Павло Мовчан – Стукіт

Криє затінком суничним літній ліс,
Струмує шелест: густіша… крок повільний
Уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша…
Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає,
Чи шляхи рівніші стали,
Від коліс, можливо, довші?
Та за обрієм знов обрій…
Тільки з вежі часу чути стукіт серця,
Тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці,
Жінка бульбу вибирає,
Яблука об дах гуркочуть, тешуть гонт,
На бубон шкури натягли,
Та крок пульсує…
Стукіт чути…
Джерело – пульсарій часу,
Бачу, як воно чорніє!.. Зяє отвором смоктучим,
Все вбирає до краплини.
І струмок назад пульсує,
І щохвилі серце більша…
Стукіт чути…
Тіло зменшується втричі,
І річки назад струмують:
Супротивна хвиля часу всю теперішність спиняє:
Гонить, гонить води вгору,
І трави зелена піна піднялась понад верхів’я.
Тоне шум в глибинах тіней.
Серце стовбури рахує, мітить стукотом повітря –
Зяють сині ополонки.
Стукіт чу-ти.
Він відлунює у пучках і стіні передається,
В скронях, в грудях стукіт чути…
Ложка цокає об зуби – стукіт чути.
А лопати глей довбають – стукіт чути.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Стукіт