Павло Мовчан – “Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь… “
Віддзеркаливсь в снігах і розмивсь
В талих водах, на скибах рахманних.
Був і степом, і полем колись,
Величався життям дерев’яним.
І на пам’яті вже ні слідів:
Ручаї постинали й підошви,
І життя, розчинившись в воді,
Кров згорнула у кілька горошин.
До подини і погляд вже збіг,
Губ куточки течуть до долини,
Щоб ізнов перейти колись в сніг,
А з снігів – в горлові крапелини.
Наповіщо той досвід мені,
Сніговий, водяний колообіг,
Швидкопіняві дні водяні,
Краплі крові в багатій оздобі?
І навіщо цей дзвін ножовий
Ручаїв та струмків змійкуватих.
Та лунає вже крик горловий,
Щоб, як стрічку, цей чин перетяти!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Тепло На чисті дзеркала, на сонячні площини Я видихав життя: тремтить крапчаста ртуть, І приском мерехтять червоні крапелини – Твої долоні їх ніколи не зітруть. Бо витнув на роду похмурий карбівничий Цю рану – і ввіклав у неї три персти… Щоб пережити біль, і не зігнуть обличчя, І в тріщинах дзеркал не бачить чорноти, Я видихав […]...
- Павло Мовчан – Сніги Ой, як пахнуть сніги! Голова захмеліла, І, учадівши, всох серед снігу будяк. Під ногами, поглянь, навіть тінь побіліла І біліє, біліє в очах березняк… Кім’ях снігу летить у безодню зіниці І, маліючи, тане в її глибині, І зникають у небі побілені птиці, І минають, минають раховані дні. Ох, як пахне життя! Особливо – минуле. День […]...
- Павло Мовчан – “Нитки промінні гай сплітають… “ Нитки промінні гай сплітають, Зі світлом погляд твій ріднять, Пташки зникати відлітають, Аж крила спалені димлять… Розбризкують себе по краплі В димучу далеч весняну. Трава кладе зелені гапти На стежечку уже лляну. П’ю колір з проліска квапливо, Неначе мандрівничий джміль. Щасливо, радосте, щасливо, Коли кружля по жилах хміль… Поголубіла тінь стікає Чернечним кольором з пенька, […]...
- Павло Мовчан – Пам’ятати? Відкриваю пам’ять, наче трухлу скриню: Всякого непотрібу в іскрах нафталіну… Шапка-смушка, драний кожух, Пір’я на подушку, зваляний пух… Наповіщо дати? Числа та віки? Хто сукав на кого в гніві кулаки? Боніфацій? Генріх? Альберік? Євгеній? Злиплись в нісенітницю всі чужі імення… Підступи і змови, зради, знади, кров, Пастки, хаполови – хто кого зборов? Фрізи з Едуардом? […]...
- Павло Мовчан – Розгорнути книгу Книгу життя розігни, бо промкнулась трава крізь окладень І рядок голосний, мов струмок, ниже літер розсаду. Ось над урвищем хмар уривається громом хвилина, В очі жбухає жар, В губах пророста насінина. Виноградна лоза, тонкожало пронозячи м’язи, Крізь граніт пророста, Та крізь пам’ять плитку не пролазить. Срібна маківка церкви над текстом летить – не спіймати, Мої […]...
- Павло Мовчан – “Яке недоречно безглузде, безлузне питання… “ Яке недоречно безглузде, безлузне питання Про нові щедроти й марноти зими, Про тихе біління снігів і повільне палання, Про вічне мовчання в блакиті німій. Привласнити білість не можу – лише сплямувати, Не можу снігів увібрати, бо повен ущерть Вчорашнім свічінням грудей і снігів непочатих І солоддю дня, що пролився, надпитий ледь-ледь… І не уникнути втрати […]...
- Павло Мовчан – Відлуння (“Йдуть дощі неситі… “) Йдуть дощі неситі на сніги нечисті, Не згадаю гадки і не змислю мислі. Збавлене чи збуте, Стерте чи забуте, Березень минувся чи прожився лютий? Зменшується білість, чорнота зростає, Крапелини спілі віття угинають – Стончуються пучки, і долоні в’януть – Падають додолу персні олов’яні, Котяться поволі по землі похилій… І княпіє ворон на Савур-могилі… Він, струсивши […]...
- Павло Мовчан – “Промінь розщеплює зруб і вино каламутить… “ Промінь розщеплює зруб і вино каламутить, Вузить зіниці, жолобить лице. Думка глибока, добувшись до суті, Хрестики ставить твердим олівцем. Тріщина вуст вже давно кровоточить., Ящірка крові хутко біжить, Тиснеш ти соки, до слади охочий, З вічних ремесел знаєш лиш – жить. Думать про завтра – прагнути втіхи, Променем нуритись в простір єства І добувати, як […]...
- Павло Мовчан – Під новорічну ніч (спогад) Сіллю снігів осіда каламуть піднебесна, Зменшилась в зрості постать самотня в степу. Ворон крилом прагне білість снігів перекреслить, Чорно маха – обтина за стропою стропу… Слуху торкається чистий дзвінок кришталевий: Звідки ці звуки течуть, як вода з джерела? Хто це попереду в тебе іде, і блиском сталевим Простір розсовує, і порошить тінь від крила? В […]...
- Павло Мовчан – І не оскаржив біль -О-о-о-о-й! – Стирчить, наче сучок, в повітрі вигук гострий; Знеобачки наткнувсь та й розпанахав слух… Навіялось снігів, натік дощами простір, У горлі мови жар задмуханий потух. І вивіялось все, все видмухалось – протяг! Уїлася зола у лінії долонь, І випрялись пісні з дупла сухого рота, Де дим колись снувавсь та лопотів вогонь. То мимрення, то […]...
- Павло Мовчан – Не відгороджуйсь іменем від світу Що знаєш ти про межі? Не членуйсь, Не відгороджуйсь іменем від світу, Не змінюй хутко мінуси на плюс І не вважай, що стежка – то орбіта. Рука тобі для того, щоб прийнять За власну шкіру й кору кострубату, А осока – щоб осклеп перетять І визволити душу ще крилату. Нема межі між грунтом та зелом, […]...
- Павло Мовчан – Зустріч у полі (З циклу “Відлуння війни”) О. Каркищенку Стоїть вінценосна суха бугила, Зберігши минуле величчя. І тінь часовказна на весну текла – Прозора, студена, кринична… – Нічого,- втішаю себе не своїм, А віком чужим, незалежним, І словом колишнім гукаю: “Ходім!” – Спускаючись з білої вежі… У тілі ось цьому не вперше вже я,- Але ж і п’янка […]...
- Павло Мовчан – Надмір Яке строкате пір’я в пташки, – Зліта, зірвавши тятиву. І не соромиться ромашки Метелик, впавши на траву. І спів спиваючи по краплі, Дивуюся: та й щедротратні Озвучені липневі дні. Бо й каркання було б достатньо Давно оглухлому мені. І кожен овоч, як годинник, Указує на час бджолиний, На надмір розкошів та барв. Та, мабуть, вища […]...
- Павло Мовчан – Роздвоєння стебла Мов соком рослина, я повен тобою, Іменням твоїм запечатано губи, Та зайва сльоза переломить надвоє, Бо надмір тебе – неминуча погуба… Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен, Зоставсь навіть усміх за межами тіла, Так ніби із рук твоїх випав допіру: Бо слідом ступаю непевно й невміло… Торкнувшись порога, кажу йому: “Здрастуй!” В розсохлім повітрі […]...
- Павло Мовчан – В передчутті весни Ліс знеосіблений, відсирівши, розмивсь Оскорбною пітьмавістю по сизім, І небо краплею провисло журно вниз, Щоб засвітився зміст у вічній книзі. Я краплю дощову губами зняв З морозами гартованої гілки І пережив нову сторінку дня, Збираючи по літерах, мов бджілка Нектар життєвий – крихітки знання: І не зрадів, а смутком перейнявсь, Не відокремивсь – розчинивсь у […]...
- Павло Мовчан – Безмежжя Понаджений прихильністю снігів, Ошуканий, спонукуватий криком, Він відчував себе рівновеликим Безмежності, відбитій в люстрах днів. Слід залишав і думав: наповічно, Але вода ішла йому навстрічно, Змиваючи відмітини й відбитки, І обертала машкару трагічну На реготню, що розповзлась на нитки. Щоб хоч крижину зберегти на згадку, Усі струмки він заганяв у гатки, Міняв супротно вперту течію, […]...
- Павло Мовчан – Вихід (“Слідком за тобою… “) Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами, І світло втяглося у крапку і зникло – нема… Лиш дихає холод з квадратної ями, Немов у розбите вікно проломилася чорна зима. І знав я, що яма – це межі моєї журоти… Колись осягав я у захваті межі утіх. А нині, а нині – мороз видихаю із […]...
- Павло Мовчан – Подих крізь житню зелену стеблину Так широко й довільно ще не було ніколи: Заради себе тишу творило житнє поле, І тамував я подих, немов заради себе, Аби відчуть роботу творящу житніх стебел… Так тихо гнулась хвиля розгониста, зелена, Немов творився простір хилкий заради мене, І насінинка пташки в’язалася у небі, Долаючи тяжіння земне заради тебе, Аби міг зором власним покласти […]...
- Павло Мовчан – Будяки Примарні, сухі, прямостійні, незламні Пробились крізь товщі дощів та снігів… Як свідчення вічні чи спогади давні, Вичісує вітер насіння з голів. І літо згорнувши у пам’ять дводільну, Мичкастим корінням вчепившись у грунт, Немов нагадали, що всі ми не вільні, Що наше коріння незриме – отут. Ми голови їм обтинали лозою, Косили, топтали, палили колись, Щоб […]...
- Максим Рильський – У хутрі лисячім мене одвідав гість У хутрі лисячім мене одвідав гість Із люлькою в зубах і пойнтером Нероном. Тепер удвох сидять. Нерон поважно їсть. Пан п’є, – і тихий дім ввижається затоном. Навколо – вир снігів. Ще не дзвонило й шість, А темно надворі, і заходом червоним Нам знову послано про день бурхливий вість, Про вітер сніговий із рогом міднодзвонним. […]...
- Павло Мовчан – “Покрай хвилі йду. Спиняюся… “ Покрай хвилі йду. Спинюся. І пливу, пливу, пливу… Дрізд кубельце мостить в вусі, Смиче із-під ніг траву. Вимиває землю хвиля По піщинці – ти ж стоїш, Не пусті її зусилля, Бо землі лишилось ківш… Ти ж, задивлений у воду, Все пливеш, пливеш, пливеш, Мов без короня і роду, Мов тобі немає меж… Десь і чаєчка […]...
- Павло Мовчан – “Твоє персидське око, мов графіт… “ Твоє персидське око, мов графіт, Розлінувало вицвілий вже світ. Від краплі меду враз задухмяніло, Наче стільник, моє вощане тіло. Лик проступив нерукотворний… Спаса На полотні повітря, на стіні, Немов бджола, на дні густого часу Заворушився спогад у мені. І спільним подихом задихали легені, А погляд твій занурювавсь у мене Колючим світлом, звуком дротяним, Пришпилюючи щільно […]...
- Павло Мовчан – Пожовкла дитяча фотокартка (З циклу “Фотокартки”) В безмежних пухнечах затишно, уліжно, Розірвано обрію кільця річні, І дихає холод хвилястий невстіжно – Нема де сховатись малому мені. Цей ватяний лейбик, вітрами підшитий, Мені завеликий – з чужого плеча, Та й тіло вспадковане, дране, як сито,- На ньому сліди і від куль, від меча. Під тим драним тілом – ще […]...
- Павло Мовчан – Сон (диптих) 1. Шепотіння. Хтось губами спіймав пломінь свічки, Проковтнув. Шепотіння. Обіймаються тіні. Чорні руки сплітають; До моєї оселі зірки запливають. Плавники хлюпотять об імлу. Руки нишпорять, зорі – нарозтіч. Шепотіння. До очей заховались дві зірки тремтливі, Вони світяться навіть крізь брезклі повіки. Наближаються тіні високим приливом, Піднімають мене на напружені лікті. Уже нишпорять нишком по шерхливих […]...
- Павло Мовчан – Вечір… Ніч Далечінь від світла тиха, Спокій з півночі тече… Кущ ліщини ледве дихав – Кидав краплі на плече… Я стояв лицем на південь, Очі в темряві купав. Слухав: Віз Чумацький їде – Сіль по небу розсипа… В очі світло натікає – Душу висвітлить твою… Обертаючи за плечі, Бачу: у очах туман… В мене ніч. А в […]...
- Павло Мовчан – Земля і сніг О білість! Тебе забагато! Це надмір для зору – і все не ввібрать. І чим відшкодуються змушені втрати – Живучим струмком а чи летом пера? Підступна волога, крізь кригу гранчасту На світ позирнувши, повзе долілиць, І стала під деревом тінь щелепаста, Ніяк не розплющить блакитних очиць. Тванюка-сльота, чи багно-мокротеча, Чи залишки криги під шаром сміття, […]...
- Павло Мовчан – “Що ми знаємо про вічність… “ Що ми знаємо про вічність Чи про обшири чуттів? Дні змарновані потічні, А робочі дні – густі. Справді, з чого її солод І чому він нетривкий, Звідки носять світло бджоли – Краплі знань – у стільники? І вбирає нас навіщо Простір безліччю зіниць, Ще й печатає навічно В стільниках лунких криниць? Все це чиниться взаємно, […]...
- Павло Мовчан – Степ Широкий шлях. На ньому садить вихор Навприсядки курного гопака. Душа самоосвітлюється тихо, А лихо йде позаду чумака… Степ розмикає замкнуте обличчя, І губи половиняться, мов струк… Недослідиме все твоє величчя, О Боже волі… Розпустив п’ястук – І котяться колеса по долоні, І низовик подмухує солоний, І мармурова возвелась колона, Яку вінчає незнищенний крук. Скрізь марева […]...
- Павло Мовчан – Вода (“Впотужнилась вода – уже й не перейнять… “) Впотужнилась вода – уже й не перейнять, Припала до землі її важка печать. І змила кущ лози з мурахом на листку, Пробігши в безліч ніг раптово по містку… Опізнені дощі десь нагорі пройшли – Нам докотив потік лиш піняві вали, Яких не зупинить, не перейнять веслом, А тільки стать, як мур, упоперек селом. Ми бігли […]...
- Павло Мовчан – Традиційне Мов птичий заплідок – жовток утягую у себе. І дух, і сміх, і рух, і крок, І біль твій – в цямри ребер. Краду з очей я світла мить – зашпилюю, мов голку, У своє серце – хай дзвенить, гуляє хай осколком. І непритомна моя плоть, і стислось “я” у крапку Так, наче сотворили її […]...
- Павло Мовчан – “Боже! Звільни мою душу від муки… “ Боже! Звільни мою душу від муки, Гуми не треба на мене вдягать! Вік опановую волі науку: Розум вже втратив… знайшов благодать… І на кону на життєвому граю, Вільний від себе, від слуху – крикун: Аж до нестями руками махаю, Криком волаю: – Я-а… ві-і-ічний двигу-у-ун… Вільний від правил громадських життєвих, Вільний від правди, та не […]...
- Павло Мовчан – З циклу “Сніги” 1. Перший сніг Утративши непевну вись, Принижений вітрами, Погаслий жайвір падав вниз, Провалювавсь над нами. Зіщулившись, вода німа Його не відбивала, Бо слухала, як йде зима І брязкає металом. Несе вона важкі ключі, Аби замкнути води, В руці у неї круглий чіп, Обструганий із льоду. Замкне зима навстіжний світ, І візьме води в рамки, І […]...
- Павло Мовчан – Знаки Німіння снігу, білість воскресальна, І час розтягнутий, мов гумовий, бринить, І підступаються все ближче друзі дальні, І, мов чаїнка в склянці, кожна мить Спливає з денця пам’яті печально. Адже прожито все – без вороття, І каяття нічого не поверне, Бо, мов полова, дні летять, летять: Порожні жмені – вивіялись зерна… Обличчя друзів в дзеркалах снігів […]...
- Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим… “ Щось не збагну, чи поле стало меншим, Чи ліс далекий ближче підступивсь? Чи я не той! І вже отак не вперше: Ступаю вгору – падаю униз. Навикле око змін не помічає: Все той же ліс і лінія снігів, І небо – те ж. Але мотив печалі На бадилині вимерзлій бринів. Коловся лід, і тріщина тоненька […]...
- Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “ Земле моя, двоєдина в житті і загині, Сьома зоря уже від’ясніла у річці, Де на березовій дошці бог водяний Відпливає в минуле. Божку, який ти слухняний воді спорожнілій, Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш. О, яка втіха в великості нашій! Вищі за тебе, важчі за тебе, Бо угрузаєм не тільки в землю – […]...
- Павло Мовчан – “душа твоя не коло мене… “ Душа твоя не коло мене – В безбарвних снах тебе нема… Безбарвніє й трава зелена, День, мов сторінка та німа, Де проти сонця букви зблякли, Але й уяви теж забракло, Щоб з жовтизни тебе гукнуть… І голосу останні краплі Спромігся мовчки проковтнуть… По шию – холод, ні, він в роті, Що навіть важко продихнуть, І […]...
- Павло Мовчан – На старому порозі У сутемках я слухав власні кроки – Горбатий шлях щомиті підстрибав, В підошви жбухав порохом глибоким, Немов відбитки руху добирав. І храпко розчахнулись хатні двері, І прочинився наскрізно мій слух, Щоб пропустити голос чийсь: – Вечерять! – Я ж не розгледів, чий то кликав дух. Бо хата ця давним-давно забита, Вже й призьбу покротили пацюки […]...
- Павло Мовчан – Зворотний зв’язок Немає відстаней. Є забуття байдужих. Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки. Прийшов сьогодні й ти в сніги до мене, друже! І потиски я чую холодної руки. Недовго ти ішов крізь скиписті морози… Та часом, ідучи, не обпалив душі На язиках снігів на звуженій дорозі? Я жду давно приносин – показуй бариші… Де копійчаний сміх, те […]...
- Павло Мовчан – Криничка Поваби земні щоденно тішать око: Безмежна зеленість трави, що не чує снігів, Дерев палахтіння, на листях настояний спокій І ківш гайвороння, що мулом на лузі осів. Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка, Як отвір в минуле, куди навіть лист запада, Вершечком донизу летить обгоріла осичка, Але не схлюпнеться у проймі гранітна вода. Мов з докором, в […]...
- Павло Мовчан – Лічба Многовмістима ця лічба Все зрахувала: дати, роки І розіклала на губах Минувшину на “доти” й “доки”. Розкинеш руки – ось який Цей світ, цей простір, ця хвилина, І рветься, рветься край руки Невпинноткана павутина. На лікоть змірять, на ступінь, На власний зріст, на власний голос І розтягнуть тягучу тінь – На всю довжінь – тонку, […]...
Твір мої роздуми над поемою мойсей.