Павло Мовчан – Степ
Широкий шлях. На ньому садить вихор
Навприсядки курного гопака.
Душа самоосвітлюється тихо,
А лихо йде позаду чумака…
Степ розмикає замкнуте обличчя,
І губи половиняться, мов струк…
Недослідиме все твоє величчя,
О Боже волі… Розпустив п’ястук –
І котяться колеса по долоні,
І низовик подмухує солоний,
І мармурова возвелась колона,
Яку вінчає незнищенний крук.
Скрізь марева прозорі та видіння,
На колісниці степом елін мчить.
Ген татарва, як чортове насіння,
І хмари підпира важке проміння,
Озвучує цю неповторну мить…
Для кого ти, о степе, розгортався,
Стругався рівно Богом, наче тік?
І чорноземом рідним углибався,
І щедро товщав щільно що не рік.
З твоєї площини збігали води,
І звуки розчинялись в німоті,
І хвилями накочувались орди,
Немов йшов вибір: ні, не ті, не ті…
Лиш до могил причалили осадчі,
Своїм життям вкорінювались в смерть.
Могили тут начинені маслаччям
По маківки, по чолопочки вщерть.
Димок кизячий ген заволохативсь,
І обрій кучерявий розволіксь…
Землі цієї не перекивати
І не змотать
Степ підступав до стоп, і владно надив,
І гордо розкорковував вузьке;
Це – площина опукла для заглади,
Яку не вломить й копито баске…
І баба скіфська хилиться і грузне,
Куди й життя схиляється – на схід.
Ось Чортомлик, і зав’язався вузлик
На батогові, котрий міря світ.
Уже мережку срібну між рогами
Павук в дорозі довгій наснував…
Не обігнати часу ні волами,
Ні хвильними вітрами в морі трав.
Все водностайнене, узгоджене, співмірне:
Біжать колеса з швидкістю землі,
І очі ширшають далекі світозбірні,
Кров кружеляє з швидкістю коліс…
І бачиться, і чується недійсне,
Назустріч суне валкою юрба,
Крилує безтілесний птаховісник,
Примарне все – реальна лиш гарба.
Та не одна – за нею безліч суне,
Везуть вони могили свіжі в степ,
І жалібно гудуть печальні струни:
Тут цар спочине, і земля зросте.
Цей степ святий – господня длань відкрита,
З якої видно все заздалегідь:
Минувшина згвалтована, розрита,
Змілівши, щезне у кінці століть…
Тож наповіщо насипать могилу
І в домовину вічну покладать
Цю тлінну плоть і огирів стосилих,
Що й досі з підземелля ще іржать?
І наповіщо сходить опівночі
Під саме небо на могилу ту?
І бачити майбутнє поторіччя,
Що золоту копає сліпоту?
Невже ж тоді не вичитав, провидцю,
З ясних зірок будучину таку?..
Над шляхом роги… Чумакові сниться,
Що він лежить в садку у холодку?
В підшерстку трав гука перепелиця,
І пахне дьогтем тепла ще мазниця,
І кружляє дерев’яна шпиця
На ще широкім степовім віку…
Та на току господньому вже чути,
Ціпи молотять всі людські кістки,
А з черепів, що й міддю не окуті,
П’ють самогонку в тернах п’янюки…
Збудився він, бо напекло у тім’я,
І вихопилась дрохва з-під коліс:
Перехрестивсь від клятого чортів’я,
І вимовив:- Напевне, перегрівсь…
Воли човпли, хвостами обганялись,
Товста могила сунула навстріч;
Там пращури ще безпробудно спали
І голови не скочувались з пліч.
Ще тих плугів байдужих не кували,
Що перегорнуть глибину сторіч…
І зроджувалась пісня самочинно:
Тужбу в ній чути плачок та журців,
Тінь ковзає дрібненька жайворина
І завмира на звітреній щоці…
А голос розповитий лине далі,
І застига прожилком його лет.
Він оспіває всі наші печалі,
Всі наші лихоліття наперед.
Співай, співай, жалібної, чумаче,
Допоки ще відкритий небокрай,
Допоки в грудях ще слова гарячі,
Безмежної, безчасної, співай!
Бо ж замість трав зросте ще будячиння,
Суха земля зведеться безпричинно
Колонами та безліччю стовпців,
Стирчатиме сухе соняшничиння,
Шнуром посунуть до могил старці.
Щоб облизати черепки холодні,
І визбирати крихітки з трави;
Щоб, розкопавши вікову безодню,
Корону мертву зняти з голови…
Ще ж вийду я у степ на шлях забутий,
Щоб видовбать солинку чи зерня.
Впаду на землю – голос давній чути,
Немов когось і досі доганя…
По обрії колеса стукотять…
Пилюку збивши, пролетить машина,
Повітря скаламутивши до дна.
Могили стяті, все життя рівнинне,
Сумна картина і земля пісна…
По цій землі колись вже волочили
Праматір нашу, і бринів аркан.
І, наче кіл, забитий у могилу,
Колись стояв тут гостроверхий хан.
Він оглядав з височини безсмертя
Своє свавілля й послух вояків…
О Боже правий, длань твоя простерта
На несходиму ширину віків.
Солодить землю корінь валер’яни,
Могилу пропіка гіркий кумис.
Та-а… скоро степ роздряпають, як рану,
Не скоро ще, та ж станеться колись…
Навіщо ж було баб отих тесати
І на круті могили волокти,
Якщо колись потягнуть їх на страту
З похилої земної висоти?
Навіщо ж було землю оцю слухать,
Копати студениці – криниці,
Освячувати миром, Божим духом,
І класти хрест на губи та корці?
З криниць підвівшись, колонадний порох
Отвердне в мармур і о с л і п н е степ,
І виповзе на шлях безрідний корінь
І до ступні чужої приросте.
Співай, співай протяжної, мандрівче,
Про вольну волю, золоте ярмо;
Шлях безкінечний у німі сторіччя,
А слово ще просторе для думок.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Характеристика образу гулівера.