Павло Мовчан – Так із ночі у ніч

Related posts:

1. Павло Мовчан – З ночі в день і навпаки (З циклу “Музейні експонати”. Вдивляючись в малюнки Гойї) З’ява свавільна, нічна, самородна, Нащо щоночі приходиш у сон, Ще полишаєш у грудях холодних Крицю чи танучу кригу на схрон? І, закувавши мене у кольчугу, Голову втисла в іржавий шолом – Знати червоні кільця та смуги, І поясок перекреслив чоло… Інше життя проживаю щоночі: Сон стає дійсністю, […]...
2. Павло Мовчан – “Прозрівши в любові, із сувертка ночі… “ Прозрівши в любові, із сувертка ночі Читали ми сни нереально-пророчі: Змивала пітьма з нас всі барви й відтінки, Ставало життя, наче чиста сторінка… Вірніше, був луг – ми ховались у травах… Ішли косарі слідкома, ніби лава; І коси, шукаючи нашу криївку, Сичали, вганяючись в чисту сторінку… Ішли косарі, і вузилось коло, Лишалася латочка лугу, навколо […]...
3. Павло Мовчан – “Мене цієї ночі вмерло так багато… “ Мене цієї ночі вмерло так багато, Так, ніби мову я раптово втратив, Забув усі імення та слова, А на обличчі виросла трава. Мені приснилось те, що було явним: Ти була з іншим у моєму травні, Ім’ям чужим ти кликала мене, І дерево дзвеніло крижане, І сипавсь іній замість пелюсток, І видно було хід твоїх думок: […]...
4. Павло Мовчан – “Від листопаду вседенного… “ Від листопаду вседенного, Від неба надто голубого, Від яблука – така студінь, Що, наче кригу, власну тінь Б’єш закаблуком – і дзвенить… Яка холоне жовта мить! В бадиллі жил, в загуслій крові, В очах – дрімає жар любові, А в голосі – густі меди… Сніги, о доле, відведи! Листки на дзеркалі води Відтінюють глибокий холод […]...
5. Павло Мовчан – “Ця тиша – наче плач дитячий серед ночі… “ Ця тиша, – наче плач дитячий серед ночі: Спалахує, горить, підчорнена вогнем, І лускається скло – хтось голосно регоче, Упавши, замовка – створіння кам’яне… І болісно мовчить принишкло, наче пташка, Цей згусток блазнувань чи отверділий сміх… Тобі пониклий дух звести, мов камінь, важко, А вигукнуть “Спасіть!” в пробоїну – не міг… Мовчить людський словник… мовчать […]...
6. Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато… “ Все знаджує мене: повітря забагато – Легені роз’їда, рамена прихиля, Громадно зависа, щоб втиснути, впечатать В повітря весняне, у скаменілий шлях. Земля, немов плита, на ноги знизу тисне, Щохвилі важча плоть, вповільнюється крок, І пада хмара вниз, мов камінь, прямовисно, І входить в кров пісок… Немає способу на захист чи заруку: Дерева, наче мур, оточують […]...
7. Павло Мовчан – Після перегляду фільму “Звичайний фашизм” Ніч велика, велика, велика! Прагну голос роздмухати криком, Але бракне повітря мені. Задихаюсь в нічній німотні – Гуконути нікого не можу – Глухота подовкіл зловорожа. І страшна не війна – прокидання: Раптом в шибці не буде світання. І надворі пітьма, як у сні, – Чи то ніч, наче пам’ять війні? Та свідомість давно не дрімає, […]...
8. Павло Мовчан – Стожарні Струмує з повітря обличчя забуте, Розмитий хвилюється глиняний хутір, І погляд, удивлений в поле хвилясте, Поволі воложиться, лагідно гасне. Безмежність давно уже стежить за мною, Проте не розгледіти за пеленою Ні сліз, ані згадок, ні навіть думок: Стоїть над колишнім багаттям димок, Та в горло уп’явся пустий колосок… І вище, все вище повзе вустюками – […]...
9. Павло Мовчан – Розчерк На вістрі голки, На вершку страждання – Солодка болість: помиливсь!.. А ти за мене помолись, – Розчарування! Краплину музики – в журбу, Ще не допиту з чари трунку, Коли махнув на боротьбу І погасив огонь цілунків. Один метелик Тонкокрилий На товсті губи притуливсь: – Ой, помиливсь, – і зшерх униз, А підвестись тепер несила… Березно […]...
10. Павло Мовчан – “Іржавіють ключі від нашої господи… “ Іржавіють ключі від нашої господи, Де всі кутки злились у спільний день відходин, Де черствіють шибки і струхлявілі сходи Ведуть лише униз і трухлявіють вниз. Забулося, зійшло по пагорбі дощами, Скрипучим берестком закрилося за нами: Ні відступити вбік, ні глянути назад, Все скаламутив геть раптовий снігопад. Тому-то й виступа іржа нам на долонях І утіка […]...
11. Павло Мовчан – Голос серця Упізнаєш мене вві сні І видихаєш:- Мій коханий!..- Та всюди люди мовчазні Хитають скрушно:- Вона п’яна… – Як порошинку, на руках Несу тебе й боюся вітру, І замість тіні – хилитка Лоскоче ноги пляма світла. – Любове, – шепочу, – збудись, Бо люди подовкола… – І камінь падає униз, Кругом – безмежне поле. Мов порошина, […]...
12. Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх Зостались від нічних колон, Вода, розмлоєна ліниво, У берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками Одудкуватий очерет, Тінь плуталася під ногами І виривалась наперед, Ніби хотіла зупинити Та чорнотою нагадать, Що ніч, неглибоко зарита, Ізнову буде воскресать… І тінь то ямою ставала, То вгору каменем росла, І стишувався крок помалу, Пісок здіймався, […]...
13. Павло Мовчан – Над вогнем Намалював вогню обличчя І викричав його слова; Здиміли кучері смерічні, Коли схилилась голова. Схрестивши ноги по-татарськи, Вловивши тайність чаклувань, Розв’язую вузли питань, Що ніч скорочують скотарську. Вогонь сидить супроти мене На віддалі самотини; Міркую, як він провинивсь, Якщо дрімає цілоденно. А з ночі помочі благає, Лягає зморено на дим І каже: “Я оберігаю Тебе й […]...
14. Павло Мовчан – “Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє… “ Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє, Судомлячи гілки, розчахнута верба, І срібний літачок у небі ледве мріє, І ковза синя тінь по сонячних горбах. По сонячній струні, по променю тонкому Зісковзує униз не пташка, а сльоза. Мов хтось сплакнув було на радість в світі тому, І покотилась вниз запалена сльоза. На шибці товща скло від краплі. […]...
15. Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим… “ Щось не збагну, чи поле стало меншим, Чи ліс далекий ближче підступивсь? Чи я не той! І вже отак не вперше: Ступаю вгору – падаю униз. Навикле око змін не помічає: Все той же ліс і лінія снігів, І небо – те ж. Але мотив печалі На бадилині вимерзлій бринів. Коловся лід, і тріщина тоненька […]...
16. Павло Мовчан – Нічний гість (Балада) З губ знявши усміх, мов каблучку, Він без потайності сказав, Що вчора селезнем літав, Та хтось в крило йому улучив – Бо раптом рану показав… Та ще додав, що він – криниця, Та хтось прийшов води напиться І джерело замурував… – Нутро замкнуло крові краплю… – При сухорукому багатті Криниця пригадалась раптом, З якої води […]...
17. Серед темної ночі – Глазовий Павло Серед ночі Київ Криється туманом. Розмовляє вітер З бронзовим Богданом. – Облітав я,- каже,- Вулиці всі чисто. Як змінився Київ, Це прадавнє місто! Де вітри гуляли, Там нові квартали… А Богдан зітхає: – Що там ті квартали… Нині і кияни Зовсім інші стали. Я сто літ на площі Днюю і ночую, Але дуже рідко Рідну […]...
18. Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш Гуляли вихором і порошились в хату, Де дзвінко так лупало обіуш Ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по складах годинник на стіні Ділив його, повторюючи всоте, І, мов бджола у склянці, у мені Воно гуло і радісно, й скорботно. – Невже ж це ти, Марієчко, невже? – Кажу, […]...
19. Павло Мовчан – душа прозориться до дна Ніяковіючи Цвіте жовтенький підбіл. Пахнуть трави. Жовто-зелено, кучеряво Берези повняться. Теплінь… І на прозору волосінь Нанизує хмарини жайвір. Скрипить, розхитана іржаво, При окоренку вербна тінь, Мов скаржиться: така світлінь… Така ясінь! Лункі долоні Тримають склянки сонцеповні, І вінця тануть на губах, І, наче свічка в дзеркалах, Плід світиться в жіночім лоні. І вінця обрію склодув […]...
20. Павло Мовчан – Що ви знайшли на небесних купинах? Хвилею зору небо схитнулось, Східності хмари збігали униз. Прогуркотіло, мов бочка, минуле, Ти ж при падінні на мить зупинивсь. Там на горі, де громи дозрівають, Скрапують в небо вишні рясні, Крізь намальовану браму до раю Страдницькі видно обличчя мені… Колір земний, а з очей б’ють джерельця, В борознах зморщок запіксь чорнозем,- Мов на монетах, образ […]...
21. Павло Мовчан – Вирій Замкнувши простір в чистому обличчі, Ти піднесешся на вершок величчя: Попереду на ширину зітхання Триває густокриле кружеляння. То – лебеді? Чи, може, падолист? Предтечі холоду – ворони – піднялись На висоту, на ту, де звук холоне, Хоча пісні вивержуються з лона. Блакить осипалась, запорошився слух, Струмує промінь поміж хмар, мов пструг, І вище на щабель […]...
22. Павло Мовчан – Липневий туман Туман, наче спогад про воду високу, Здійнявсь вище гаю, село затопив: І тонуть відвільглі і звуки, і кроки, І перепел спраглий туману напивсь. Виходять зі стін, мов роздвоєні, тіні, І бризкають в очі росою вони; І в ніч переходить година вечірня, І зірка спалахує світлом сумним. То, може, вікно засвітилось летюче Чи іскра у небо […]...
23. Іван Франко – “Ночі безмірнії, ночі безсоннії… “ Ночі безмірнії, ночі безсоннії, Горе моє! Мозок наляжуть думки невгомоннії, В серці грижа, мов павук той, полоннії Сіті снує. Виром невпинним бажання сердечнії Рвуться, летять – Вічно невтишені і безконечнії… Мов на свої мене крила безпечнії Схопить хотять. Де ви так рветесь, куди ви літаєте, Думи-орли? В гості до зірки ви, чень, не бажаєте? К […]...
24. Павло Мовчан – Будяки Примарні, сухі, прямостійні, незламні Пробились крізь товщі дощів та снігів… Як свідчення вічні чи спогади давні, Вичісує вітер насіння з голів. І літо згорнувши у пам’ять дводільну, Мичкастим корінням вчепившись у грунт, Немов нагадали, що всі ми не вільні, Що наше коріння незриме – отут. Ми голови їм обтинали лозою, Косили, топтали, палили колись, Щоб […]...
25. Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать Достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, Хутчій витискай з нього соки, І мури розкидай, і вежі зруйнуй, І вилущи зрілу бруківку, Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну, Ногами торкнувшись долівки. Бо з глини […]...
26. Микола Руденко – Ночі мої, зачаровані ночі! Ночі мої, зачаровані ночі! Відгомін в лузі дівочих пісень, Третіх півнів заклинання пророчі – Ті, без яких не народиться день. Сонце не зійде, бузок не розквітне, Косами не задзвенять косарі, Доки у поле, у небо досвітнє Не заволають пророки старі. Добре тим птахам пророками бути: Голос подав – і ніхто не засне. Ані провини у […]...
27. Павло Мовчан – Шляхи данте (Уривок із поеми) Красна велич руїн, – розімкнулася пам’ять, Увіходимо ми в храм щорічних скорбот, Де тинька обсипається, світяться плями, Чорнота проступає крізь шар позолот. Непомітно павуття вдихаєш в легені, Чорним ниттям з грудей видихаєш печаль. Під ногами узявсь мармур мохом зеленим, І той мох дописав мармурову скрижаль… “О блаженний, хто йде… ” – прочитав я руками. Далі […]...
28. Павло Мовчан – Радість Світле небо завіяло очі мені сонячним сяєвом; Птичі гомони міста, чому ви за мною вганяєте? Я ж по вулицях крочу, що врізались в глиняні гори, Де підсаджує вище стремління своє завершений поверх. Кожна посмішка сонця йде в парі з мотивом легеньким, А в грудях гойдається вірш на золочених дзеньках. Юні пахощі губи мені омивають. Звідки […]...
29. Павло Мовчан – Листопад (триптих) 1. Ранок Ще червінь вітром не розмита, І дійсне в обрисах лежить, І золота галузка жита Благословля біжучу мить. Зійшовши з самого вершечка Стрімкого дерева униз, Гулкого простору кілечко Лягло на соняховий спис. Та що тобі до того сину, Чи ж менше затишку й тепла, Коли вугліє горобина У ворона із-під крила. 2. день Відстояний […]...
30. Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Спрозорилась шкіра… “) Спрозорилась шкіра, обтягнута часом, Личина із воску тонка – аж дзвенить, Поштиво ламається голос у страсі: А що, як снувальна перерветься нить? Чого ж нам боятись? Чи ж нами набуте Життя, до якого причетні зірки? Чи ж наші імення, як попіл роздуті, Могли б рубцюватись на м’язах ріки? Оцій лиховщині, йменованій віком, Оцій батьківщині, де […]...
31. Павло Мовчан – Звертання до реп’яха Відволого, сизо, біло Підступавсь похмурий ліс, І стирчали в полі стріли, Ніби смерть гуляла скрізь… Та на цій сталевій ниві Уцілілі реп’яхи Підіймалися щасливо Бадилиняччям сухим. Але вище них звелася Гордоросла бугила – У якому вона часі Коронована була? Обминули коси, стріли, Посуш, пошесть вогняна… Й ми з тобою уціліли – В горлі зірвана струна… […]...
32. Павло Мовчан – “Така вже моя в цій дільбі ділениця… “ Така вже моя в цій дільбі ділениця: Окравок дороги, сухар, патериця, І мріять життя проминанням, собою, Закрившись від вітру і спеки горою. При возі чужому, в припрязі своїй Щодалі від дому іди, даленій… І назирцем, слідма за мною в тропі Два камені сунуть горбаті, тупі. Вминаючи слід мій, рівняючи путь, За мною, куди не ступнув […]...
33. Павло Мовчан – Зір (З циклу “Відлуння війни”) Зір не привласнює – голубить, Зір випромінює тепло, І, багатіючи від згуби, Не ділить на добро та зло Ні обширів земних, ні неба, Вбираючи лиш те у себе, Що навіть світ переросло: Батьків обличчя, день розлуки, Пожежу, шибениці тінь, В горшку общипаного крука, Прибиті руки на хресті. Та ширше зору, вище […]...
34. Павло Мовчан – Бути метеликом Огорне тишею, обпеленає снігом, До нитки сивої прив’яже – хилитайсь. Допоки кокона Дощу ласкавий ніготь Не доторкнеться лагідно до нас. І скресла пам’ять пригадає квітку, Розмлоєну, глибоку, мовчазну, І ймення викличе своїх надійних свідків, Щоб визначити часу глибину. Пробуджене єство твоє крилате Полишить оболонку снігову, Аби усоте лет свій започати І довершить орбіту кругову. Понаджений […]...
35. Павло Мовчан – “Я жайвора шукав по пісні в піднебессі… “ Я жайвора шукав по пісні в піднебессі. Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть, І поле підіймав, як полотно за нитку, І павутину пряв прозору для сповитку. Жарино в жмені, жайворе пекучий! Зронися в губи, голос мій озвучуй. Впікайся глибше, швидше в серцевину, Пронизуй наскрізь, наче намистину. Летить угору тлінне моє тіло, Лиш тінь внизу лишається […]...
36. Павло Мовчан – Батькові Проносячи шум, саморослі колони Попарно ішли вздовж шляхів кругових… Ти слухав і вгору підносив долоні – Вони ж підлітали не вище трави. Який же низенький… А води ще нижчі. Та сонце ще нижче за води сіда, Щоб нуритись в темінь і шляхом очищень Пройти, як проходить краплина-звізда. Лежав горілиць, а долоні, безсило Спурхнувши, знеможено падали […]...
37. Павло Мовчан – Матірна осонь У надри снів, в незміряну глибінь Так падаєм – аж хрускотіння чути, І колами розкручується сутінь, Розносячи по тілу млосний біль. То – дзвін по дереву, від кореня і вище, По серцевині – оболонь глуха, Лише навірчує широке пасмо хвищі, Що, як і сон, до скону не вщуха. Усоте я – в одне і те […]...
38. Павло Мовчан – Тіснота В березовім шемранні, в шерехах щедрого світу Вчувалась широкість небесна на розмах крила, І зграйчасте сім’я, й пташки перелітні Сніги крапкували потульні – теплом для тепла… Хитке верховіття напружене тіло хитало, Земля ворушилась, і світ присідав, І пахло холодне повітря металом – В проломи його затікала вода. Гілки ворушкі скидали линовище з себе, Лози жовтизна […]...
39. Павло Мовчан – Лінія уяви В розриві між хмарами судно з’являлось помарне: “Летючий голландець” – з безодні у безвість летів. Змістилась, напевне, і вісь планетарна, Бо води звелися, мов мур, в висоті. Він плив – ніби падав, крилом розпустивши вітрило, І пінивсь в блакиті прокреслений слід: Уява, можливо, його сотворила, Хоч глибивсь він далі в зеніт самохіть. Зникав, виникав, непідвладній […]...
40. Павло Мовчан – З циклу “Казахський альбом” 1. Оголюються ребра Алатау, Збігає сніг водою з висоти, Все вище й вище виповзають трави, Все далі й далі відхлинаєш ти… І холод розростається у грудях, І обрій відгинається, мов віть, І скочується погляд за безлюддя, За вінця дня та всіх тисячоліть. Тебе нема… хоч ти в мені присутня Незримістю, як духом полину, А образ […]...