Павло Мовчан – Віддалення
Віддаленіла так від мене,
Що обезтебіли і сни.
Мов тютюну стебло зелене,
Вуста мені обзеленив.
Так гірко язиком торкатись
Твого імення, світку мій,
Вуста поламані, щербаті,
А в горлі – мов холоне лій.
– Ко-ха-но-лу-но – ло-не – ли-не… –
І серцевину обмина.
Вуглинночорно, холодинно –
Суцільна сіль, стіна скляна…
І озираюся – позаду
Вуста твої, твоє чоло…
Рукою доторкнусь – свічадо,
Байдуже прохололе скло.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – На гойдалці Я ще в зимі, а ти вже в літі… Мов переважуєм на світі Одне одного. Чи то сніги, а чи суцвіття Вкрили дорогу? Вода наполовину з льодом Вуста тобі до крику зводить, Але ти п’єш… В моєму кухлику на споді Крижина теж… Дощі твої летять, як стріли, Та моїх вишгородів білих Їм не згнуть… А […]...
- Павло Мовчан – душа прозориться до дна Ніяковіючи Цвіте жовтенький підбіл. Пахнуть трави. Жовто-зелено, кучеряво Берези повняться. Теплінь… І на прозору волосінь Нанизує хмарини жайвір. Скрипить, розхитана іржаво, При окоренку вербна тінь, Мов скаржиться: така світлінь… Така ясінь! Лункі долоні Тримають склянки сонцеповні, І вінця тануть на губах, І, наче свічка в дзеркалах, Плід світиться в жіночім лоні. І вінця обрію склодув […]...
- Павло Мовчан – Подільність Облесливі і велемовні, Не промовляють – шовк прядуть, Вуста-меди, вуста-гріховні, Їм бджоли мед свій віддають. Не обійти, не розминутись, Коли почую мови шовк, І шелестить шовками сутінь, І шиється шовками крок. Ти – солодощі й пожадання, Ти – плесо, біле від лілей, Стільник, защедрений коханням, Нестерпне світло для очей… Яким би не ішов я шляхом, […]...
- Павло Мовчан – Сіль (З циклу “Відлуння війни”) Повноголоса, наче води, Колись була, кохана, й ти; В очах світивсь широкий подив, Вуста не знали гіркоти. Що ж сталось – звідки стільки солі На віях і на язиці? Роз’їдений уже і голос, І замість хліба – сіль в руці. Хто нам розважив дні і ночі: Це уломив, те – доточив? […]...
- Павло Мовчан – “Залізною брамою брязнуло місто… “ Залізною брамою брязнуло місто, І простір у очі зайшов, наче дим… Спахає з-під повсті травичка гоїсто, Та смутки за втраченим вигоїть чим? І бачиш крізь сльози розмите узлісся, Мов патьоки крейди на чорній стіні. Позаду ж не брама – залізна завіса. А що там? – не видно, не чути мені… Не чути пліток, не видати […]...
- Павло Мовчан – “Папір зіжмаканий… “ Папір зіжмаканий, мов з мертвого обличчя маска, Не білістю відстрахує, а м’якістю: Не розрівнять його до чистоти дзеркальної… І не розтане він, і не повстане… О душо зраблена, скоцюблена, ніколи не віддзеркалиш ти Прямопадучих небесних променів, і не обляжеш Опуклого весняного тепла… Час самотворний приб’є тебе кіптюгою І перебарвить твою прикметність: “сумління” на “смоління”, Немовби […]...
- Павло Мовчан – “Вуста, переповнені подихом, мовкнуть… “ Вуста, переповнені подихом, мовкнуть, Бо сонячна нитка пронизує бік, І кров витискає зіржавілу голку, Що ходить по жилах цілісінький вік. Снується та нитка від вчора до нині, Прожив непомітно її довжину, І кров нанизав по одненькій краплині На сонячну нитку, немов на струну. При дверях твоїх уляглися колеса, Якими обміряв життя широчінь, І пройдені простори, […]...
- Павло Мовчан – “Що попереду жде нас?..” Що попереду жде нас? Попереду жде… Чи не те, що й позаду? Гнізда в кронах горять, як лампади, Зеленіє вода, Від тепла зеленіє вона чи від часу? І в джерела впада, розділившись на струмені, масло, І жене протитічно до витоків сила потоку, Тисне сила земна, підіймаючи стовбуром соки. Підіймається вгору минуле і думку галузить, І […]...
- Павло Мовчан – дерев’яне коло Навперестріч ішла ти, доле, Аби здійснитися життям; Та розминулись – і по колу І досі ходим – дні ж летять… А з поля літ ізнов водою Сніги стікають у ярки; Ліщини кущ, що був тобою, Сахався теплої руки. Лише торкавсь – ти завмирала, А відступавсь – хиталась ти, Коли ж ішов – слідком ступала По […]...
- Павло Мовчан – Шлях Шлях розкиса на голотечі, Мов хоче кроки розчахнуть, Намулом осідає вечір, І згущується каламуть. В глевкій грязюці слід зникає – Позаду дощова стіна; І ти, немов вигнанець з гаю, Все тонеш, не знаходиш дна… А на обоччі розчепіривсь У розпачі терновий кущ, Бо світ навколо сірим-сірий… І став твій погляд невидющ… Чи, може, очі призвичаїв […]...
- Павло Мовчан – Гаряча дорога Розторочивсь поділ сорочки, Бо пльондравсь довго по росі: На литках споришу листочки, Під п’ятами гаряча сіль. Тепло твоє земля вбирала, За пазуху ти землю клав, І крізь сорочку проростали Пір’їни бліднуватих трав. В тобі ставало більш земного, В землі дедалі більш твого. Була гарячою дорога – Пекла підошви, як вогонь....
- Павло Мовчан – Вечір… Ніч Далечінь від світла тиха, Спокій з півночі тече… Кущ ліщини ледве дихав – Кидав краплі на плече… Я стояв лицем на південь, Очі в темряві купав. Слухав: Віз Чумацький їде – Сіль по небу розсипа… В очі світло натікає – Душу висвітлить твою… Обертаючи за плечі, Бачу: у очах туман… В мене ніч. А в […]...
- Павло Мовчан – Надмірна світлість Надмірна світлість вже така далека, Що можна лиш уявою сягнуть. Крильми виказує спалахнутий лелека Неблизь небесну і криничну путь. Безсмертник при вустах тримає промінь, Ворсинки світла переносить джміль… Надміру світла в срібному розломі: Громадиться вгороі небесна сіль… Кущ сяйва палахкоче при дорозі, А з нього пташка іскрою зліта, Та підійти до нього не в спромозі […]...
- Павло Мовчан – Балада про Івана однорукого Дощі оновлення на древню ораницю, І пам’ять сонця у вузлах пшениці, І щедрий зір – на сховки, на притулки – Світ осягає, нібито шкатулку. Там олов’яний вицвілий солдат Наводить чітко однорукий лад: То стежку креслить, то хреста збиває, То все когось з-за хмари виглядає… У нього сіль розчинена в відрі – Ріденька щітка білить стовбури, […]...
- Павло Мовчан – “З нікуди в нікуди ніщо у нічого… “ З нікуди в нікуди ніщо у нічого Тече, заникає, зника за порогом Чотири стіни, сторін світу чотири – Не визначить меж усесвітнього ширу. З усього поздмухано ймення, як порох: Лише оболонки зринають угору. А тут, на землі, позлипались безликі Дерева, пташки, ручаї без’язикі; І треба усе, розщепивши, обмежить І винести слово з німої пожежі – […]...
- Павло Мовчан – “То бите скло блищить на вербах, медом митих… “ То бите скло блищить на вербах, медом митих, І намистини світла стікають з павутин. Не все ще, ні, не все тобою пережито: Зостались довгі ночі й полотна куцих днин. Прожитого ж нема… Зосталось стільки всього: Налощені листки, вузласті реп’яхи. Притоптаний спориш, і тіні корчуваті, І читані шляхи, й забутий небосхил… Зостався деревій підсвічувати сутінь, Зосталися […]...
- Павло Мовчан – Вуста Ці випиті вуста, – мовчанням, а чи люттю? – Засохли, наче знак про повінь, на лиці, Приховують в собі провістя на майбутнє, Щоб виректи її, як радість бубонці. Ці спалені вуста жагою чи печаллю, Надмухавши на стіл кіптюги, сажі шар, Шепочуть дивне щось мовчальними ночами, Не розібрати що, бо палить мене жар. То змовницьки мовчать, […]...
- Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Спрозорилась шкіра… “) Спрозорилась шкіра, обтягнута часом, Личина із воску тонка – аж дзвенить, Поштиво ламається голос у страсі: А що, як снувальна перерветься нить? Чого ж нам боятись? Чи ж нами набуте Життя, до якого причетні зірки? Чи ж наші імення, як попіл роздуті, Могли б рубцюватись на м’язах ріки? Оцій лиховщині, йменованій віком, Оцій батьківщині, де […]...
- Павло Мовчан – “Така вже моя в цій дільбі ділениця… “ Така вже моя в цій дільбі ділениця: Окравок дороги, сухар, патериця, І мріять життя проминанням, собою, Закрившись від вітру і спеки горою. При возі чужому, в припрязі своїй Щодалі від дому іди, даленій… І назирцем, слідма за мною в тропі Два камені сунуть горбаті, тупі. Вминаючи слід мій, рівняючи путь, За мною, куди не ступнув […]...
- Павло Мовчан – “Зника кристал прозорості з малюнка… “ Зника кристал прозорості з малюнка, Проламується колір глибини, Для дії нової готуються лаштунки, Лунає гулко голос вказівний: – Знімай ворота-а і розкопу-уй гатку-у-у, Блакитний вітер в житлище впусти, Розплющуй очі на свої початки: Був кольору небесного і ти! Загойданий був хвилями, як мушля, Загвинчений, мов корінь, у блакить, Вбирав ти в себе гомони ядушні, Щоб […]...
- Павло Мовчан – Порода З дуплистої липи меди витікають, мов смоли, додолу, І сунуть за обрій, шерхлюючи зазубні лісу, горбаті хмарини, І голос юрливий точкує ретельно повітря навколо, Аби захистити від страху прозору твою серцевину. Дуби мовчазні, та, проте, як завжди, тихоможні, Розлущують землю корінням, мішають чорнозем, І час випивають – зяють довкола улоги порожні, Присядеш у затінку – […]...
- Павло Мовчан – “Вони тікали через чорний хід… “ Вони тікали через чорний хід, І гіпсовий білів позаду слід. Висаджувалось шкло розбите з рами Безкровними плечима та руками. І гіпс волав, і голосила бронза. Куди вони тікали з залу – хтозна? І арматура, скручена венозно, Знов випрямлялась, проломивши гіпс. І під ступнями скреготав морозно Скульптурний шлях, історії ескіз. Вони втікали… А в парадні двері […]...
- Павло Мовчан – Тепло-холод І сніг, і дорога тобі вже не впомку, Неначе й не ти замерзав тут колись. Лиш листя трухляве та трави пожовклі Крижинками згадки давно затяглись. Щільніше зімкнулись набряклі дерева, Низенька кигичка хвилясто летить. В пожовклій струмливій воді березневій Струмує повільно підземна блакить. Безодня колише напоєну крону І, зір викрадаючи, надить в глибінь. Та чути, як […]...
- Павло Мовчан – “Я жайвора шукав по пісні в піднебессі… “ Я жайвора шукав по пісні в піднебессі. Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть, І поле підіймав, як полотно за нитку, І павутину пряв прозору для сповитку. Жарино в жмені, жайворе пекучий! Зронися в губи, голос мій озвучуй. Впікайся глибше, швидше в серцевину, Пронизуй наскрізь, наче намистину. Летить угору тлінне моє тіло, Лиш тінь внизу лишається […]...
- Павло Мовчан – Вітчизни дим Ще тягне звідти димом ятруватим, Хоч ні багаття, ні вогню – нема… Хоч ні кола, ані двора, ні хати, – Глухе повітря, а земля німа… Коріння пахощів іще не перетліло, У пам’яті ворушаться стежки… Та стіни снігу облупились біло, І черепичні падають листки… Вогню вітрильник переплив всі ночі, І, мов на сонці, – в пам’яті […]...
- Павло Мовчан – “Ти світиш в ніч лунку… “ Ти світиш в ніч лунку Тонким осколком скельця І носиш в кулачку Пташине ніжне серце. Я знав твої меди, Дзвінкі твої відерця, І коряком водив По зачапілих денцях. Загляну в копнячок, Пригну вниз павутину – В прозорий корячок Візьму-черпну росину. І так усе життя: Ходіння і шукання, І згадки про пиття, Якого смак – незнаний…...
- Павло Мовчан – Зір (З циклу “Відлуння війни”) Зір не привласнює – голубить, Зір випромінює тепло, І, багатіючи від згуби, Не ділить на добро та зло Ні обширів земних, ні неба, Вбираючи лиш те у себе, Що навіть світ переросло: Батьків обличчя, день розлуки, Пожежу, шибениці тінь, В горшку общипаного крука, Прибиті руки на хресті. Та ширше зору, вище […]...
- Павло Мовчан – Середжнив’я Вже повна жменя шумовиння, Зерно розпарене горить. Летить рука над гоном синім І сіє стиглі кольори. Пашня у жмені навіжено Кричить про пору колосінь, Коли дозрілля і жарінь Стоять при стеблах цілоденно. Та суть не в тім, чи є поліття, Чий буде перший хлібозбір, Важливо те, що гострий зір Стинає крутню верховіття. Бо то ж […]...
- Павло Мовчан – Гірка Марія Вертаю у себе, як річка з розливу, Прискоривши в руслі життя течію. А був же широким… А був же й щасливим, Коли відчував всю безмежність свою… Ніхто не спиняє мене, не гукає – Ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі, Лиш слово високе приховує камінь Та чистий пісок закипа в джерелі. Волочиться слідом […]...
- Павло Мовчан – Сліди на піску (Цикл) 1. Малиновий лікер і сутінь малинова… І є лише “тепер” на всю світобудову. Є ти, та є пісок, та хвиля крутогнута, Малиновий ковток – і все, усе забуто… В легенях зберегти б той солод муки й болю, Спинить життєвий триб й не жити вже ніколи… Бо далі, далі – нуд, а дні, як припиначки, Бо […]...
- Павло Мовчан – Звідтіля Висловлюю дихання власне у мові, Усе видихаю, що в груди ввібрав; Голчасті морози, сніги паперові, Щіткасте повітря і спалахи трав. Життя видихаю, але затинаюсь, Коли видихає із себе земля Нічних косарів, що йдуть лугом безкраїм, Коли серед ночі вогонь догорає, Коли хтось до тебе з віків промовляє І очі твої чиясь длань затуля… Тоді відчуваю, […]...
- Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш Гуляли вихором і порошились в хату, Де дзвінко так лупало обіуш Ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по складах годинник на стіні Ділив його, повторюючи всоте, І, мов бджола у склянці, у мені Воно гуло і радісно, й скорботно. – Невже ж це ти, Марієчко, невже? – Кажу, […]...
- Павло Мовчан – “Любов’ю за любов не всім і ти платив… “ Любов’ю за любов не всім і ти платив І зненавистю теж не воздавав за зраду. На потім зберігав словник свій золотий, А вийшло – німоту у роті заощадив… Простіть мене, простіть, що був такий скупий, Бо навіть кругле “лю” у горлі застрявало. Оглянувсь, щоб сказать, та соляні стовпи Мені услід зі жмень палючу сіль метали. […]...
- Павло Мовчан – Зайвина Звиваються лінії, сходяться в плями; Твоє віддзеркалення в тебе ввійшло: Злилися очима, зійшлися губами, Та виявив зайвим щербате крило. У воду замислено довго дивився, Неначе причину в глибинах шукав: В порожньому дзеркалі й іскра не зблисне, Відтята водою, холоне рука. Часу струмування хіба роз’єднати? – Суцільність і плинність життя й течії… Виходить, що й ти […]...
- Павло Мовчан – Звертання до коханої Озирнись, за тобою березові крила вогніють, Небо йде слідкома, озирнися, Маріє… Віє холодом м’ята, щоб дихалось ширше, Видно край непочатий з лункого узвишшя. Озирнись на заблуку, що втратив минуле. Ой Марієчко, в нього на пальцях сидить по зозулі – Кують вони, кличуть, просторять куванням благання, Щоб ти повернулась, Маріє, коханням з вигнання. Солом’яний шлях пом’якшить […]...
- Павло Мовчан – “Березо, мальована сіллю по шибці… “ Березо, мальована сіллю по шибці, В тобі лише очі і можуть гніздиться. Вершечком співка, марев’яно-прозора, Ти, ніби сорочку, іскинула кору – Вона біля стовбура зібгана тінню, І думка з мовчання, неначе з одіння, Звільнилась – лунка, прощавальна і гостра, Прошила навиліт посріблений простір. Ще тіло похмільне від любощів ночі, І світяться плечі твої непороччям, А […]...
- Павло Мовчан – “Ти – світла далечінь, простелена рівнинно… “ Ти – світла далечінь, простелена рівнинно, Прозора та дзвінка, немов погожа днина, В тобі блакить лунка і крила журавлині, Співучі павутини пряде твоя рука. Люблю тебе, о земле! Твоє пречисте лоно Остуджує мої натруджені долоні, Наснажує мене, як трави на осонні; Тепло твоє у жили щохвилі затіка. Наперекір вогню і подихам пустелі, Тебе зволожу я, […]...
- Павло Мовчан – Уривки з поеми про Т. Г. Шевченка 1. Висять налицини й забрала В моїй робітні на стіні, І ходить холод шестипалий Угору й вниз по крутизні. Всещедрий Боже! Як обмислив Своєю ласкою мене: Стають ще більше прямовисні Ці куті сходи з кожним днем… Тече з долоні віск гарячий, І кособоко свічка спить. Душе моя, ти знову плачеш, День проминув – ану ж […]...
- Павло Мовчан – Я сам пройшов крізь себе Оманливий цей сніг біліє вже укотре? – Весна не за горою! – укотре я кажу? Одноманітне все й на білощі щедротне – Сріблиночки в очах і я не збережу… Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом: – Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви! На глум ліпили й вас, та кутали в полотна, Та тільки поскидали […]...
- Павло Мовчан – “Синіє обрій, як стіна фортечна… “ Синіє обрій, як стіна фортечна… Так що таке скінченність безконечна? За колесом ще котиться луна, За голосом – хуртечна пелена, За скрипкою – струна, як павутина, І в подмухах летить дрібна пилина, І де межа, куди душа долине? Учора снились гори – певний знак – На павутинні піднімавсь дивак, Сотався вперто, зір піднявши вгору, Де […]...
Твір вулиця яка веде мене до школи.