Павло Мовчан – Спокуса
Чи йде тобі із рук та круглість первородна,
Що чиста помислом освяченого лона,
Де квітнуть квітові до осені глибокої
І гускнуть медові, настоянім на спокої.
Гарячі яблука – зсередини – від спілля
Червоно сплакали у сутінне замшілля,
Та їх ізнов чомусь долоня проминула,
Так, як мина своїх дітей зозуля:
Минаючи, питає, де пташата?
Тобі одне – всі сторони гукати,
Розмотувати злежані клубки,
На сито сіять-просівать піски:
Де заподілись всі чоловіки?
Земля нерушена – суцільний переліг,
Сіллю затрушене
На суходереві не змій – звичайний ворон,
Суцвіттям з терену
Клич віється угору.
Журливо так…
І сонях саморослий
Шукає затишку – насіння ж дозріва, –
І крик його, не висловлений досі,
Заплівся жовто у твої слова…
Що то за край, де простору в три кроки,
Де тісно так що звуку, що луні,
І зветься медом стримуваний спокій,
Такий привабний, певно, сатані.
А хтивість та, а спорожнілість лона,
А гріх розгрішений самотністю вдови,
А круглість яблук, ой, яка ж солона –
Піднось долоні і хутчій лови
Ті яблука…
Ось тобі стовп, змережений під змія,
Зневаж усім, що в спадках навіки;
Ще день минув – о радуйся, Маріє! –
Кислиця пада зразу в дві руки.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Земні дарунки В безтурботному дозвіллі День проходить… і життя… Райські яблука дозрілі Рвеш без страху-каяття. Знехотя губами ловиш Ягід китицю вабку І напоєм яблуковим (що в тоненькому струмку) Спрагу втолюєш палку. Хто там копієм скородить Перелоговий шпильок, Урожайно йому вродить Карлючиння та пісок. Він, дивак, того не знає, Що вже простору немає: Все з усього випливає, Час […]...
- Павло Мовчан – Передчуття весни Проходить оподаль суцільність вербова, І снігу яскравість на чорній основі… І котяться яблука вниз по щоці – Їх круглість червона горить в кулаці. Синиць на воринні! Нема їм числа – Перечина кожна пірцем обросла… Скрипіння нізвідки товсте, наче повсть, Послалось до лісу, де мешкає лось… Морозяні персні кітькочуть зі стріх, І далі – по борознах […]...
- Павло Мовчан – “дзвенющу радість спито з квітів… “ Дзвенющу радість спито з квітів, І звук піхмарний обірвавсь, І круглість, в яблуці відкрита, Розмилась запахом нараз. Душа добрішою ставала У повній паводі плодів, І віддих запаху поволі, Як стовпчик диму, холодів. І доброхітно бігли хмари, Підвладні подихам жури, І красномовніше канари З очима промінь говорив. А поряд втишені джерельця Штовхали чітко густь води. І […]...
- Павло Мовчан – Рафаель. Мадонна Конестабіле (З циклу “Музейні експонати”) Художнику Володимиру Пасивенку В мушлі лона твого зав’язалась перлина, Ой не зрань її світлом, що гостро тече, І, губами стискаючи світлу жарину, Легше дихай, бо сизь у нутро затече. – Аве, жінко гріха! Споневажена небом, Ти освячена тільки життям у житті. Через лійки очей, що обернені в себе, Соломини летять золотим […]...
- Павло Мовчан – “Буравлячи лід і пронозячи зором кристали… “ Буравлячи лід і пронозячи зором кристали, Чому неодмінно ти прагнеш добутись до дна? І воду фарбуєш, навмисне розрізавши палець, Щоб знати, яка у життя довжина? Тремтить на льоту павутинка загуслого звуку, Промірявши захват, що губи тобі розімкнув. Чому ти так глибоко в серце впровадила муку – Невже аби знати страждання мого глибину? Розірваний крик у […]...
- Павло Мовчан – “Я сам собі тісний… “ Я сам собі тісний. Словам моїм так тісно, Як сонцю в зворохоблених очах. Як в тріщину на древнім обеліску Мурашки заповзають, Так в мене Входять зорі Через очі сірі. Не можу розмістить В собі все до ладу. Не можу розмістить В собі себе самого: Уперто-довго Своє мізерне “я” Протиснуть в рамці днів своїх не можу. […]...
- Павло Мовчан – Спасівка Вивертає вітер крону Срібним сподом догори. У корінні сік холоне, Медом виступа з кори. Камінь вивернувся сподом І обличчя оголив, Капає смола з колоди, Що засклила лет бджоли. … Спас медовий, яблуковий, Лик безсмертний на піску, Проступає крапля крові На кожнісінькім листку, І зі споду кожне слово Має вимітку чітку. Медвяний панує спокій, Тануть хмари, […]...
- Павло Мовчан – Тепло-холод І сніг, і дорога тобі вже не впомку, Неначе й не ти замерзав тут колись. Лиш листя трухляве та трави пожовклі Крижинками згадки давно затяглись. Щільніше зімкнулись набряклі дерева, Низенька кигичка хвилясто летить. В пожовклій струмливій воді березневій Струмує повільно підземна блакить. Безодня колише напоєну крону І, зір викрадаючи, надить в глибінь. Та чути, як […]...
- Павло Мовчан – Пташине імення Опукла спокусливість ліній пливучих Схвильовану плоть за хвилину озвучить; І ніч насолоди, спожита поволі, Розчиниться в грудях крупинкою солі. Від лона палкого долоні відлинуть, Заносячись вгору на лет лебединий, І витнуть в повітрі осягнуті форми, Щоб солод плавкий пережити повторно. Похмільне вино спучнявіє у жилах, Коли захолоне, і спогад відхлине, І пам’ять твоя, мов блакить […]...
- Павло Мовчан – “То бите скло блищить на вербах, медом митих… “ То бите скло блищить на вербах, медом митих, І намистини світла стікають з павутин. Не все ще, ні, не все тобою пережито: Зостались довгі ночі й полотна куцих днин. Прожитого ж нема… Зосталось стільки всього: Налощені листки, вузласті реп’яхи. Притоптаний спориш, і тіні корчуваті, І читані шляхи, й забутий небосхил… Зостався деревій підсвічувати сутінь, Зосталися […]...
- Павло Мовчан – “Я йду у час, а ти йдеш в позачасся… “ Я йду у час, а ти йдеш в позачасся З лукавим зблиском краплених очей. Ну як тобі в минувшині прекрасній? Не тісно? Ні? – і докір не пече? За кущ трави чіпляюся руками, Аби пісок струмуючий не зніс. Потужний плин, хоча на шиї камінь, І ясно черепашками обріс… Несе, несе, і я за все хапаюсь: […]...
- Павло Мовчан – “Від листопаду вседенного… “ Від листопаду вседенного, Від неба надто голубого, Від яблука – така студінь, Що, наче кригу, власну тінь Б’єш закаблуком – і дзвенить… Яка холоне жовта мить! В бадиллі жил, в загуслій крові, В очах – дрімає жар любові, А в голосі – густі меди… Сніги, о доле, відведи! Листки на дзеркалі води Відтінюють глибокий холод […]...
- Павло Мовчан – Вирій Замкнувши простір в чистому обличчі, Ти піднесешся на вершок величчя: Попереду на ширину зітхання Триває густокриле кружеляння. То – лебеді? Чи, може, падолист? Предтечі холоду – ворони – піднялись На висоту, на ту, де звук холоне, Хоча пісні вивержуються з лона. Блакить осипалась, запорошився слух, Струмує промінь поміж хмар, мов пструг, І вище на щабель […]...
- Павло Мовчан – “Тінь чиста, прагнучи сполуки… “ Тінь чиста, прагнучи сполуки, Летіла, розпростерши руки, Щоб в полі перейнять мене, – В шовковій оболонці звуку – Ядро ж у неї кам’яне… Вона швидка, як світ, широка, – Летіти буде, ще допоки – Не обійду, не розминусь… Коротять відстань квапні кроки – Чи ж неминучий цей союз… Чи сонце зменшилося вдвічі? Чи звузилися, може, […]...
- Павло Мовчан – “Від доторку руки вода стає шовкова… “ Від доторку руки вода стає шовкова, І ти, мов пух, летиш із губ, моя любове! А навперейми я, мов світ, з усіх сторін. Суничини грудей, і яблука колін, І губ гарячих млость, Слова, що ділять нас, – Злилось усе, зросталось, Щоб бути повсякчас. Щоб простір нами став – вмістилищем безсмертя, Щоб ми, одне одним наповнившись […]...
- Павло Мовчан – дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, Сніги зарівняли всі дати-рубці, І, ніби люстерко, торішній листочок Ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь, Осколок води та небесна блакить, І скрапують з шиї вишневі коралі, А поруч рука чоловіча тремтить. А крику ж немає – його вже не чути, Бо вийшов за межі […]...
- Павло Мовчан – “Птах, що дарує мені висоту… “ Птах, що дарує мені висоту, Пес, який вірить в мою доброту, Дерево, щедре на зрілі плоди, В пальцях розімкнута ніжність води – Всі ці ознаки моєї судьби (все від піщинки ув оці – до скелі), Все пропливе, промайне каруселлю, Тільки побачу, та тільки ж побачу, Як безголосо хто-небудь плаче. В білих долонях горе холоне, Терен […]...
- Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
- Павло Мовчан – “Не барвиться, перецвіта… “ Не барвиться, перецвіта Навкружниця у колір диму, І накривають хатній дах Дерева крилами прудкими. І місять листя, наче глину, Бо чути: ноги шелестять, І на березову бантину Саджають діти каченят. Глибшає річищем ріка Під повстю сизого туману, І в житла спокій затіка Дрімотою – безперестанно…...
- Павло Мовчан – Це чарівне слово “завтра” Від звуків у небі лишаються смуги – Вони так повільно за вітром летять… Ген – голуба туркіт, он – щебет вівсюги, А ген – на блакиті чий звук, мов печать? Скріпивши повітря, насичене киснем, Сидить нагогошений птах і мовчить, І в аркуш небесний вже й звуку не втиснеш, І крик не запишеш в холодну блакить… […]...
- Павло Мовчан – Криничка Поваби земні щоденно тішать око: Безмежна зеленість трави, що не чує снігів, Дерев палахтіння, на листях настояний спокій І ківш гайвороння, що мулом на лузі осів. Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка, Як отвір в минуле, куди навіть лист запада, Вершечком донизу летить обгоріла осичка, Але не схлюпнеться у проймі гранітна вода. Мов з докором, в […]...
- Павло Мовчан – Вечір… Ніч Далечінь від світла тиха, Спокій з півночі тече… Кущ ліщини ледве дихав – Кидав краплі на плече… Я стояв лицем на південь, Очі в темряві купав. Слухав: Віз Чумацький їде – Сіль по небу розсипа… В очі світло натікає – Душу висвітлить твою… Обертаючи за плечі, Бачу: у очах туман… В мене ніч. А в […]...
- Павло Мовчан – Світло Я повів почув, мой незримий хтось рухавсь, Та жоден листок на кущі не хитався. Судомою зору і дзеркалом слуху Когось видивляв, та ніхто не являвся. Чи промінь пройшов, бо побільшало світла, Тепла прибуло, зароїлася радість; Чи сіллю осіла вся спіль цьоголітня У гроні вина серед тихого саду. І плоть моя, світлом ущертно налита, Була запечатана […]...
- Павло Мовчан – “Березо, мальована сіллю по шибці… “ Березо, мальована сіллю по шибці, В тобі лише очі і можуть гніздиться. Вершечком співка, марев’яно-прозора, Ти, ніби сорочку, іскинула кору – Вона біля стовбура зібгана тінню, І думка з мовчання, неначе з одіння, Звільнилась – лунка, прощавальна і гостра, Прошила навиліт посріблений простір. Ще тіло похмільне від любощів ночі, І світяться плечі твої непороччям, А […]...
- Павло Мовчан – “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?..” Був день – пам’ятаєш плазучого змія? – Виткий, холодкавий, похітливий весь. Імення твоє було інше, Маріє, А клен той же самий – він знову воскрес. І легко було нам траву розгортати, Холодну суницю шукати на двох Й не знать, що за нами пильнуються чати, Що погляд хижацький до спини присох. Пригадуєш, яблука в круглих долонях […]...
- Павло Мовчан – Не ятри зором часу Ці квіти літні – рани життя Не доторкайся пучками і очі відведи Не ятри ураз болючих зором А кольором квіток зір не роздряпуй Не треба й білого а безіменного Такого як прихилення неньчиного лона До всього тебе чи Наддніпрянщини До струмування вод… Кінь тулить Губи в течію і храпами роздмухує Себе і козака сумного що […]...
- Павло Мовчан – “Відлучена іменням та бажанням… “ Відлучена іменням та бажанням Бути іншою, чужою – від самої себе. Але в кутках свого єства лише себе й знаходиш І озираєшся, чи не впізнають інші. Ой ця налицина… Щоденне її наповнення м’язами слуху І медом зору, а голосом удаваним – рот мідяний: “л” – наче клей на язиці, а каблучкове “о” – то М’ята […]...
- Павло Мовчан – Сіль землі Весело-зорна, світляна, осонна, То літеплом, то мукою огорне, Джерельнострумна, впадисто-висока, Земличенько, на роговиці ока Ти порошиною невмітною лежиш Така легка, кульбабна – хоч не диш… Навіть крізь дрібку заломився світ І видно те, що над тобою й під… Ось плоть моя суглинисто-земна Вгрібається лопатками до дна, До кременя, до мовчазного лона, – Чим глибший корінь, […]...
- Павло Мовчан – Осереддя Ні мислю пройняти, ні словом отямить Байдужості дня, що крізь тебе тече. Весь світ у тобі зав’язався шляхами, І ти – його центр! Його вісь і плече. Це ти – перспектива його безкінечна, Усі покладання, надії в тобі. В безмежжя розходяться зору кілечка, І світ переймає твій зойкіт і біль. Події поплюскли, спресовино дати, І […]...
- Павло Мовчан – “Зелений луг, веселий пух… “ Зелений луг, веселий пух І біла конюшина. І котиться луна за пруг – Вишнева намистина. Не наступай на трійчаки, На ці рослини щирі – З-під ніг сполохані квітки Летять в осінній вирій. Збезважся, виструнчись і ти, Візьми трой-зілля в пучки, Услідно і собі лети Над лугом однозвучним. Над шляхом, що глухим піском Прикинувся з учора, […]...
- Павло Мовчан – Скарби Збирачу просторів безглуздий, Ти все, що бачив, те і брав: Від ваготи аж ноги грузли, Зір захлинавсь від різних барв. Зібрав доволі – може, досить? Пора оглянути скарби. Дивись: там жар, де була просинь, Де смоль – там паділ голубий. Не зберегти тобі, збирачу, Ні барв, ні обрисів, ні рис, Бо світ існує без означень […]...
- Павло Мовчан – “Світліє корою прожилля беріз… “ Світліє корою прожилля беріз, Їм сила незрима напружує віття: Цей смуток звідкіль, що до кістя приріс? Невже починаю старіти? Скупішають рухи, і важчає крок, І світло вбираю обличчям всезрячим. Як ніздрі лоскоче квітневий димок! І як безсоромно я плачу… Чому проминає усе? – не збагну, Хоч мудрий і все розумію; І радісно б треба стрічати […]...
- Павло Мовчан – “Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь… “ Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь В мені, в тобі… І будь-яка тривалість Огидна нам, як почорнілий сніг, Що завалявсь на клумбі привокзальній. А простір ніби в потяг перейшов, У синій потяг, зменшений до крапки… Заглибившись у зір, він, мов цвяшок, Зіниці рве, а потяг їде хряпко… Ніби не він, а ти його везеш, В тобі […]...
- Павло Мовчан – Листок (З дитячих спогадів) (З дитячих спогадів) Між білим небом та землею Гіллям назубився гайок, І сніговою течією Прибило висохлий листок. Упростяж глянув: білим-біло… Лиш проступили реп’яхи, Так, мов родзинки ті на тілі, Сирітним нагадом сухим, Що часу колесо велике Дробило оберт ще один. А ти сягнув за межі крику, Муруючи стіну з крижин. Глянь: випростовується промінь, Напружуючи тятиву, […]...
- Павло Мовчан – Що ви знайшли на небесних купинах? Хвилею зору небо схитнулось, Східності хмари збігали униз. Прогуркотіло, мов бочка, минуле, Ти ж при падінні на мить зупинивсь. Там на горі, де громи дозрівають, Скрапують в небо вишні рясні, Крізь намальовану браму до раю Страдницькі видно обличчя мені… Колір земний, а з очей б’ють джерельця, В борознах зморщок запіксь чорнозем,- Мов на монетах, образ […]...
- Павло Мовчан – “На весну вже пішло… “ На весну вже пішло. Відлуння рідкувате, Проріджуючи слух, дощем намоклу вату, Верталося назад, так низько, ледве й чути, І слідкома за ним тяглася повстю сутінь… Зневажений, знечулений до всього, Прийнявши в себе спис далекої дороги, Ліс чорно височів, заслуханий у себе, Пускаючи пташок в позеленіле небо. Співзвучний ти чи ні глухій гущавині, Веселий чи сумний […]...
- Павло Мовчан – Рука Тільки й видно було, що руку, А за нею не розпізнати імені, Ані змісту очей, ані жодного звуку. Тільки широка долоня, ширша за світ. Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу. О руко! Няньчиш вогонь, запліднюєш землю І кладеш камінь на межі з холодом, Благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір, Вперед простерта – іде… іде… дорога… […]...
- Павло Мовчан – Теслювання Буває так, що в густолисті Сидить і соловей, і крук. І дерево, немов пречиста, Таїть зачатий духом звук. Як видобуть? Три шкури здерти, Розсмугувати для труни, За сим мовчанням за упертим Сховалась пика сатани. Зневажливо кора сміється, І чорно пирскають сучки, – Облоскотать його береться. Ні краплі звуку, ні страждання, З стрімких стримінь і – […]...
- Павло Мовчан – Стукіт Криє затінком суничним літній ліс, Струмує шелест: густіша… крок повільний Уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша… Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає, Чи шляхи рівніші стали, Від коліс, можливо, довші? Та за обрієм знов обрій… Тільки з вежі часу чути стукіт серця, Тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці, Жінка бульбу вибирає, Яблука об дах […]...
- Павло Мовчан – Меч та шолом (З циклу “Музейні експонати”) Нахилитались під вікном Березові сережки – Збіга по стовбуру вапно, І білить до-овгу стежку. Її не перечорнить тінь, Не перекреслять води – Над нею стріли золоті Летять дощем зі сходу. І їдуть коні по вікні, По роговиці ока, Шаблюки тануть крижані, Зливаючись в потоки. Та помах кліпки все зітре І все […]...
Дім на горі сюжетна основа.
« Ескіз