Павло Мовчан – Весняне сонце

Тепер навіщо, сонце, ніжності?
Немов й не ти мене ізрадило.
Відчутні весняні розбіжності,
Сумні твої денні оглядини…
Смолисті пальці позлипалися,
Волосся круто пересолене,
П’явки очей порозповзалися –
Вже не зв’язати їх і колесом…
Неначе суччя з тіла випало –
Струмує холод усередину,
На вітрі голосно поскрипую,
Покреслений уздовжньо крейдою…
Тепер ведеш по зморшках променем,
Губ тріщину мечем розщеплюєш,
Щоб висвітлить єство гріховнеє
І виповнити тіло теплістю.
Та в нього, мов залізо, врізалось
Щось незнайоме та обтяжливе,
І твої ласки вже припізнені,
Я ж бо відсутнім часом вражений…
В кулястій пам’яті ні спогаду
Про холод й снігову налицину.
І два відбитки вже не сходяться:
Відсутнє давнє, а це – вицвіло.
Але свідомість із проміжності
Площин вихитується п’явкою,
Щоб присмоктатися до ніжності
Твоєї, сонце, мов до пакола.
Ой, сонце, ти усіх ошукуєш,
Бо світлі дні стають оманами,
Теплом усякнувши, ти з муками
Виходиш з тіла – кров’ю й ранами.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Порівняльна таблиця маруся чурай та лісова пісня.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Весняне сонце