Павло Мовчан – “Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… “
Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі…
Цей колір доброти благовістив нам спокій,
І далеч об’явилась жаданим відкриттям,
Що й прочитати можна приховане життя.
Не зовнішньо-позірне, а те, що за лицем,
Написане по сріблу молочним олівцем.
Немає літер – жести, і струми почуттів,
І неділимі звуки ув оболонках слів…
У достеменній мові епітетів нема,
Бо слово краде душу… Сніги… Мороз… Зима…
А на полотнах тіні не грають, а живуть:
Раби голоколінні до ніг твоїх повзуть.
А ти сидиш владично,
Указує на волю, що послана з небес:
Карати їх на горло переблиском шаблюк –
Розпачливо хитались кущі простертих рук…
Так чітко слово “влада” записане було…
По той же бік свічада обличчя аж цвіло.
По той бік начерталось “братерство” і “любов”,
По цей же тінь каралась, струміла біла кров…
По цей бік – хтиві жести і стегна хилиткі…
Кохання? Поглинання – чересла ці місткі…
Вони у шалі чорному, у згарищі пожеж
Тінь ялову поглинуть, і сіменисту – теж…
І хто ти – тінь безлика для неї? мить злиття?
По цей
І тінь моя ріденька так прагне густоти,
Що сажу ловить в жменьку, облизує гноти.
А смолянисті тіні пруть вгору кругляки –
Сізіфове каміння, могильні гнітюки…
Це там… А тут – падкують,
Будують спільне щось…
Мовчи, бо простір чує… Зима… Сніги… Мороз…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Володимир Сосюра – Ой сніги мої, сніги Ой сніги мої, сніги Срібні та пухнасті, Наче все, що навкруги, Потонуло в щасті. Діаманти, де не глянь, Скрізь переді мною Розкидає осіянь Щедрою рукою. Може, й я за дні туги Потону у щасті… Ой сніги, мої сніги, Срібні та пухнасті! 1950...
- Павло Мовчан – Сніги Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла, І, учадівши, всох серед снігу будяк. Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла І біліє, біліє в очах березняк… Кім’ях снігу летить у безодню зіниці І, маліючи, тане в її глибині, І зникають у небі побілені птиці, І минають, минають раховані дні. Ох, як пахне життя! Особливо – минуле. День […]...
- Павло Мовчан – З циклу “Сніги” 1. Перший сніг Утративши непевну вись, Принижений вітрами, Погаслий жайвір падав вниз, Провалювавсь над нами. Зіщулившись, вода німа Його не відбивала, Бо слухала, як йде зима І брязкає металом. Несе вона важкі ключі, Аби замкнути води, В руці у неї круглий чіп, Обструганий із льоду. Замкне зима навстіжний світ, І візьме води в рамки, І […]...
- Павло Мовчан – диптих 1. Рубці Мене зганьбили – серце аж пече, І гостролезе слово під плече Ввігналось – під лопатку по колодку, І ближче підступились до очей Бетонний стовп і тінь його коротка… І сажею чорнів навколо сніг, І рубцювались порізи доріг Не на снігу, а ніби на зіницях, Бо я очей заплющити не міг І думав, що […]...
- Оксана Боровець – Коли сніги сягнуть мого плеча Коли сніги сягнуть мого плеча, Охопить тиха віхола повіки – За крок у морок круки закричать, Сполохані ходою чоловіка. У постаті пізнаєш не себе, Роз’ятреного ватрами й вітрами, – Одну погрозу, зронену з небес, Одну монету з проданого краму. Дзвенять вітри і дзвонять у серця До тих, кого трима’ німа сторожа. А я біжу до […]...
- Павло Мовчан – Вихід (“Слідком за тобою… “) Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами, І світло втяглося у крапку і зникло – нема… Лиш дихає холод з квадратної ями, Немов у розбите вікно проломилася чорна зима. І знав я, що яма – це межі моєї журоти… Колись осягав я у захваті межі утіх. А нині, а нині – мороз видихаю із […]...
- Павло Мовчан – “Від листопаду вседенного… “ Від листопаду вседенного, Від неба надто голубого, Від яблука – така студінь, Що, наче кригу, власну тінь Б’єш закаблуком – і дзвенить… Яка холоне жовта мить! В бадиллі жил, в загуслій крові, В очах – дрімає жар любові, А в голосі – густі меди… Сніги, о доле, відведи! Листки на дзеркалі води Відтінюють глибокий холод […]...
- Павло Мовчан – На гойдалці Я ще в зимі, а ти вже в літі… Мов переважуєм на світі Одне одного. Чи то сніги, а чи суцвіття Вкрили дорогу? Вода наполовину з льодом Вуста тобі до крику зводить, Але ти п’єш… В моєму кухлику на споді Крижина теж… Дощі твої летять, як стріли, Та моїх вишгородів білих Їм не згнуть… А […]...
- Павло Мовчан – “Тінь чиста, прагнучи сполуки… “ Тінь чиста, прагнучи сполуки, Летіла, розпростерши руки, Щоб в полі перейнять мене, – В шовковій оболонці звуку – Ядро ж у неї кам’яне… Вона швидка, як світ, широка, – Летіти буде, ще допоки – Не обійду, не розминусь… Коротять відстань квапні кроки – Чи ж неминучий цей союз… Чи сонце зменшилося вдвічі? Чи звузилися, може, […]...
- Павло Мовчан – “Цей мох – на двох… “ Цей мох – на двох; Куди не глянеш, Стоїть притомний літ Весняний, Хоч до весни – гай-гай!.. колись… З беріз ми соку напились, Все ходим і когось гукаєм, Й відлунок кожен, наче спис, У свої руки заплітаєм. Що нам до того – мох чи пух, Чи ниття те, що в’яжуть птиці, Єднає нам і зір, […]...
- Павло Мовчан – Земля і сніг О білість! Тебе забагато! Це надмір для зору – і все не ввібрать. І чим відшкодуються змушені втрати – Живучим струмком а чи летом пера? Підступна волога, крізь кригу гранчасту На світ позирнувши, повзе долілиць, І стала під деревом тінь щелепаста, Ніяк не розплющить блакитних очиць. Тванюка-сльота, чи багно-мокротеча, Чи залишки криги під шаром сміття, […]...
- Павло Мовчан – Слово В форму слова твого перелито жадання, Скажеш “яблуко” – вмить заопуклиться плід, Сік на пучках проступить лише з дотикання, Тінь пообіч застигне кружальцем, як лід. Слово суще, лукаве, спасенне, Перемліле в устах – хоч кричи. Промовляєш його цілоденно, Цілонічно… Та слово мовчить. Видихаєш його на свічадо, Придивляєшся – крапля дрібна, І тьмяніє вона, мов окрушина […]...
- Павло Мовчан – Приростання Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно – Спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть… Біла сорочка пристала до тіла так щільно, З шкурою треба здирати, аби розстебнуть. І на ходу прикипають до снігу підошви, З тілом доводиться їх – що не крок – відривать. Плями червоні згодом затрусить пороша, Але на тілі буде довічна […]...
- Павло Мовчан – Тіснота В березовім шемранні, в шерехах щедрого світу Вчувалась широкість небесна на розмах крила, І зграйчасте сім’я, й пташки перелітні Сніги крапкували потульні – теплом для тепла… Хитке верховіття напружене тіло хитало, Земля ворушилась, і світ присідав, І пахло холодне повітря металом – В проломи його затікала вода. Гілки ворушкі скидали линовище з себе, Лози жовтизна […]...
- Павло Мовчан – Голос серця Упізнаєш мене вві сні І видихаєш:- Мій коханий!..- Та всюди люди мовчазні Хитають скрушно:- Вона п’яна… – Як порошинку, на руках Несу тебе й боюся вітру, І замість тіні – хилитка Лоскоче ноги пляма світла. – Любове, – шепочу, – збудись, Бо люди подовкола… – І камінь падає униз, Кругом – безмежне поле. Мов порошина, […]...
- Павло Мовчан – Малюнок на вікні Мороз спогадує І на моїм вікні Рослинний світ епохи неоліту Відтворює. Галузка до листка І стовбур до коріння. Ростуть ліси опішньо, Ніби думи, І невловиме їхнє зачинання. Так творяться планети: Таємнощі творіння незбагненні. Як туск, Як радість, – Ні запаху, ні кольору нема, Як голос, – Виймаєш, наче шаблю із піхов, Лиш відчуваєш рух, Ну, […]...
- Павло Мовчан – Слухаючи музику Максима Березовського 1. Приголомшливий промінь Стрімко в темряву прорвавсь І, заливши, ніби кров’ю, очі світлом, раптом згас… Темрява – яка широка! Скільки натекло смоли? Западаєшся в неспокій, ким пробуджений, коли? На очах рубці зостались і невигоєний біль, Пробиваються кристали – пророста крізь шкіру сіль. Зір у пучках зосередив, вивернув назовні слух, Звуки мідяні затвердли, уповільнивсь кожен рух. […]...
- Павло Мовчан – Мандрівник Цвьохкі, розхильчасті, щоденні Сюди приходили вітри, Де трухнув стовп і птах нужденний Дививсь засмучено згори… Як сох мотуз, сіріла стріха, Як жовкла кістка на току, Як замість шибки чорний віхоть Застряв у горлі скрізняку… Нудьга невивітрена нипа, Чалапа по долівці дух, І раптом дерев’яним скрипом Навпіл розколюється слух… Злітає птах, стовп пада плазом, Мов корок, […]...
- Павло Мовчан – “За солодом у роті часто… “ За солодом у роті часто Ятриться гостро гіркота, Зі світлом ходить тінь довгаста – Знімає полум’я з гнота. Позмінно: надбаність – утрата, Постійний борг, мінливий ти… Скупий на слово, хоч багатий На правду – аби борг сплатить. Бо взяв ти стільки у Вітчизни, Так спрагло пив з її джерел, Що позичку і борг свій визнай. […]...
- Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх Зостались від нічних колон, Вода, розмлоєна ліниво, У берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками Одудкуватий очерет, Тінь плуталася під ногами І виривалась наперед, Ніби хотіла зупинити Та чорнотою нагадать, Що ніч, неглибоко зарита, Ізнову буде воскресать… І тінь то ямою ставала, То вгору каменем росла, І стишувався крок помалу, Пісок здіймався, […]...
- Павло Мовчан – Розчинені вікна Ненатлий дух часу, усепоїдучий, Розлущивши серце, облуду лишив, Корогву зелену пустив на онучі І камінь, як попіл, роз-поро-шив… Зостались у мізкові обриси літа, І слово “зозуля” звучить, як “зола”, Лиш тіні у небі снують перелітні, Та в кожній із них колись пташка жила. І час ошукати – це марність безглузда, Свій лик карбувать на дрібних […]...
- Павло Мовчан – Відлуння (“Йдуть дощі неситі… “) Йдуть дощі неситі на сніги нечисті, Не згадаю гадки і не змислю мислі. Збавлене чи збуте, Стерте чи забуте, Березень минувся чи прожився лютий? Зменшується білість, чорнота зростає, Крапелини спілі віття угинають – Стончуються пучки, і долоні в’януть – Падають додолу персні олов’яні, Котяться поволі по землі похилій… І княпіє ворон на Савур-могилі… Він, струсивши […]...
- Павло Мовчан – Матірна осонь У надри снів, в незміряну глибінь Так падаєм – аж хрускотіння чути, І колами розкручується сутінь, Розносячи по тілу млосний біль. То – дзвін по дереву, від кореня і вище, По серцевині – оболонь глуха, Лише навірчує широке пасмо хвищі, Що, як і сон, до скону не вщуха. Усоте я – в одне і те […]...
- Павло Мовчан – “дорого, доріженько з отчого краю… “ Дорого, доріженько з отчого краю, Завіяна снігом, що й сліду немає… Торохнеш бідою, зведешся стовпом, Зітхнеш під п’ятою скрипучим мостом. Домівко далека в улогах снігів, Де дим, як лелека, що в леті зчорнів, Зронивши пір’їну, летить у світи, – І гони прожиті вінчають хрести… Віддалений долею, безліччю днів, Не дим і не голос, а спогад […]...
- Та забіліли сніги – Соціально-побутові пісні ТА ЗАБІЛІЛИ СНІГИ Та забіліли сніги, Забіліли білі, Ще й дібровонька, Ще й дібровонька… Та заболіло тіло Бурлацькеє біле Ще й головонька, Ще й головонька… Ніхто не заплаче По білому тілу По бурлацькому, По бурлацькому… Ні отець, ні мати, Ні брат, ні сестриця Ні жона його, Ні жона його… А тільки заплаче По білому тілу […]...
- Павло Мовчан – Сон (диптих) 1. Шепотіння. Хтось губами спіймав пломінь свічки, Проковтнув. Шепотіння. Обіймаються тіні. Чорні руки сплітають; До моєї оселі зірки запливають. Плавники хлюпотять об імлу. Руки нишпорять, зорі – нарозтіч. Шепотіння. До очей заховались дві зірки тремтливі, Вони світяться навіть крізь брезклі повіки. Наближаються тіні високим приливом, Піднімають мене на напружені лікті. Уже нишпорять нишком по шерхливих […]...
- Павло Мовчан – Вододіл Стають далекими, найдальшими… незримими… Та й чи були вони, чи називались зимами! З гори котились комельгом, розтанули Сніги мої, йменовані літами… Я скручував паперу білі звої, Аби заповнить білину собою, Та попіл сипався і небо перечорнював: Молились хмари громохкими жорнами… І слух пронизувався гостро двома рейками, І дні близькі ставали, гей, далекими… Вгрузало в попіл […]...
- Павло Мовчан – “Шпувало море, шум шумелий… “ Шпувало море, шум шумелий Розповивавсь у ширину. І випивали з нас джерела Сипку важку речовину. У глибину землі й блакиті Час виструмовував із нас. Кров залишалася на ситах, Що закипала вже не раз. А ми, мов рінь, на жорнах терті, Поволі меншали щодня, – На власний вік, на зріст зіперті, На стяту велич, як стерня… […]...
- Павло Тичина – О панно Інно О панно Інно, панно Інно! Я сам. Вікно. Сніги… Сестру я Вашу так любив – Дитинно, злотоцінно. Любив? давно. Цвіли луги… О панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз – ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги… Я Ваші очі пам’ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий – я знаю. […]...
- Павло Мовчан – Непорушність Не крона на мені, волосяниця, І страшно із корінням розлучиться. Було смикнувсь, але спинився вчасно, Бо рвався простір і тріщали прясла. Повз мене йшли дерева кочівничі, Знебарвлені в буденному величчі, І кидали зневажливо в мій бік: – Незграбиться на вітрі чоловік. – А я стояв і думав: “О ніщота! Що бачите, те й тягнете до […]...
- Павло Мовчан – “Я жайвора шукав по пісні в піднебессі… “ Я жайвора шукав по пісні в піднебессі. Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть, І поле підіймав, як полотно за нитку, І павутину пряв прозору для сповитку. Жарино в жмені, жайворе пекучий! Зронися в губи, голос мій озвучуй. Впікайся глибше, швидше в серцевину, Пронизуй наскрізь, наче намистину. Летить угору тлінне моє тіло, Лиш тінь внизу лишається […]...
- Павло Мовчан – Єдине Єдиний простір, що на все життя, Єдиний світ, який ти іменуєш; Збігається в єдине почуття Любов і зненавидь, що у тобі нуртують. Кров глибшає, хоч гостроребрий світ Впивається в ростучу оболонку, Збіга сльоза, затягуючи слід, Немов мороз димучу ополонку. Поглиблюється пам’яті кристал, Заламлюючи пройдене минуле, Єдине слово тихне на вустах, Немов бджола, що поверта у […]...
- Відгук на збірку Миколи Побеляна “Сніги на двох” (з літератури рідного краю) У 1999 році вийшла друком нова книжка харківського поета Микали Побеляна “Сніги на двох”. Вийшла вона у серії “Бібліотека альманаху українців Європи “Зерна”. Із поезією для дітей цього автора ми знайомилися уже в попередніх класах, а тому було приємно гортати сторінки нової збірки цього автора. “Сніги на двох” – це збірка ліричної по езії, автор […]...
- Павло Мовчан – Метушливці Не знайти чого шукали В лусковинні віддзеркалень: Д е с ь, як висохла роса, Щ о с ь, як звук у небесах, І к о л и с ь, як в мові слово. ВСЕ – раптово однакове: Ти, вона, воно, вони, Незнайомі і знайомі – П’ятипалі свистуни. Перетлили стільки всього, Стерли стільки вже взуття, Загострили […]...
- Павло Мовчан – На перевалі осені Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям. Холонуче слово голову студить і клонить. Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти, Тільки ж назустріч – листя червоне. Обрій важкий, наче жорно на шиї. Стовбур повітря хмари вінчають, Гострі тернини тінь до паркану пришили І не пускають… Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита Дратвою літа. О, як багато нам цього світу: […]...
- Павло Мовчан – Зупинка Вже дихають вирієм крила лелечі, І тінь прохолоди все довше лежить У тебе в ногах. І згинаються плечі, Так наче поважчала неба блакить. В сусідськім дворі відбуяло весілля: Спориш весь затоптано, вибитий тік, І жовтий листочок, немов на похмілля, Кружляє, танцює востаннє за вік. О часе біжучий, на хвилю спіткнися, Незримий годинник у серці спини… […]...
- Павло Мовчан – дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, Сніги зарівняли всі дати-рубці, І, ніби люстерко, торішній листочок Ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь, Осколок води та небесна блакить, І скрапують з шиї вишневі коралі, А поруч рука чоловіча тремтить. А крику ж немає – його вже не чути, Бо вийшов за межі […]...
- Павло Мовчан – “Навпроти кого сон цей снився?..” Навпроти кого сон цей снився? Гадюка у кутку сичить, Посеред хати камінь лисий, На ньому тінь сира лежить… В проймі дверей білують цапа, Що лобом вперся у поріг, Кров у залізні ночви капа, А в сіни залітає сніг… Напевне, ти стояв надворі – Тінь проломилась крізь стіну, Що відвологло, наче корінь, Лягла на плаху кам’яну. […]...
- Павло Мовчан – “У сутінках і трави сутеніли… “ У сутінках і трави сутеніли, І олово важке несла ріка, Лиш рушники на цвинтарі біліли, Затиснуті хрестами в кулаках. Ніде ніхто. Нікому. Тиха тиша. Густіше сутінь, і густіша кров, І замість тебе мов хтось інший дише, Рукою водить: скрип-поскрип перо. Напише “сутінь”, згодом перекреслить, Чи виправить на інше слово “день”, Чи слово “ніч” напише разів […]...
- Павло Мовчан – Тінь Все глибше входить в землю спека, І ширша подих, що не крок. І пада тінь моя далека По той бік річки на пісок. Угору золото струмує, Донизу темне скло тече. Висока ніч стоїть ошую, Правобіч – гине день з очей… А посередині ти крочиш. Куди не ступиш – в центрі ти; Посеред дня, посеред ночі, […]...
Твір на тему фольклор.