Павло Мовчан – Спокуса

Чи йде тобі із рук та круглість первородна,
Що чиста помислом освяченого лона,
Де квітнуть квітові до осені глибокої
І гускнуть медові, настоянім на спокої.
Гарячі яблука – зсередини – від спілля
Червоно сплакали у сутінне замшілля,
Та їх ізнов чомусь долоня проминула,
Так, як мина своїх дітей зозуля:
Минаючи, питає, де пташата?
Тобі одне – всі сторони гукати,
Розмотувати злежані клубки,
На сито сіять-просівать піски:
Де заподілись всі чоловіки?
Земля нерушена – суцільний переліг,
Сіллю затрушене

реміняччя доріг,
На суходереві не змій – звичайний ворон,
Суцвіттям з терену
Клич віється угору.
Журливо так…
І сонях саморослий
Шукає затишку – насіння ж дозріва, –
І крик його, не висловлений досі,
Заплівся жовто у твої слова…
Що то за край, де простору в три кроки,
Де тісно так що звуку, що луні,
І зветься медом стримуваний спокій,
Такий привабний, певно, сатані.
А хтивість та, а спорожнілість лона,
А гріх розгрішений самотністю вдови,
А круглість яблук, ой, яка ж солона –
Піднось долоні і хутчій лови
Ті яблука…
Ось тобі стовп, змережений під змія,
Зневаж усім, що в спадках навіки;
Ще день минув – о радуйся, Маріє! –
Кислиця пада зразу в дві руки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Дім на горі сюжетна основа.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Спокуса
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.