став сірим, Повітря стало крижаним. І захолола маска […]...
- Павло Мовчан – Власний портрет у газеті (З циклу “Фотокартки”) В марнотах розуму, у пізнанні неситім Так праглось осягти і все збагнуть, Що й не помітив, як літа прожито, Крізь шибку криги дивишся в майбуть… Днів скільки залишилось? Небагато… Чому ж ти не обчислюєш і їх? Адже кружляють стрілки й коліщата, Відома швидкість, та знайомий біг… Але ж боїшся. дивишся під ноги […]...
- Павло Мовчан – “Підступається захват до губ, як вода… “ Підступається захват до губ, як вода, Вилітає вільхівкою вигук з гнізда. Відлітаючи, тане. Хитальне крило Нагортає хвилясто на обрій тепло. Огортає проміння тонким сповиттям, Видихається швидко прожите життя. Що не подих – солодшає в роті пиття, Прагне голос з безмежним мовчанням злиття. Павутина блакиті, почавшись від вій, Сповиває пташину на спогад в сувій. Тільки жили, […]...
- Павло Мовчан – Осінній день В блакитнім храмі дня, Де все доцільно-чинне, Небарвиться, линя Оздоблення рослинне; І сиплеться тинька, І пада позолота, І пишнота зника, Мов увійшла скорбота, – І де не запряде Очима – там розруха… Лункий вільготний день Неначе себе слуха: Десь дерево дуднить, Хтось пакола рівняє… І павутинки нить Вуста перетинає… Собача гавкотня З людськими голосами Торка […]...
- Павло Мовчан – Житло Навчились думать – ну про що? – Утупившись у шибку. Сотає вітер білий шовк, Морозяную нитку. А в кожнім дереві – дупло Очима тліє дрібно; Та раптом дятлове крило Розпорошилось срібно… А наше житло – то є ми – Воно луна, то нишкне, Похрускує собі кістьми, До протягів навикле. В суглобах житла – тіла ритм, […]...
- Павло Мовчан – Традиційне Мов птичий заплідок – жовток утягую у себе. І дух, і сміх, і рух, і крок, І біль твій – в цямри ребер. Краду з очей я світла мить – зашпилюю, мов голку, У своє серце – хай дзвенить, гуляє хай осколком. І непритомна моя плоть, і стислось “я” у крапку Так, наче сотворили її […]...
- Павло Мовчан – Осіннє рівнодення За ніч вродив звичайний камінь І, поторкаючи руками, Гадав: на гніт чи на поріг? Та за іржавими трибками, Що швидко крутяться віками, Нічого угадать не міг. Ця ніч була не рівна дневі. На веретена вересневі Навірчувалась срібна нить, Трибки крутились металеві, І їх незмога зупинить. Бо прялась, віднімалась зелень І додавалась чорнота, А з верб […]...
- Павло Мовчан – Вагався дощ 1. До кого, пташко, жалібно квилиш? – Я перехожий випадково гаєм: Хто спуститься, обізветься з узвиш? Кого ти кличеш? – І сама не знаєш… А чи заповниш криком пустоту, Щоб обізвався голос безіменний, А чи затчеш ти нитку золоту В ткання широке і таке зелене? Побіля губ уже стоять дощі, Упали навзнак схрещені дороги – […]...
- Павло Мовчан – “Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання… “ Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання, Побачив крізь полум’я обрій востаннє: Він синьою ниткою хутко горів, І пустка творилась внизу та вгорі, І шлях западався у землю, як рів. Та жайвір ще стверджував небо крильми, Хоча на одній площині були ми, Немовби дві цятки на чистім папері, І спільні – у землю – мальовані двері… І плямами […]...
- Мозолевський Борис – Маленький париж Прийду колись, життям шаленим зморений, В твій тихий дім між містом і селом, Де двері за бамбуковими шторами Ще пам’ятають рук моїх тепло. Від заздрощів побліднуть всі Сальєрі, Коли, зачувши з вулиці мій крок, В передпокої голосно заллється, Як цуценятко радісне, дзвінок. І знов ножами серце перекраю, Задивлений у ті бузкові дні, Де твій портрет […]...
- Павло Мовчан – Сліпий дощ сорок першого року Звідкіль цей дощ, коли ані хмарини, Ні цятки в небі – вимита блакить: Течуть, течуть єднальні волокнини, А поміж ними і життєва нить. Цей зрячий дощ наш двір не обминає, Дуднить в дійницю, землю колупа, Нам пригорщі дитячі заливає, Гарячий дощ, солоний – як ропа… Ти ще малий і ще не можеш знати, Чому цей […]...
- Павло Мовчан – Вечірнє Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном крик притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, – То ж порізи – не письмо, – Мохом куриться димок, […]...
- Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Спрозорилась шкіра… “) Спрозорилась шкіра, обтягнута часом, Личина із воску тонка – аж дзвенить, Поштиво ламається голос у страсі: А що, як снувальна перерветься нить? Чого ж нам боятись? Чи ж нами набуте Життя, до якого причетні зірки? Чи ж наші імення, як попіл роздуті, Могли б рубцюватись на м’язах ріки? Оцій лиховщині, йменованій віком, Оцій батьківщині, де […]...
- Павло Мовчан – Втеча Бралось за північ. Вулиця спала. Листя, розтерте на порох, куріло. Світло в вітрині хололо, мов смалець, Глянув – наозирці шибка летіла. Разом зі свистом голос знайомий: – Втечею долю не ошукати!.. Стане сліпим шлях твій додому, Душу ж розшарпає ніч сучкувата… – Шибкою зранена сутінь рожева Ніби хотіла втечу засвідчить. Гостро кололися білі дерева Віттям, […]...
- Павло Мовчан – день запилення сосон Так довго тривав цей прояснений день, День зміщення часу, запилення сосон, Який був можливий отут – більш ніде, День сонця й вітрів безголосих. І буйволи в річці, немов валуни, Чорніли, бурунячи воду. І сходив чабан на поріг кам’яний, Немовби долав перешкоду… І тіло моє, горілиць на піску Простерте, – пилком покривалось, І слухало спиною землю […]...
- Павло Мовчан – Стукіт Криє затінком суничним літній ліс, Струмує шелест: густіша… крок повільний Уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша… Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає, Чи шляхи рівніші стали, Від коліс, можливо, довші? Та за обрієм знов обрій… Тільки з вежі часу чути стукіт серця, Тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці, Жінка бульбу вибирає, Яблука об дах […]...
- Павло Мовчан – Наприклад, дерево Дуб-небодержець взеленив повітря І наслухає, як кружеля земля на корені. Чи ж під стопою рухається й світ? І по слідах народжується камінь? … Ой ти, любий-перебірничку, Ходиш кругло по камінчику! На підошвах ні пилиночки, Розтираєш білі дниночки… Вибираєш найкоштовнішу, шовковисто-білішу, І відпечатавши насмолені підошви, Гадаєш, слід полишив, відчувши рух свого ж Рухоминання, А в крові […]...
- Павло Мовчан – два дні Такі відмінні дні і кольором, і змістом: Учора – далечінь прозоро-молода, Сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри, Замуливсь білий день, мов пойняла вода. І небо кам’яне висить важке над нами, А очі підведеш, побачиш глибину: Там тоне хтось, маха розпачливо руками, Дослухуюсь – чутно лиш тишу крижану. Сповзає зір важкий на зазубні й щербини, […]...
- Павло Мовчан – Задавнений голос Рот, закоркований землею, Вже не звелить іти вперед, Прямішають шаблі сталеві, а цвяхи й гудзі металеві Вглибають в землю для прикмет. Хто в час був заганявся стрімко, Хто інші долі обганяв, Давно зламав пшеничні стрілки, Запавшись у минувшість дня. А зверху грейдери, лопати, скло, жужелиця і пісок, Панахає метал крилатий і тиші шар, і синій […]...
- Павло Мовчан – “Така вже моя в цій дільбі ділениця… “ Така вже моя в цій дільбі ділениця: Окравок дороги, сухар, патериця, І мріять життя проминанням, собою, Закрившись від вітру і спеки горою. При возі чужому, в припрязі своїй Щодалі від дому іди, даленій… І назирцем, слідма за мною в тропі Два камені сунуть горбаті, тупі. Вминаючи слід мій, рівняючи путь, За мною, куди не ступнув […]...
- Павло Мовчан – Зустріч Чому ти, пташино, тривожишся дарма? Ось зараз я рушу і тінь потягну. Збігають, мов креда з стіни, усі фарби З очей, і чути тривогу лише голосну. Не скоїлось ще, та лихо вже чути, О, як розминутися, пташечко, з ним? Хоч світло іще, але крадеться сутінь, Вогню ще не видно – гірчавіє дим. Хоч прузлик пряде […]...
- Павло Мовчан – Поклик Намарилось недоброхіть: Недбайний день і погуляння, Кругом штахетник, наче кліть, А посередині стоїть Драбина в небо, і останній Щабель зелений, наче віть, – Не досягнуть, не долетіть, Бо неспроможен до літання… Поволі-воленьки іти, Перебирать щаблі трухляві, А на хмарині зверху – ти, В блакить вмочивши крила дляві, Пливеш – мені не досягти… Щаблі обрушуються – […]...
- Павло Мовчан – Втілення болю В подорожню вічність, куди думка лине, Але назад ніколи не верта, Перетікають тільки порожнини І зостається праху вагота… Горщок розсипавсь, та ідея форми Висить в повітрі, виповнена вщерть Безвічним змістом… і кругліють жорна, Готові розмолоти час на смерть. Каганчик з гільзи, полотняна торба І ложка захалявна, погрібна, Щоб коливо по смертних плюндрах сьорбать… Та нижче […]...
- Павло Мовчан – Кам’яний вік О камене битий! Відкритий, терплячий! В тобі чітко душу приховану бачу І стиснуте чую мовчання в тобі, У тебе учусь зосереджувать біль… Упертості вчуся, але не байдужжя, Та рухатись вільно не годен і ти, Відкрите тобі і мені надовкружжя, – На груди мені хтось тебе накотив? Ми грузнемо в землю поволі обоє; Лиш думати вільно […]...
- Павло Мовчан – “І сонях гнеться, і землю гне на осінь… “ І сонях гнеться, і землю гне на осінь, І синій голос висне, мов крило, Що раптом над Просонням простяглось І протягло золочені покоси. – Не клич мене, Занадто таки низько Ранковий гомін, вхекавшись, пробіг За небосхил, що править за поріг Осідку нашого і нашої колиски. – Не клич свій клич, Луну не поверну, Затисну в […]...
- Павло Мовчан – Вирок Зживаю душу всю до порошинки, Зживаю власну душу, як чужу… Кров вистудив… Життя своє розтринькав… Що тобі, Боже, в судний день скажу? Що словоблудив, потакав слухняно, Підспівував і в чарку підливав Мерзотнику, з яким братався п’яно, Що вигиналася душа моя крива?.. Хіба лише собі тоді я шкодив, Як вимовляв закляття: ком-про-міс… Коли ховав правдиве все […]...
- Павло Мовчан – Сніги Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла, І, учадівши, всох серед снігу будяк. Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла І біліє, біліє в очах березняк… Кім’ях снігу летить у безодню зіниці І, маліючи, тане в її глибині, І зникають у небі побілені птиці, І минають, минають раховані дні. Ох, як пахне життя! Особливо – минуле. День […]...
- Павло Мовчан – Згортання У царстві спокою вивершувався світ І птичі голоси виблискують черлено. Лелеки молоді, почавши свій політ, Спалахують крильми і схлипують блаженно. У промені життя струмує голос твій: – Вертайтеся назад, минулі дні і птахи! – Загострюється клин, зника у висоті І зваблює тебе пірнути в небо з даху. Не важиться нога цю землю відштовхнуть, Не важиться […]...
- Павло Мовчан – Слово В форму слова твого перелито жадання, Скажеш “яблуко” – вмить заопуклиться плід, Сік на пучках проступить лише з дотикання, Тінь пообіч застигне кружальцем, як лід. Слово суще, лукаве, спасенне, Перемліле в устах – хоч кричи. Промовляєш його цілоденно, Цілонічно… Та слово мовчить. Видихаєш його на свічадо, Придивляєшся – крапля дрібна, І тьмяніє вона, мов окрушина […]...
- Павло Мовчан – “Кожного ранку будить синиця… “ Кожного ранку будить синиця Стукотом в шибку – зараз встаю… Знову потовщало жовтої глиці – Сосни засипали стежку мою. Мимо проходять чорні дерева, Трісне раптово збоку сучок – Звук однослівний щезне у мрево, Збивши на хвилю зважений крок. Тільки навшпиньках треба ступати, Щоб не злякати у лісі луну, Не потривожити страх волохатий, Не обірвати срібну […]...
- Павло Мовчан – Криничка Поваби земні щоденно тішать око: Безмежна зеленість трави, що не чує снігів, Дерев палахтіння, на листях настояний спокій І ківш гайвороння, що мулом на лузі осів. Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка, Як отвір в минуле, куди навіть лист запада, Вершечком донизу летить обгоріла осичка, Але не схлюпнеться у проймі гранітна вода. Мов з докором, в […]...
- Павло Мовчан – диптих 1. Рубці Мене зганьбили – серце аж пече, І гостролезе слово під плече Ввігналось – під лопатку по колодку, І ближче підступились до очей Бетонний стовп і тінь його коротка… І сажею чорнів навколо сніг, І рубцювались порізи доріг Не на снігу, а ніби на зіницях, Бо я очей заплющити не міг І думав, що […]...
Найкраща інтимна лірика світу.