Павло Мовчан – Тяжіння


Приручений вітер слухняно зі мною ішов через степ,
Куйовдив волосся уже не густе
І слід замітав – лишався хвилястий пісок, –
Лише б не запікся важкий, переходжений крок.
Розмлоєна пахла земля глибиною,
І час розкривався, мов скойок долоні,
Аби показати на хвильку перлину зернини
І визначить сенс прожитої кожної днини.
І щоб повернутись назад, де паслися коні зелені,
Щоб слід полишити, набрав я землі повним-повні кишені,
Та вітер під лікті мене піднімав, і розвіював порох,
І вузлики дат розпускав, і пам’ять прозорив:
Хто ти, звідки, навіщо, куди?
Не питайся, бо тут був завжди,
Був ти всюди усім одночасно,
Через те й почуваєшся щасно
І злетиш, мов дрібна порошина,
Поки простір тебе не зупинить.
Адже простір – то пам’ять про час, –
Він завжди віддзеркалює нас
Грудомахою, шляхом, стеблом, борозною,
Аби душу твою, як зернину, роздвоїть,
Розчахнуть пополам твою плоть обважнілу,
Щоб одна половина д’землі,
А інша – до неба довічно тяжіла.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Текст хліб найбільше багатство.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Тяжіння