Павло Мовчан – Відбиток на склі
В постійнім пульсуванні сонця,
У риб’ячому струмуванні,
В крихкій кульбаб’ячій коронці
Є відповідь на всі питання
Про час, про рух, про дозрівання.
У світлоносну хвилю літа
Я покладавсь на ласку світу
І вже не думав про суття
Свого життя, бо майбуття
Було, мов сонце у зеніті…
Схиляв коліна перед маком,
І жаливу я цілував,
І від жалю до себе плакав,
Мов правду сам про себе взнав.
І зором, смаком невситимим
Я прив’язавсь до полину,
Слухняно плентався за димом,
Лив в груди воду крижану.
На пучках порохно, опилки,
Магнітне сім’я, пелюстки,
Лушпинки, потерть і мачинки,-
Усе пристало до руки…
Бо примагнітив все, що бачив,
Сам примагнітивсь до землі…
Не знаю, чи то шибка плаче
А чи відбиток мій на склі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Мій відбиток, наче гальку… “) Мій відбиток, наче гальку, дошліфовує вода, І виплутується чайка, бо зелена борода Розпустилась за водою – в ній краснопери живуть. Чорні хмари наді мною – шерхлювать мене почнуть. Всі зазубрини вже знято, вже гладенький, наче скло, Лише губи ще щербаті і пощерблене чоло. Відшліфовано й горлянку – звуки чисті, ніби ртуть. Храмам губи наостанку треба […]...
- Павло Мовчан – Відбиток І Ці віддзеркалення, як натяк на життя, На заплощинне, заприсутнє, інше… Де води вод незрушені стоять І де душа співає голосніше… І так затято дмухав в і н на скло, І посміхавсь улесливо відбитку, Немов за ним щось зриміше було, Мов торочив із потойбіччя нитку. Там – час відсутній, світ же – молодий, Осріблений, лункий – […]...
- Павло Мовчан – Відбиток ІІ Безглуздя самоти – це мимрення під ніс; Це – чути лиш себе, до себе ж обзиватись, Немовби голос твій в с в оє кубельце вріс, Повітря ж надовкіл намощене, як вата. Виходить з себе в ніч, виходити в астрал, Вертаючись назад у страсі на світанні, І вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристал І думать: вихід […]...
- Павло Мовчан – Стара газета 1. Цей газетний портрет не страшний, а смішний: Можна плюнуть на нього і стиснути в жменю. Взяв тирана за горло – щосили здушив – Вирвавсь зойк із грудей – та у мене, у мене… Мов розшилася рана – жар серце пропік, На долоні моїй відпечатавсь відбиток, І дивився крізь пальці страшний чоловік, Крізь забуті літа, […]...
- Павло Мовчан – Світлотінь Обличчям віддзеркалюючи хмари, Стояла ти, і свічки недогарок В руці світивсь – і капав парафін, І безшелесно простирадла стін До тебе нахилялись, щоб сповить… Повіки затремтіли, і в цю мить Прорвалось небо, і в його проломі Угледіла обличчя вже знайоме: Там була ти, а тут лише відбиток, Що зітканий із кровоносних ниток, Посмикував руками, очі […]...
- Павло Мовчан – Арлекін Так далеко гра від життя, ой далеко, Що не ствердить небо землею, а землю небом. Порожнеча, що всіх єднала, зсукалась у нитку, Від мандрівки – ні зиску, ні збитку: Шва розшилася – ледве тримаються руки, Голова підмізинна нездала на штуки, Похилилась, бо їй не збагнуть Ні вертепних ходів, ні спонуки, Ані гри одноосібної суть. В […]...
- Павло Мовчан – Стовпи А що ж в минулому? Що там? Безклопітно чи можна жити? Якщо нам зраджують літа, А пам’ять, як вода несита. Навіщо прагнуть новизни? Щоб те приспати, це затерти? Раптово круто озирнись, Побачиш порожнечу сперту… Але ж, але ж… і дуб звідтіль, І гори, і скупа криниця – В ній не вода ряхтить, а сіль І […]...
- Павло Мовчан – “… Нема вороття… І там над водою… “ … Нема вороття… І там над водою Зоставив відбиток зі шкірою свій, Колеса ж забрали дорогу з собою, Згорнулася курява в жовтий сувій… І листя згорнулось, зосталась солома, І котиться слідом відлуння клубок… У згадках затримать не вдасться нікому, Бо википів образ окропом з думок. І падає камінь в згвалтовану воду – І бризкає дзеркало […]...
- Павло Мовчан – Біля Чорного моря Блакитну плівку вітер густо морщить, І пасмугами пишеться тепло На всій рухливій і незмінній площі, Де не зчитать того, що відбуло… Бо ж від минувшини ні сліду, ні признаки… Хоча душа читає, а не зір, Плавбу далеку в пелюстинах маку Через безчасся та безмежжя прірв. Відтворює предметне все уява: Кітвиці, весла, “чайки” та “дуби”. Та […]...
- Павло Мовчан – Вощане щастя Життя нам щастя обіцяло… Воно ж, мов усмішка швидка, Торкнувшись губ, мигцем розтало, Стекло по битих черепках. Але ж… листочок тополиний, І гіркуватий сік трави, І в пучках скорена стеблина, І дух ширястий жаливи – Є складниками того щастя, Якого не помітив ти, Бо зір навиклий до контрастів, Язик – до слади й гіркоти… Не […]...
- Павло Мовчан – “У воду мінливу задивлений, в плинне… “ У воду мінливу задивлений, в плинне У струм безупинний, в якім розчинивсь, Нарешті збагнувши, що ти – крапелина, Яка щохвилини струмує кудись… І спільно з тобою в єдинім потоці І верби пливуть, і пташки, й очерет; Відбився весь світ у біжучому оці, І ти сам струмуєш назад та вперед. Назад – до початків, вперед – […]...
- Павло Мовчан – Біля братської могили Незримо, але чітко мінився хмари профіль. В проміжках між дощами спалахували кохви І, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі, Бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі. З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю І листя вибивалось несправжнє, побіліле… І чувся плач: “Синочку, гіркий мій полиночку, Чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..” Щоб […]...
- Павло Мовчан – За мотивами казки В продухвині вікна, ув ополонці зору Синіє глибина фарбованого моря, І чайок пелюстки, біліючи, не тонуть, Дрібненької луски у мене жмені повні: Долоні розтулив – всеможна щезла щука, Нічого не зловив, хоч срібла повні руки… Стоїть холодна піч, облуплена до глини, Та в ополонках віч виблискують рибини… Втішаючи мене – дурненького Омелька – В долонях […]...
- Павло Мовчан – Ідилія Тонка, як волосінь, співка осіння барва І обриси плавкі розкрилених пташин; І літо залиша на виногронах карби, Проміння запада до самих серцевин. І рукавчаста тінь стоїть на перехресті – Хто відцуравсь її при перших холодах? Чому, чому мені ліг, наче знак на честі, До тебе дальній шлях? До бубки потовчу весь виноград в давилі, А […]...
- Павло Мовчан – Припадаючи до краплі Обтяжений життям, земною глибиною, Я стежу: ген летить угору голос мій… І лійкуватий день сотає наді мною Мерхляве порохно і бджіл пожовклий рій… Угору – вгору, гей! У небо глибкувате Засотується все, що віджило свій вік, І камінь відліта, розмоклий, наче вата, І образи летять крізь щілини повік. Угору, вгору, вго… – в безодню, у […]...
- Павло Мовчан – два дні Такі відмінні дні і кольором, і змістом: Учора – далечінь прозоро-молода, Сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри, Замуливсь білий день, мов пойняла вода. І небо кам’яне висить важке над нами, А очі підведеш, побачиш глибину: Там тоне хтось, маха розпачливо руками, Дослухуюсь – чутно лиш тишу крижану. Сповзає зір важкий на зазубні й щербини, […]...
- Павло Мовчан – Слово В форму слова твого перелито жадання, Скажеш “яблуко” – вмить заопуклиться плід, Сік на пучках проступить лише з дотикання, Тінь пообіч застигне кружальцем, як лід. Слово суще, лукаве, спасенне, Перемліле в устах – хоч кричи. Промовляєш його цілоденно, Цілонічно… Та слово мовчить. Видихаєш його на свічадо, Придивляєшся – крапля дрібна, І тьмяніє вона, мов окрушина […]...
- Павло Мовчан – Стукіт Криє затінком суничним літній ліс, Струмує шелест: густіша… крок повільний Уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша… Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає, Чи шляхи рівніші стали, Від коліс, можливо, довші? Та за обрієм знов обрій… Тільки з вежі часу чути стукіт серця, Тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці, Жінка бульбу вибирає, Яблука об дах […]...
- Павло Мовчан – “Іржавіють ключі від нашої господи… “ Іржавіють ключі від нашої господи, Де всі кутки злились у спільний день відходин, Де черствіють шибки і струхлявілі сходи Ведуть лише униз і трухлявіють вниз. Забулося, зійшло по пагорбі дощами, Скрипучим берестком закрилося за нами: Ні відступити вбік, ні глянути назад, Все скаламутив геть раптовий снігопад. Тому-то й виступа іржа нам на долонях І утіка […]...
- Павло Мовчан – “Біло-рожеве на синьому тане… “ Біло-рожеве на синьому тане І розмиває віт чорноту. Вростки айви, мов розтулені рани, У забутті п’ятикутно цвітуть. Рани весняні бджоли лікують, Біль замовляючи гудом своїм. Біла пелюстка у синю півкулю Пада й сколихує приспаний грім. Раптом свідомість моя сколихнулась, Чад вдарив в ніздрі, І висотавсь дим. Камінь розпечений в чорну півкулю Падав, і ти западавсь […]...
- Павло Мовчан – Посеред двору Над ким ті сурми плакали? П. Тичина Срібно-рожевий дим. І висота дзеркальна. Я відкидаю сніг. Та музика печальна Раптово вчулася, схитнулась кругла мідь, І тінь лягла на білене подвір’я Так, ніби був не ранок – надвечір’я, А хто де грав – того не зрозуміть… Зіпершись на лопату серед двору, Я наслухав: летіло щось прозоре, І […]...
- Світлана Костюк – На спітнілому склі На спітнілому склі Малювала химерні створіння Із очима великими (очі ж бо кажуть душа ) Десь закралась весна у осінні мої володіння І чекає напевно різкого мого відкоша На спітнілому склі Малювала веселку хвилясту Тихі розсипи зір у смарагдовій тиші вітрів Малювала того кого так вистачає для щастя Аби жив аби дихав аби просто дихав […]...
- Павло Мовчан – Надійні крила Легкий, святковий, випадковий, Він падав, йшов, переливавсь, І відбирав мені він мову, Прозорячи густющий час. Біля колодязя лункого Він стишував свій крок легкий, Вдивлявся поглядом предовгим У свій відбиток хилиткий. – Так ось чому мене носило Понад землею сто вітрів, Так ось чому, зламавши крила, Я падав долу і радів… Бо треба всякнути в пилюку, […]...
- Павло Мовчан – Звідтіля Висловлюю дихання власне у мові, Усе видихаю, що в груди ввібрав; Голчасті морози, сніги паперові, Щіткасте повітря і спалахи трав. Життя видихаю, але затинаюсь, Коли видихає із себе земля Нічних косарів, що йдуть лугом безкраїм, Коли серед ночі вогонь догорає, Коли хтось до тебе з віків промовляє І очі твої чиясь длань затуля… Тоді відчуваю, […]...
- Павло Мовчан – Бухенвальд (Фотографія хлопчика перед стратою. З циклу “Музейні експонати”) Неопалима купина! Запалена ще з ночі. Палахкотіла край вікна, і пломінь жбухав в очі. І я крізь полум’я дививсь і збільшеним все бачив: Вчорашній день і нову близь, І очі жаром налились, і став весь світ гарячим. Палає шлях, і білий кінь Обвуглив в леті груди, І, […]...
- Павло Мовчан – Вітчизни дим Ще тягне звідти димом ятруватим, Хоч ні багаття, ні вогню – нема… Хоч ні кола, ані двора, ні хати, – Глухе повітря, а земля німа… Коріння пахощів іще не перетліло, У пам’яті ворушаться стежки… Та стіни снігу облупились біло, І черепичні падають листки… Вогню вітрильник переплив всі ночі, І, мов на сонці, – в пам’яті […]...
- Павло Мовчан – “Тече-перетіка туман… “ Тече-перетіка туман Через вершини з долу в діл, І відвологлий вже бур’ян Не шелестить, не чути й бджіл… Прощальну нить пряде цвіркун, Свердлується на серці камінь, Терпке повітря, як тютюн, У горлі димом закипає. Навіщо оббирать мене – І так убогого – до нитки. Тепла все менша з кожним днем, Життя солодке тане швидко… О […]...
- Павло Мовчан – По-ступ Знов землю відчиняють грабарі – До глини прикрої вгрібаються лопати. Ізнову розпинають на горі Необлітанну душечку крилату… Люд збайдужілий, під один кашкет Підструганий, і на одну підошву – Зрівня гробки, посунувши вперед, І вшиє заполоч криваву в довгу прошву… Вологий холод, ніби вустюки, За коміри вповзає та за шкіру, Об черепи розплющені зірки Відтінюють убогий […]...
- Павло Мовчан – Кам’яний вік О камене битий! Відкритий, терплячий! В тобі чітко душу приховану бачу І стиснуте чую мовчання в тобі, У тебе учусь зосереджувать біль… Упертості вчуся, але не байдужжя, Та рухатись вільно не годен і ти, Відкрите тобі і мені надовкружжя, – На груди мені хтось тебе накотив? Ми грузнемо в землю поволі обоє; Лиш думати вільно […]...
- Павло Мовчан – З ночі в день і навпаки (З циклу “Музейні експонати”. Вдивляючись в малюнки Гойї) З’ява свавільна, нічна, самородна, Нащо щоночі приходиш у сон, Ще полишаєш у грудях холодних Крицю чи танучу кригу на схрон? І, закувавши мене у кольчугу, Голову втисла в іржавий шолом – Знати червоні кільця та смуги, І поясок перекреслив чоло… Інше життя проживаю щоночі: Сон стає дійсністю, […]...
- Павло Мовчан – Коло річки Там ліс шумів і обсипалась хвоя, А нас вітри минали стороною, Проходили, сипнувши жменю голок, Сталевих голок в спину навздогонок. І перед нами в дзеркалі рухливім Дерева ворушились полохливі: Углиб і вбік – на темному зелене – З вільшиною розпукана вербена, І на поверхні кільця ряботіли – В них дощ пронозив голки, наче стріли, І […]...
- Павло Мовчан – Лінія уяви В розриві між хмарами судно з’являлось помарне: “Летючий голландець” – з безодні у безвість летів. Змістилась, напевне, і вісь планетарна, Бо води звелися, мов мур, в висоті. Він плив – ніби падав, крилом розпустивши вітрило, І пінивсь в блакиті прокреслений слід: Уява, можливо, його сотворила, Хоч глибивсь він далі в зеніт самохіть. Зникав, виникав, непідвладній […]...
- Павло Мовчан – Не відгороджуйсь іменем від світу Що знаєш ти про межі? Не членуйсь, Не відгороджуйсь іменем від світу, Не змінюй хутко мінуси на плюс І не вважай, що стежка – то орбіта. Рука тобі для того, щоб прийнять За власну шкіру й кору кострубату, А осока – щоб осклеп перетять І визволити душу ще крилату. Нема межі між грунтом та зелом, […]...
- Павло Мовчан – дно великої біди Все глибше входить ліс зазубринами в воду, І шелест листв’яний занурюється вглиб Ріки, де залягли важкі скарби на споді, Де схованку знайшли рухомі злитки риб. Здери цю плівку дня, відкриються відбитки Вчорашні, незнайомі, забуті та плиткі,- Там тонучий вчеливсь руками в криги злитки, А нерухомий ліс чорніє надовкіл… Береза не подасть ні кореня, ні гілки, […]...
- Павло Мовчан – Відвідини Тут про мій вік все свідчило нещадно: Дуплом – верба, що я її садив, Похилий тин – паліччям недоладдя, А грядка – сухостоєм лободи… – Це ти, Павло? – спитав шкільний товариш.- Як ти змінивсь – насилу упізнав… – Хіба ж це я? де мої злитки жару, Де ті скарби, що все життя збирав? Де […]...
- Павло Мовчан – “Криниця. Стану над водою… “ Криниця. Стану над водою, Уп’юся суттінню густою, І відра попелом ущерть Наповняться. А ніч, як смерть, Все перепалить, перетлить… І жахко з відер воду пить. Лиш при вогні будеш радіти, Що не минулося ще літо, Хоч смутки виникли й жалі. Вогонь на тихому крилі По колу поле облітає, В глибокі відра зазирає, І ставить мітки […]...
- Павло Мовчан – При світлі сумління (Цикл) 1. Не виріс я, а переріс себе ж, І сам себе щоночі вже лякаюсь, Бо руйнівна пітьма не знає меж І камінь міццю в плоть перетікає. Течу очима – на подушці сіль, І пальцями струмую та губами… Наче вода – збираю звідусіль Паперу клапті і солярки плями. В цій каламуті тіла і пітьми Одне не […]...
- Павло Мовчан – Мить (“Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено… “) Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено, Розчахнуто живу між “вчора” і “тепер”, І клопоти мої дрібним-дрібні щоденні: Дивитися у глиб незрушених озер І згадувати те, чого давно немає: Б’є перепел в житах, що стали, наче мур, Виблискує коса і простір відкриває, І золотий покіс ляга за батьком в шнур. Барильце в осоці настуджує вологу, І […]...
- Павло Мовчан – Безмежжя Понаджений прихильністю снігів, Ошуканий, спонукуватий криком, Він відчував себе рівновеликим Безмежності, відбитій в люстрах днів. Слід залишав і думав: наповічно, Але вода ішла йому навстрічно, Змиваючи відмітини й відбитки, І обертала машкару трагічну На реготню, що розповзлась на нитки. Щоб хоч крижину зберегти на згадку, Усі струмки він заганяв у гатки, Міняв супротно вперту течію, […]...
- Павло Мовчан – до літа Споруднику пахощів, служителю квітки, На лицях у тебе вогніють нагідки, Видмухуєш звуки лункі в соломинку, Вимочуєш в річці надуту хмаринку. Накинувши оком лукавим на воду, На хвилі біжучій змальовуєш вроду. І все тобі мало омани й ошуки: Даєш мені пензлі й сопілку у руки. І я, нестяменний дивак та баніта, Малюю обличчя минулого літа. І […]...
Чари ночи.