Павло Мовчан – Вагався дощ

1.

До кого, пташко, жалібно квилиш? –
Я перехожий випадково гаєм:
Хто спуститься, обізветься з узвиш?
Кого ти кличеш? – І сама не знаєш…
А чи заповниш криком пустоту,
Щоб обізвався голос безіменний,
А чи затчеш ти нитку золоту
В ткання широке і таке зелене?
Побіля губ уже стоять дощі,
Упали навзнак схрещені дороги –
Візьми мій голос доточи хутчій:
Кричи, кричи у небо до знемоги.
І відгукнеться хтось-таки, авжеж…
Хтось зглянеться на вперте покликання,
Як не відлунком – золотом пожеж
Або ж глухою хвилею смеркання.

2.

Вагався дощ, то ткавсь, то уривавсь,
То прикидався снігом сам собі,
То надвоє чомусь перегинавсь
І задивлявсь у води голубі.
Дзвонив дзвіночок – ртутні пухирці
Сріблилися у птиці на пірці,
Кругліли звуки – нурилася плоть
В сполохану небесну прохолодь.
І глибшав зір, щоб осягнуть блакить,
Там б’ють ключі і тчеться синя нить.
І що ж побачив? – глибину струмливу,
Дзвіночок срібний, руку полохливу,
Плоть невагому, зрощену у ртуть,
Яку під руки птиці дві несуть.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Читати твір два сини скорочено.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Вагався дощ