Павло Мовчан – “Стук молотка, наповнюючи звори… “
Стук молотка, наповнюючи звори,
Проріджував повітря непрозоре.
Вкривали хату бляхою лункою,
І бився звук об двері головою.
Заслуханий у ритм одноманітний,
Кивав ти головою ледь помітно.
Так-так, так-так, – притакували звуки,
Що чинять гоже майстровиті руки.
Метал слухняний, камінь без спротиву,
І дерево зростає полохливим…
Але поглянь: достойно на осонні
В траві побляклій спочивають коні.
І червоніють ягоди шипшини –
Оклично, незалежно від людини:
Так-так, так-так… – Без рухів руйнівничих
Світ вивершивсь у злагоді й величчі…
Так-так… так-так… – краплина по краплині
Додолу падала і стверджувала глині,
Що руки лиш розрухи додають,
Коли росину надвоє січуть…
Я ніс в одному вусі дзвін металу,
А в другому капіж мені лунала…
І мізкував над тим, а як узгодить
Ті стукоти із подихом природи?
І, до грудей приклавши свої руки,
Я чув, як серце металево стука:
Так-так… так-так – у такт серцебиття,
Руйнуючись, будується життя…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Олеся Крисько – Якби ж ти слухав стук мого серця Якби ж ти слухав стук мого серця, Та рахував би його удари, Розшифрував би у його герцах Всю потаємність ранкових марень. Якби ж відчув ти чим пахне небо, Пташиних співів весняні ноти, Що невагомо ллються у вуха Якби ж ти знав це, якби ж ти слухав! В передсвітанні, як завжди, знову Ховаю в грудях той […]...
- Павло Мовчан – Кільця О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів! У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу! Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холоне Мальована луна кілечком на снігу? Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився: Минуле відійшло… і чути стук коліс. Хоч з колеса часу повипадали шпиці, Та проорався слід через життя навкіс, І […]...
- Павло Мовчан – “Ти світиш в ніч лунку… “ Ти світиш в ніч лунку Тонким осколком скельця І носиш в кулачку Пташине ніжне серце. Я знав твої меди, Дзвінкі твої відерця, І коряком водив По зачапілих денцях. Загляну в копнячок, Пригну вниз павутину – В прозорий корячок Візьму-черпну росину. І так усе життя: Ходіння і шукання, І згадки про пиття, Якого смак – незнаний…...
- Павло Мовчан – На перевалі осені Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям. Холонуче слово голову студить і клонить. Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти, Тільки ж назустріч – листя червоне. Обрій важкий, наче жорно на шиї. Стовбур повітря хмари вінчають, Гострі тернини тінь до паркану пришили І не пускають… Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита Дратвою літа. О, як багато нам цього світу: […]...
- Павло Мовчан – Балада про пташку Замисленим запахом льон засинів, І вибухли соняхи – у далині, І певність на Вічність вода засвітила У нуртах глибоких, блакиті горнилах. Сиди, пий меди молоді з соломинки – Дароване літо усім для зажинку. Нехай спочиває душа під вербою, Що з дудки співкої зросла над тобою. Байдужий дударю, в порожньому вусі Кропив’янка спить, посивівши у скрусі: […]...
- Павло Мовчан – “Тривалість буднів та нудьгу… “ Л. Талалаю Тривалість буднів та нудьгу Переживаю неремстиво… Іржу зішкрябавши із губ, Всміхаюсь металево, криво, Бо й цвяха прямо не забив – Життя ізкособочив, Тих відцуравсь, кого любив, Літа мов перескочив; На цьому березі стою, Де дерева безлисті, А жив потойбіч, як в раю, Сумлінно і пречисто… У промені, в проміжку днів, Між паузами в […]...
- Павло Мовчан – Світло Я повів почув, мой незримий хтось рухавсь, Та жоден листок на кущі не хитався. Судомою зору і дзеркалом слуху Когось видивляв, та ніхто не являвся. Чи промінь пройшов, бо побільшало світла, Тепла прибуло, зароїлася радість; Чи сіллю осіла вся спіль цьоголітня У гроні вина серед тихого саду. І плоть моя, світлом ущертно налита, Була запечатана […]...
- Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...
- Павло Мовчан – дві сніжинки Нам прошкувать в залітошну печаль… Мені одному – ти ж бо вже пристала, Ламать реальність гранями кристалу. Мені одному думать і мовчать… Вже дві сніжинки впали, ніби бренькіт, Упали так, як кінь з тремтливих ніг. І відізвався голосом тоненьким Гарненний день і тлустий, тлустий сніг. І було дивно (навіть смішно стало): Товстезний сніг, а голос […]...
- Павло Мовчан – Вагався дощ 1. До кого, пташко, жалібно квилиш? – Я перехожий випадково гаєм: Хто спуститься, обізветься з узвиш? Кого ти кличеш? – І сама не знаєш… А чи заповниш криком пустоту, Щоб обізвався голос безіменний, А чи затчеш ти нитку золоту В ткання широке і таке зелене? Побіля губ уже стоять дощі, Упали навзнак схрещені дороги – […]...
- Павло Мовчан – Роздвоєння стебла Мов соком рослина, я повен тобою, Іменням твоїм запечатано губи, Та зайва сльоза переломить надвоє, Бо надмір тебе – неминуча погуба… Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен, Зоставсь навіть усміх за межами тіла, Так ніби із рук твоїх випав допіру: Бо слідом ступаю непевно й невміло… Торкнувшись порога, кажу йому: “Здрастуй!” В розсохлім повітрі […]...
- Павло Мовчан – “Я берег побачив на спаді туману… “ Я берег побачив на спаді туману, Зозулю почув, що кувала свій жаль, Відчув, як поволеньки літечко тане, Збагнув, як поволі снується печаль. Я поклик почув, що впотужнивсь відлунням: – О любий, о серце болюче моє… – І слух облягало мовчання отруйне, А погук той серце колов гострієм. Я постать угледів на хвилі туману, На зрості […]...
- Павло Мовчан – “Від доторків металу з тілом… “ Від доторків металу з тілом Вогонь спалахує у ранах, Коріння болю вглиб вростає І обзивається воланням… Куди з наших облич дитячих Виходить світлість І випромінюється радість? Стікаючи і зором, й слухом, Стаєм зіркішими душею, На відстані все серце чує: Розлуку, горе, прірву ночі… Сік випаровується з плоду, І шкіра мерхне Заради зросту… Піщинка в моїм […]...
- Павло Мовчан – “Покрай хвилі йду. Спиняюся… “ Покрай хвилі йду. Спинюся. І пливу, пливу, пливу… Дрізд кубельце мостить в вусі, Смиче із-під ніг траву. Вимиває землю хвиля По піщинці – ти ж стоїш, Не пусті її зусилля, Бо землі лишилось ківш… Ти ж, задивлений у воду, Все пливеш, пливеш, пливеш, Мов без короня і роду, Мов тобі немає меж… Десь і чаєчка […]...
- Павло Мовчан – “Шпувало море, шум шумелий… “ Шпувало море, шум шумелий Розповивавсь у ширину. І випивали з нас джерела Сипку важку речовину. У глибину землі й блакиті Час виструмовував із нас. Кров залишалася на ситах, Що закипала вже не раз. А ми, мов рінь, на жорнах терті, Поволі меншали щодня, – На власний вік, на зріст зіперті, На стяту велич, як стерня… […]...
- Павло Мовчан – Цар природи Золота маска сонця впікалась в обличчя: Запечатувавсь дух, очі піт роз’їдав… Та й висока ж ціна за дешеве величчя – Знеосіблений лик, зверху плівка тверда… Облягає всю плоть золота оболонка, І стає захисною глуха нагота; Затікає за шкіру розтоплений тонко Для увічнення тіла безсмертний метал. Та з’єднатись не може життєва тканина З цим нетлінним литвом […]...
- Павло Мовчан – При березі Вода в ставку блищала запитально: Навіщо ліс згущає клейкоту? Дерева відбивались не дзеркально, А нурилися листям в тісноту… Рибалка в дно впирався головою, Сорочку жабуринням зеленив, І покліпом малюнок цей стирався, Розпечені кипіли валуни… І хмара підіймалася хвиляста, На міріади крапель розкладавсь І ліс, і хмари, й дзеркало скалчасте, Дрібнилось зриме, розпадався час… У спогадах […]...
- Павло Мовчан – “Цей мох – на двох… “ Цей мох – на двох; Куди не глянеш, Стоїть притомний літ Весняний, Хоч до весни – гай-гай!.. колись… З беріз ми соку напились, Все ходим і когось гукаєм, Й відлунок кожен, наче спис, У свої руки заплітаєм. Що нам до того – мох чи пух, Чи ниття те, що в’яжуть птиці, Єднає нам і зір, […]...
- Павло Мовчан – Біля дніпра – Пет-ре! Іва-не! Ма-рі-є! – По складах переносимо власні ймення на той бік, Де іскри святкують свою нетривалість, Блукаючий дим назустріч підводиться тихо, Високе полум’я, високий дим, і ми високі. Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємо З березовим вітром, Що носить пригорщу солов’їв і не знає, Де їх посіять… Рівна земля під ногами – […]...
- Павло Мовчан – Гуцульський малюнок День наваливсь: Під тиском світла Повигинались вікна. День пхавсь У колибу, День натискав з усіх боків. І вже на сонячних канатах Балансували в світ смереки. Кинув я руки На Карпати І обіперся, І хилитнулася земля замерзла, – Обсунулась, мов спогад, враз Говерла. А праліс виставив у світ Пенькові жерла. І день дзвенить, як дзвін при […]...
- Павло Мовчан – диптих 1. Рубці Мене зганьбили – серце аж пече, І гостролезе слово під плече Ввігналось – під лопатку по колодку, І ближче підступились до очей Бетонний стовп і тінь його коротка… І сажею чорнів навколо сніг, І рубцювались порізи доріг Не на снігу, а ніби на зіницях, Бо я очей заплющити не міг І думав, що […]...
- Павло Мовчан – Пограниччя Це все було. Було це все зі мною. Розмитий і задивлений водою, То я стояв на березі тоді, Коли повітря шилося стрілою І вигуки лінали молоді: -Агов, тогобіче! Осначе криги й ряски, Де твоє остя з кістя й луски? Чому твої цибайла дибулясті Не можуть течію перебрести: – … І гнівавсь я. І кидав каменюку […]...
- Павло Мовчан – “Кропив’яним серпом, джерельною водою… “ Кропив’яним серпом, джерельною водою Мізинчика урізав – закапала роса, І голосом, поділеним надвоє, Гукнув тебе, як вітром написав. Хоча б, хоча б півзвуку чи відлуння, Хоча б, хоча б півкраплі співчуття… Розвіявсь голос, німота отруйна Затруює до глибини життя. До губ приклавши пучечку-сопілку, Росу спиваю, дмухаю, поглянь: Тремтить тоненька яблунева гілка – Здригається душа від […]...
- Павло Мовчан – Спростування Немов відкривсь очам назустріч лет метелика Протяжна радість затяглась рубцем Плівка повітряна відшарувалась геть І засвербіла роговиця: летючий хрест Зір розпанахує Та болем вже не відлунює душа А запах крові серця не ятрить Намотується тіло не твоє на траки Ще не в твою груднину рушничне око зазирає О-литво-по-топ-тана Печальна хмара оббілована до кровотечі На спадсонці […]...
- Павло Мовчан – Після дощу 1. На вітрові сад просвітлів І сплеснув раптово листками, Немов після довгих дощів Прийшов він нарешті до тями. І пам’ять збудилась зі сну І щось пригадала далеке: І річку в безмежжі сумну, Плавбу із “варягів у греки”. 2. І зринули довбані бряклі дуби, На вітрі туге лопотіло вітрило, Крізь очі снувався і плин голубий, І […]...
- Павло Мовчан – Теслювання Буває так, що в густолисті Сидить і соловей, і крук. І дерево, немов пречиста, Таїть зачатий духом звук. Як видобуть? Три шкури здерти, Розсмугувати для труни, За сим мовчанням за упертим Сховалась пика сатани. Зневажливо кора сміється, І чорно пирскають сучки, – Облоскотать його береться. Ні краплі звуку, ні страждання, З стрімких стримінь і – […]...
- Павло Мовчан – Навіжений і цар (Уривок з поеми “Поріг”) Брехня возвеличує завжди звитяги, Вростають у губи тугі мундштуки, І тріскають сурми гарячі від спраги, А з них вилітають сухі вустюки… Обабіч воріт сурмачі захололи, Упершись очима в заобрійний мур, – Ось їде узвозом гранітний Микола, За ним охоронців та пахолків шнур. І бамкають дзвони: – Великий, Великий! – І юрмище […]...
- Павло Мовчан – Про ніч Страхи та химороди ночі Над головою туп-тупочуть… Чого ж вони від мене хочуть? Коли я сам сиджу, як страх: Сніг замість пташок у руках І благувато все хихочу… На всю стіну у мене втіха: Ходи, малюй обличчя віхол Або ставай на повен зріст І сам себе приймай, ти гість. Пташок пусти, налий в пластмасу Води […]...
- Павло Мовчан – Балада про Івана однорукого Дощі оновлення на древню ораницю, І пам’ять сонця у вузлах пшениці, І щедрий зір – на сховки, на притулки – Світ осягає, нібито шкатулку. Там олов’яний вицвілий солдат Наводить чітко однорукий лад: То стежку креслить, то хреста збиває, То все когось з-за хмари виглядає… У нього сіль розчинена в відрі – Ріденька щітка білить стовбури, […]...
- Павло Мовчан – Наприклад, дерево Дуб-небодержець взеленив повітря І наслухає, як кружеля земля на корені. Чи ж під стопою рухається й світ? І по слідах народжується камінь? … Ой ти, любий-перебірничку, Ходиш кругло по камінчику! На підошвах ні пилиночки, Розтираєш білі дниночки… Вибираєш найкоштовнішу, шовковисто-білішу, І відпечатавши насмолені підошви, Гадаєш, слід полишив, відчувши рух свого ж Рухоминання, А в крові […]...
- Павло Мовчан – В оці роси Благословен будь, день сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист; І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступить тобі, бо прикипіли ноги Та й – що не крок – […]...
- Павло Мовчан – “Срібна кров… “ Зникає слово в тишині, і слід сріблястий гине; Себе ти видихаєш щороку – не злічить Тих близнюків, що шнуром прив’язані до спини, І кожен за тобою слідком біжить, біжить… Ти озирнувсь – позаду в замет останній пада, За ним наступний миттю коліна в сніг схилив… Вперед біжи, вперед, бо згинуть всі дощаду, Та ніг не […]...
- Павло Мовчан – “Залізною брамою брязнуло місто… “ Залізною брамою брязнуло місто, І простір у очі зайшов, наче дим… Спахає з-під повсті травичка гоїсто, Та смутки за втраченим вигоїть чим? І бачиш крізь сльози розмите узлісся, Мов патьоки крейди на чорній стіні. Позаду ж не брама – залізна завіса. А що там? – не видно, не чути мені… Не чути пліток, не видати […]...
- Павло Мовчан – Будень Благословен будь, день, сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист, І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступнуть тобі, бо прикипіли ноги, І зусебіч гуде гудюча глибина… І розумієш […]...
- Павло Мовчан – Материнська сльоза З твоїх очей хтось викотив сльозу І далі, далі у печаль пекучу, Мов кулю світла по шляхах трясучих, Незримі руки тихо покотили. В сльозі гуляє світу карусель, Жбурля дерева відцентрова сила, І дикі гуси журно голосили, В сльозі ламаючи свої бурхливі крила. Кружляли очі у сльозі терпкій І блиск зубів, загорнутий у сміх. На дно […]...
- Павло Мовчан – “Плоттю власною простір промірявши… “ Плоттю власною простір промірявши, наче та гусінь, Шовк повітря всотавши, формуючись в русі, Під грудьми проповзли мандрівничі шляхи, Шкіру тнув – обтинав молодий небосхил. Але повз… і ущільнював землю сипучу, І ущільнювався сам, наче кокон ростучий… Степ розораний… пилу білі кушпели, За якими сховались спеленуті села. О могило розлузана, натяк даремний! Серцевина твоя на коронках […]...
- Павло Мовчан – “Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь… “ Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь В талих водах, на скибах рахманних. Був і степом, і полем колись, Величався життям дерев’яним. І на пам’яті вже ні слідів: Ручаї постинали й підошви, І життя, розчинившись в воді, Кров згорнула у кілька горошин. До подини і погляд вже збіг, Губ куточки течуть до долини, Щоб ізнов перейти колись […]...
- Павло Мовчан – “Сказав: “Ти на відстані” – відстанню стала… “ Сказав: “Ти на відстані” – відстанню стала, І півень тебе не сягає вже криком, Вже і дорога потовщала в палець, І слід затягло у глибини безликі… Зайві слова – зміст їх неповний, Тільки тепло випромінюю з серця – Голос летить слідкома молитовний, Що, ніби лікоть сорочки, протерся… Я покликав тебе високо з ночі, Пальці вмерзали […]...
- Павло Мовчан – Козак Мамай (з малюнка) Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; Гриміла збруя раз у раз Сама, без коливання. І найгінкіше із дерев Сахалось гілок власних. Угору тінь звело, як перст, Хоч зовсім було ясно. Рука бджолою на струні Завмерла, спочивала, І слуха він, як в казані Перекипає сало… Козача доля в сто сторін Прострелена усяко: То рідко, […]...
- Павло Мовчан – день запилення сосон Так довго тривав цей прояснений день, День зміщення часу, запилення сосон, Який був можливий отут – більш ніде, День сонця й вітрів безголосих. І буйволи в річці, немов валуни, Чорніли, бурунячи воду. І сходив чабан на поріг кам’яний, Немовби долав перешкоду… І тіло моє, горілиць на піску Простерте, – пилком покривалось, І слухало спиною землю […]...
Опис бабусі.