Павло Мовчан – Тепло-холод


І сніг, і дорога тобі вже не впомку,
Неначе й не ти замерзав тут колись.
Лиш листя трухляве та трави пожовклі
Крижинками згадки давно затяглись.
Щільніше зімкнулись набряклі дерева,
Низенька кигичка хвилясто летить.
В пожовклій струмливій воді березневій
Струмує повільно підземна блакить.
Безодня колише напоєну крону
І, зір викрадаючи, надить в глибінь.
Та чути, як дужо з розверстого лона
Усепоглинаюча дише студінь.
І ніби розширивши власну свідомість,
Очима ковзнув, розімкнув небокрай,
Нарешті згадавши, що йдеш ти додому,
Що пекло – позаду, попереду ж – рай…
Що світло несеш ув очах захмелілих
І подихом грієш прожилки гілок…
Проте що не крок – вичаха твоє тіло
І зір каламутить в’юнкий холодок.
Ступнув і забув і кигичку, й безодню…
Чим ближче до обрію – більше тепла…
Стискається кригою пам’ять холодна,
І білий мороз виступає з чола.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на тему трагедія жінки метері.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Тепло-холод