Павло Мовчан – Вічна основа

(З циклу “Вишивки”)

Ти вишита була на полотні…
Коли ж угору руки підіймала,
Тріщала заполоч – махала ти мені,
А я був тінню – рухавсь по стіні,
Поволі наближався до провалля…
Та застережливий, розпачливий твій рух
Рвав полотно – утворювалась дірка,
Тріщав і зір, і розповзався слух,
І рвалася стіна, немов ганчірка…
І ніби інший вимір відкривавсь,
Де ми були не тінями, а світлом,
Де обрій звужувавсь, стискавсь
До крапки час,
Збігалися до дня тисячоліття…
І моє “я” ввіходило

в батьків,
У пращурів, у родові галуззя,
І спільна кров з усіх-усіх родів
Ущільнювалась в жар спільносоюззя…
І той, в кому стискалась кров людська,
Адамом був, що повернувсь з вигнання,
І до Едему білий світ стискавсь,
Де ждала всіх самотність раювання…
– О ні! О ні! – Без тебе – це не рай!
Ребро щемить, пручається свідомість!
Вже світла налилося через край
І стало видно сирову основу.
І гостра голка нурилась в ткання,
Мене колола, вишивала швидко
Тебе на полотні нового дня,
Де кров’ю налилася кожна нитка.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Сатиричне змалювання експлуататорів хіба ревуть воли.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Вічна основа
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.