Павло Мовчан – “Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу… “
Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу,
Про вічне думав він: про камінь та метал,
І зляканий гвіздок, немов хробак, пролазив
Крізь товщ вербових плахт, бо смертне пам’ятав.
Байдужий молоток, заплішуючи отвір,
Орудував рукою слухняно: мах-по-мах,
І цвяхом став язик, залізним цвяхом в роті –
Від стукоту здригавсь і цокав на зубах.
А в мізкові снувавсь, мов мідяна дротина,
Предовжелезний звук, нездалий на слова,
А молоток клепав без пауз та спочину,
Хробачився гвіздок, і пухла голова.
І, перевівши дух, на тин
– Оце ота, межа, що простір розділя?
Невже ж вона в тобі така ж, така ж висока,
Поділена невже й під п’ятами земля?
Та ж перетрухне все: і дерево, і кістя,
І брилу кам’яну з могили скотять вниз…
І що тобі усі оті тисячоліття,
Де числа й імена в протяжний звук злились?
В повітрі меж нема, а в часові – тим паче,
Зусилля ваших рук лиш скріплюють гвіздки,
Що шиються углиб, немов в’юнке хробаччя,
Бо гатить, гатить час, як ручі молотки… –
Пошпуривши під тин усе оте знаряддя,
Він випроставсь і враз побачив хмари плин:
Крізь неї промінь ріс і прямо в очі падав
Стовпцем дрібних дрібнот – кружляючих хвилин.
І все він розумів про марницю та межі,
Про те, що втратив вже, і те, що вже набув,
Усе він розумів, докіль за плином стежив,
А очі опустив – і все, геть все забув…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш Гуляли вихором і порошились в хату, Де дзвінко так лупало обіуш Ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по складах годинник на стіні Ділив його, повторюючи всоте, І, мов бджола у склянці, у мені Воно гуло і радісно, й скорботно. – Невже ж це ти, Марієчко, невже? – Кажу, […]...
- Павло Мовчан – “Ні квітка безіменна, ні трава… “ Ні квітка безіменна, ні трава Ще не збулися захвату і зросту. І гоструватим духом кропива Виповнює вже перезрілий простір. Затримує учепистий реп’ях Тебе на мить в дорозі відпочити, І зір твій вгору піднімає птах, Аби в очах усе земне здрібнити. І вимиває з пам’яті струмок, Мов бите скло, якісь події, дати; Іржавий з тину виповза […]...
- Павло Мовчан – “Я йду у час, а ти йдеш в позачасся… “ Я йду у час, а ти йдеш в позачасся З лукавим зблиском краплених очей. Ну як тобі в минувшині прекрасній? Не тісно? Ні? – і докір не пече? За кущ трави чіпляюся руками, Аби пісок струмуючий не зніс. Потужний плин, хоча на шиї камінь, І ясно черепашками обріс… Несе, несе, і я за все хапаюсь: […]...
- Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато… “ Все знаджує мене: повітря забагато – Легені роз’їда, рамена прихиля, Громадно зависа, щоб втиснути, впечатать В повітря весняне, у скаменілий шлях. Земля, немов плита, на ноги знизу тисне, Щохвилі важча плоть, вповільнюється крок, І пада хмара вниз, мов камінь, прямовисно, І входить в кров пісок… Немає способу на захист чи заруку: Дерева, наче мур, оточують […]...
- Павло Мовчан – “На відстані думок, на один скид повіки… “ На відстані думок, на один скид повіки, Любове ти моя, вербова, лугова… Послухай, ллється шкло – то півень кукуріка, І хата крейдяна за співом відплива. Там пучками лози благословлялись води, Що вийшли з берегів на безмір весняну, Аби, сягнувши вуст, нам присмак осолоди Лишить і нагадать про часу глибину. Коротить віддаль дим, що мовчки йде […]...
- Павло Мовчан – Шістнадцять рядків про дощ Таких крейдяних хмар не бачив я давно: Вони громадно йшли на сплющене вікно. Чи втрима рами криж, в якому скалки скла Тернинами стирчать, придатні для чола? Зсувалися шпилі, мінився колір хмар, Розверзнуте нутро вниз вивергало жар. І попільнястий грім, огромлюючи слух, Хитав колоду бджіл – хитавсь вощаний дух. І хвиля налягла – аж скособочивсь дім, […]...
- Павло Мовчан – “Промінь розщеплює зруб і вино каламутить… “ Промінь розщеплює зруб і вино каламутить, Вузить зіниці, жолобить лице. Думка глибока, добувшись до суті, Хрестики ставить твердим олівцем. Тріщина вуст вже давно кровоточить., Ящірка крові хутко біжить, Тиснеш ти соки, до слади охочий, З вічних ремесел знаєш лиш – жить. Думать про завтра – прагнути втіхи, Променем нуритись в простір єства І добувати, як […]...
- Павло Мовчан – Не кличте нас з останнього порога Завчасно нас не кличте звідтіля, Куди ведуть усі, усі дороги,- Для нас ще запечатана земля, Повітря ще закручується в горлі, Для захвату легені ще тісні, А стільники дзеркал іще не чорні, І щілини у вікнах – голосні, А краєвиди світлі, неповторні… Та вже дроти за поли нас хапали, Впивалися і терни, і сучки, І вороння […]...
- Павло Мовчан – “Буравлячи лід і пронозячи зором кристали… “ Буравлячи лід і пронозячи зором кристали, Чому неодмінно ти прагнеш добутись до дна? І воду фарбуєш, навмисне розрізавши палець, Щоб знати, яка у життя довжина? Тремтить на льоту павутинка загуслого звуку, Промірявши захват, що губи тобі розімкнув. Чому ти так глибоко в серце впровадила муку – Невже аби знати страждання мого глибину? Розірваний крик у […]...
- Павло Мовчан – Навіжений і цар (Уривок з поеми “Поріг”) Брехня возвеличує завжди звитяги, Вростають у губи тугі мундштуки, І тріскають сурми гарячі від спраги, А з них вилітають сухі вустюки… Обабіч воріт сурмачі захололи, Упершись очима в заобрійний мур, – Ось їде узвозом гранітний Микола, За ним охоронців та пахолків шнур. І бамкають дзвони: – Великий, Великий! – І юрмище […]...
- Павло Мовчан – Колесо На тлі зеленого малинові колеса Мелькочуть, наче відблиски млинка, Повільна хмара прогинає плесо, Зникальна хмара біла і важка. Люби цю мить вповільненого часу, Від колеса стрімкого відречись, Що було луком зігнуте у страсі, В безглуздість власну замкнуте колись. Воно безмежність прагне подолати, А ти відтинок знаєш, знаєш свій: Короткий шлях до цвинтаря від хати, Аби […]...
- Павло Мовчан – Попід Боюсь повіки розімкнуть, Бо мене очі зрадять… Багно, калюжі, каламуть… Розковзяна осіння путь Попід колгоспним садом… А далі звивіз та гробки І глинище розмокле, Де допотопні черепки, Ніби листки пожовклі… Вдовина хата… стріха… мох… Дощі побілку змили… Пускає киби хижий лох Дню в посинілі жили… Так, час – це те, чого нема; Це – натяки, […]...
- Павло Мовчан – “Промкнулося світло і впало на світле – ясне… “ Промкнулося світло і впало на світле – ясне, А зверху осоння яріло зелене; Зітхання злетіло, засвічене днем, Немовби душа відлетіла від мене. Цей день промине… По рожевих снігах Хуртована сутінь відхлине, І скупо зав’яжеться в синіх очах Прозорим прозора перлина… Невже випробовує нас ліпота Малиновим небом, снігами, Аби не ставала глуха чорнота Попереду нас і […]...
- Павло Мовчан – “Оливи срібний лист і хвилі білопінні… “ Оливи срібний лист і хвилі білопінні Спиняють зір: дивись на вічне і незмінне… Потріскана гора ламає товщу неба, Тверда земна кора, і шлях крутий на гребінь, Але стрічастий крок підносить душу вгору, Та погляд, мов листок, зірвавшись, Пада в море: Не втримать висоти, не витримать підйому, І ти, душе, лети, додомоньку, додому. Бо важко на […]...
- Павло Мовчан – “Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання… “ Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання, Побачив крізь полум’я обрій востаннє: Він синьою ниткою хутко горів, І пустка творилась внизу та вгорі, І шлях западався у землю, як рів. Та жайвір ще стверджував небо крильми, Хоча на одній площині були ми, Немовби дві цятки на чистім папері, І спільні – у землю – мальовані двері… І плямами […]...
- Павло Мовчан – “Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле… “ Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле, А лінія долі все глибше долоню січе, А без ліку птиць у тобі, загніздившись, поснуло, Обтяживши пам’ять, як дощ, що зіперсь на плече. На плівці водиці лежу немовлям у купелі, І небо важкого мене не підійме ніяк, Хоч коло за колом заточують чайки веселі, Та тінь лиш ковза […]...
- Павло Мовчан – “В звоях снігу і я прочитав письмена… “ В звоях снігу і я прочитав письмена: “Унеправджено світ, і скасовано час!”. Спала нагло з очей повстяна полена, І окресливсь повітря блакитний каркас. Ламле ворон гілляччя сухе на гніздо, Набрякає кора, стовбуриння гуде, Дотліває в долоні іржавий гвіздок, Утрухаючий хрест вже ось-ось упаде. Але тешуться шули і в’яжеться зруб, Гостро півень кричить на стонадцять сторін, […]...
- Павло Мовчан – “Серед зрячих снігів я і сам прозріваю… “ Серед зрячих снігів я і сам прозріваю: Розступилися стіни, і світло аж рне, Іскряне, водяне, витікаюче з раю, Обмива не крижин плитку, а мене. Метушня відійшла, а свідомість, мов рана, Затяглась, що нема ані згадки-рубця: Відійшло все – гай-гай! – аж на обрії тане, Ніби шлях розмотався не з того кінця. Чи то ж змалився […]...
- Павло Мовчан – Подих крізь житню зелену стеблину Так широко й довільно ще не було ніколи: Заради себе тишу творило житнє поле, І тамував я подих, немов заради себе, Аби відчуть роботу творящу житніх стебел… Так тихо гнулась хвиля розгониста, зелена, Немов творився простір хилкий заради мене, І насінинка пташки в’язалася у небі, Долаючи тяжіння земне заради тебе, Аби міг зором власним покласти […]...
- Павло Мовчан – Ягода Суничино терпка, жарка і недозріла, Тверда моя рука Торкнулась твого тіла І зранила – прости… Як тепер кров замовить? Невже ж занапастив Душі святу основу?.. Недосконалий я: зісподу росте вовна. Я серце пощербив давно. І плоть моя щертовна. Привласнюю, беру, владую, розкошую… Та своїх зморщок не зітру і честі не сплямую. Вже знати й на […]...
- Павло Мовчан – Осереддя Ні мислю пройняти, ні словом отямить Байдужості дня, що крізь тебе тече. Весь світ у тобі зав’язався шляхами, І ти – його центр! Його вісь і плече. Це ти – перспектива його безкінечна, Усі покладання, надії в тобі. В безмежжя розходяться зору кілечка, І світ переймає твій зойкіт і біль. Події поплюскли, спресовино дати, І […]...
- Павло Мовчан – Одного липневого дня Суниці я збирав на дні окопу, Там наскрізь тишу стелюх-мох прошив, Липневий вітер тихо, одностопо Ходив ізбоку й глицю порошив. Про смерть ані півслова, ні півмислі: Ні натяку, ніякого знаку. Солодкий жар вуста мені розтиснув, Липневим духом згускнув у ковтку. І подив брав – хіба тут смерть можлива Під мудрим спокоєм беззахисних дерев, Коли мураха […]...
- Павло Мовчан – Скарби Збирачу просторів безглуздий, Ти все, що бачив, те і брав: Від ваготи аж ноги грузли, Зір захлинавсь від різних барв. Зібрав доволі – може, досить? Пора оглянути скарби. Дивись: там жар, де була просинь, Де смоль – там паділ голубий. Не зберегти тобі, збирачу, Ні барв, ні обрисів, ні рис, Бо світ існує без означень […]...
- Павло Мовчан – душа прозориться до дна Ніяковіючи Цвіте жовтенький підбіл. Пахнуть трави. Жовто-зелено, кучеряво Берези повняться. Теплінь… І на прозору волосінь Нанизує хмарини жайвір. Скрипить, розхитана іржаво, При окоренку вербна тінь, Мов скаржиться: така світлінь… Така ясінь! Лункі долоні Тримають склянки сонцеповні, І вінця тануть на губах, І, наче свічка в дзеркалах, Плід світиться в жіночім лоні. І вінця обрію склодув […]...
- Павло Мовчан – “Соловейку маленький… “ (З циклу “Золоті ключі”) – Соловейку маленький, Чом твій голос тоненький? – А тому, що ніч така, Як безодня – глибока. Та мій голос без жалю, Я співаю, не квилю… – Соловейку, соловій, Ніби голка, голос твій, Протягнув крізь груди нить, Але серце не болить… – Серце, серденько моє, Ткнуте голки гострієм, Чом ти каменем […]...
- Павло Мовчан – Надмірна світлість Надмірна світлість вже така далека, Що можна лиш уявою сягнуть. Крильми виказує спалахнутий лелека Неблизь небесну і криничну путь. Безсмертник при вустах тримає промінь, Ворсинки світла переносить джміль… Надміру світла в срібному розломі: Громадиться вгороі небесна сіль… Кущ сяйва палахкоче при дорозі, А з нього пташка іскрою зліта, Та підійти до нього не в спромозі […]...
- Павло Мовчан – “Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь… “ Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь В мені, в тобі… І будь-яка тривалість Огидна нам, як почорнілий сніг, Що завалявсь на клумбі привокзальній. А простір ніби в потяг перейшов, У синій потяг, зменшений до крапки… Заглибившись у зір, він, мов цвяшок, Зіниці рве, а потяг їде хряпко… Ніби не він, а ти його везеш, В тобі […]...
- Павло Мовчан – “Не крилить крилець пташка грудкувата… “ Не крилить крилець пташка грудкувата, Присохла до сучка, і оком не звильне З снігів високих, з білої загати, Що стримує повітря весняне. Себе високим деревом відчувши, Вона скрипить і гілкою маха, Злились в одну дві половинні душі – Всихає гілка, то й крило всиха. Та чути їй, як гостриться сокира, Як в корінь її жили […]...
- Павло Мовчан – Так із ночі у ніч О четвертій сторожі нічній, Коли тоншає мідь і стають полохкішими губи, У фортечнім вікні Ти посвітич запалюєш, люба, І тонку павутину спускаєш униз по стіні, Щоб здійснить в таїні це єднання, йменоване шлюбом. Ой, ну що ті віки та замки заржавілі – Із твоєї руки волокно заметілі Простягнулось, як міст, до мойого вікна, Де така […]...
- Павло Мовчан – Золоті копальні На заході скарби золочені вогніють, Їх щойно добули з копалень літніх днів; Жарини ластівок, в повітрі безліч ліній Прокресливши, згасають в осмерклій глибині. Скресають плями дня, спливаючи, мов крига На схід, назустріч ночі спливає битий час… Повільно дотліва сторінка літня з книги Життєвої, в яку колись вписали й нас… Розірвана навпіл афіша на паркані Знов […]...
- Павло Мовчан – Кам’яний вік О камене битий! Відкритий, терплячий! В тобі чітко душу приховану бачу І стиснуте чую мовчання в тобі, У тебе учусь зосереджувать біль… Упертості вчуся, але не байдужжя, Та рухатись вільно не годен і ти, Відкрите тобі і мені надовкружжя, – На груди мені хтось тебе накотив? Ми грузнемо в землю поволі обоє; Лиш думати вільно […]...
- Павло Мовчан – Біля дніпра – Пет-ре! Іва-не! Ма-рі-є! – По складах переносимо власні ймення на той бік, Де іскри святкують свою нетривалість, Блукаючий дим назустріч підводиться тихо, Високе полум’я, високий дим, і ми високі. Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємо З березовим вітром, Що носить пригорщу солов’їв і не знає, Де їх посіять… Рівна земля під ногами – […]...
- Павло Мовчан – На латці – латка (З циклу “Відлуння війни”) І випив простір голос твій – Тепер шукай себе самого: Хоч видихайсь, хоч занімій, Одна надія лиш – на кого? Подесьбіч – муром житній лан, Ошую – золота пшениця. Попереду – росте бур’ян, Позаду – грона криці… Невже з тобою це було? А ти – чи був собою? Промита пам’ять, наче […]...
- Павло Мовчан – В оці роси Благословен будь, день сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист; І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступить тобі, бо прикипіли ноги Та й – що не крок – […]...
- Павло Мовчан – І не оскаржив біль -О-о-о-о-й! – Стирчить, наче сучок, в повітрі вигук гострий; Знеобачки наткнувсь та й розпанахав слух… Навіялось снігів, натік дощами простір, У горлі мови жар задмуханий потух. І вивіялось все, все видмухалось – протяг! Уїлася зола у лінії долонь, І випрялись пісні з дупла сухого рота, Де дим колись снувавсь та лопотів вогонь. То мимрення, то […]...
- Павло Мовчан – Спокуса Чи йде тобі із рук та круглість первородна, Що чиста помислом освяченого лона, Де квітнуть квітові до осені глибокої І гускнуть медові, настоянім на спокої. Гарячі яблука – зсередини – від спілля Червоно сплакали у сутінне замшілля, Та їх ізнов чомусь долоня проминула, Так, як мина своїх дітей зозуля: Минаючи, питає, де пташата? Тобі одне […]...
- Павло Мовчан – Будень Благословен будь, день, сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист, І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступнуть тобі, бо прикипіли ноги, І зусебіч гуде гудюча глибина… І розумієш […]...
- Павло Мовчан – “Така вже моя в цій дільбі ділениця… “ Така вже моя в цій дільбі ділениця: Окравок дороги, сухар, патериця, І мріять життя проминанням, собою, Закрившись від вітру і спеки горою. При возі чужому, в припрязі своїй Щодалі від дому іди, даленій… І назирцем, слідма за мною в тропі Два камені сунуть горбаті, тупі. Вминаючи слід мій, рівняючи путь, За мною, куди не ступнув […]...
- Павло Мовчан – “Сосни смолисті, вилиті з міді… “ Сосни смолисті, вилиті з міді, Струшують глицю на латаний сніг; Трусять, аби заперечить безсліддя І перекреслити білий поріг… Та й задля чого гнатися в небо, Зміцнювать стовбур, тінь кружелять, Ой безсокира згубо, не треба Кістя точити, серце пилять. З пучок у мене капле живиця, Липнуть долоні до теплих ще пліч. Глибше та глибше в’їдається криця, […]...
- Павло Мовчан – Ти – простір В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя: У посмішці губи зневажливу лінію гнуть,- Невже ж є тобою ота заплощинна облуда, Що в паузах серця на шкло видиха каламуть? Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки, Повітряна хвиля поволі морщинить чоло. Скажи, чи довірливий світ дається Усім на поталу, Чи наші відбитки спотворює зморщене шкло? Бач – простір скорочений: […]...
Геноцид у романі уласа самчука марія це.