Павло Мовчан – Відлітаюча земля

Related posts:

1. Павло Мовчан – Припадаючи до краплі Обтяжений життям, земною глибиною, Я стежу: ген летить угору голос мій… І лійкуватий день сотає наді мною Мерхляве порохно і бджіл пожовклий рій… Угору – вгору, гей! У небо глибкувате Засотується все, що віджило свій вік, І камінь відліта, розмоклий, наче вата, І образи летять крізь щілини повік. Угору, вгору, вго… – в безодню, у […]...
2. Павло Мовчан – Земля 1. Присутність снігу серед поля Розширила очам роздолля, І тану я, мов грудка солі, – Вітри гуляють подовколлям: Роздмухують, розносять нас, Щоб запліднить біжучий час… І навмання душа простує – Їй всюди вільно домувать: В кристалах снігу, в житніх струнах, У нових поосінніх врунах, В очах здивованих багать. О земле, зрощена з душею, Домівко вічності […]...
3. Павло Мовчан – Земля і сніг О білість! Тебе забагато! Це надмір для зору – і все не ввібрать. І чим відшкодуються змушені втрати – Живучим струмком а чи летом пера? Підступна волога, крізь кригу гранчасту На світ позирнувши, повзе долілиць, І стала під деревом тінь щелепаста, Ніяк не розплющить блакитних очиць. Тванюка-сльота, чи багно-мокротеча, Чи залишки криги під шаром сміття, […]...
4. Павло Мовчан – “Земля тужавіє від подмухів вітру… “ Земля тужавіє від подмухів вітру, І вершники скачуть прозорі по ній, І чути іржання, мов легіт, тендітне, І збруя палає на кожнім коні. З країни примар ці з’яви шалені, Яку ж вони вістку несуть і куди? Чи те, що підковами краплі зелені Вкипіли в копита лункі назавжди? Чи, може, звістують про світле пришестя Погожої днини […]...
5. Павло Мовчан – Задавнений голос Рот, закоркований землею, Вже не звелить іти вперед, Прямішають шаблі сталеві, а цвяхи й гудзі металеві Вглибають в землю для прикмет. Хто в час був заганявся стрімко, Хто інші долі обганяв, Давно зламав пшеничні стрілки, Запавшись у минувшість дня. А зверху грейдери, лопати, скло, жужелиця і пісок, Панахає метал крилатий і тиші шар, і синій […]...
6. Павло Мовчан – Рудименти пам’яті Підстав аж забагато, щоб радіть: Сріблястий берег, муром небо-море, Та в сплесках хвиль печальну чую мідь І бачу попіл на вітрах прозорих… Ушкоджений, напевне, слух і зір, Пошукуєш в печалях осолоду? – Яка блакить?! Ти їй не вір, не вір, Бо сам сльозам цю воду уподобив… Всередину зіниці обернув, Бо ж боляче на розкіш цю […]...
7. Павло Мовчан – “диму пряжа над водою… “ І день іде… Т. Г. Шевченко Диму пряжа над водою Випрялась сама собою, Сам собою смуток зріс, Очі звузивши для сліз, Тільки сухо ув очах, Очі з розпачу кричать: День минув, і в проминуле Відліта твоя зозуля, На тину відцвів панич, Відлунав в минуле клич, Не повторяться ніколи Оті хмари ясночолі, І не висвітиться знов […]...
8. Павло Мовчан – Житло Навчились думать – ну про що? – Утупившись у шибку. Сотає вітер білий шовк, Морозяную нитку. А в кожнім дереві – дупло Очима тліє дрібно; Та раптом дятлове крило Розпорошилось срібно… А наше житло – то є ми – Воно луна, то нишкне, Похрускує собі кістьми, До протягів навикле. В суглобах житла – тіла ритм, […]...
9. Павло Мовчан – По-ступ Знов землю відчиняють грабарі – До глини прикрої вгрібаються лопати. Ізнову розпинають на горі Необлітанну душечку крилату… Люд збайдужілий, під один кашкет Підструганий, і на одну підошву – Зрівня гробки, посунувши вперед, І вшиє заполоч криваву в довгу прошву… Вологий холод, ніби вустюки, За коміри вповзає та за шкіру, Об черепи розплющені зірки Відтінюють убогий […]...
10. Павло Мовчан – Відповідь Покликувач спраглий: чому все, для чого? Як нитка крізь голку, тяглася дорога Крізь серце – і рвалась: вузли на вузлах… Лиш дучка лишилась – гуде на вітрах, Мов випав сучок, і в плоть порожнясту Дощі затікають, негоди крапчасті. Чому?! – покликаю, мов знаю кого. І наче ступаю з води у вогонь. І, жару вхопивши, з […]...
11. Павло Мовчан – Сини Зривається голос на поклик:-О небо! Бездонність твоя вже очей не гнітить, І аркуш паперу кружляє, як лебідь, І рідиться зором недвижна блакить. Кому тільки в тебе вдивлятись щоденно? О небо! О руки! О справи земні! Лиш видивиш очі – і зір помрячений Нагледить пітьму у твоїй глибині… У матері зранку опущені очі, Немов завинила, що […]...
12. Павло Мовчан – “Предовгим поглядом, що за літа сягає… “ Діду Кузьмі Предовгим поглядом, що за літа сягає, Вже бачиш рай і хмар летючих зграї. Слова відходять, звуки відлітають, Чіткішає обрис запашного краю. Душа мовчить, готова до відльоту, Відштовхує ненатлицю-скорботу, Вилущується з утлого одіння, Розвівши руки, врізані в коліна. Цегляна хата, біла шкаралуща, Стовпи димів, непроходима пуща, І небо гне метелик безіменний, Біліє чисто, відліта […]...
13. Павло Мовчан – “Ой, наїхали семигоряни із-за семи гір… “ Ой, наїхали семигоряни із-за семи гір, Намостили гаті з м’яти до тебе у двір, Вийди тишею із хати, забілій, мов сніг, Твоя доля непочата стала на поріг. Семигірна, семизірна, на семи вітрах Прилетіла сном вечірнім, сіла, наче птах, А під нею забриніла золота струна: Сім тривог і сім печалей, та любов одна. Вибирай собі дорогу, […]...
14. Павло Мовчан – Бетон На попелище власних літ І на спустошене дворище Щось надить… надить… Пам’ять, рід? Чи здичавіле гробовище? Скрізь лобода та кропива, Якась чужа трава – в коліно… Печальна пам’ять родова Дороги скривлює постійно… Але вирівнює їх страх, Та шлях життєвий гнеться криво… Скрипить прах ваший на зубах, Що посміхаються щасливо… Ступну крок вбік – у мур […]...
15. Павло Мовчан – дно великої біди Все глибше входить ліс зазубринами в воду, І шелест листв’яний занурюється вглиб Ріки, де залягли важкі скарби на споді, Де схованку знайшли рухомі злитки риб. Здери цю плівку дня, відкриються відбитки Вчорашні, незнайомі, забуті та плиткі,- Там тонучий вчеливсь руками в криги злитки, А нерухомий ліс чорніє надовкіл… Береза не подасть ні кореня, ні гілки, […]...
16. Павло Мовчан – “Плоттю власною простір промірявши… “ Плоттю власною простір промірявши, наче та гусінь, Шовк повітря всотавши, формуючись в русі, Під грудьми проповзли мандрівничі шляхи, Шкіру тнув – обтинав молодий небосхил. Але повз… і ущільнював землю сипучу, І ущільнювався сам, наче кокон ростучий… Степ розораний… пилу білі кушпели, За якими сховались спеленуті села. О могило розлузана, натяк даремний! Серцевина твоя на коронках […]...
17. Павло Мовчан – Вікова основа І криком визначив повітряну стіну, І на відлуння власне озирнувся, І все збагнув про самоту на світі: Ти дав мені цю далеч голосну, Щоб зміг в землі я згодом заніміти. Але я жив… і губ не розмикав… І до твого не підступав престолу… Та й ти мене у храм не закликав, Не дорікав байдужістю ніколи… […]...
18. Павло Мовчан – “Над кругом світовим… “ Над кругом світовим, Над степом самосійним – Летить пилок, летить, Запліднюючи час, Щоб ми жили життям рослинним та подвійним, Щоб до землі коріння прикоренило нас. Розлогий пройде шум, і голови схитнуться, Лиш літоросль повзуча не ляже на вітрах; Коріння родові в землі переплетуться, Минеться буревій, верхами пройде страх… І випроставши дух в поставі стебловитій, Ми […]...
19. Павло Мовчан – Жертовник Жертовний камінь на узвишші, Хоч прохолов, та смертно дише… Скрізь хилитається полин І гіркоту свою колише У жилах скручених стеблин. Сюди весною, мов на свято, Приводили коня на страту, А згодом – і людей на згин Зганяли гуртом, як тварин. І побивав тут Каїн брата, І батька різав рідний син, Безлюдно скрізь – не видно […]...
20. Павло Мовчан – На воді Виводить місяць сині тіні На шир, торовану удаль, А довкіл тебе білопінно Ласкавиться лунка вода. Присвячуєш живкому плину Свою тривогу і тепло, Лягають хвилі полохливі, Як павутини на стебло. Каблучка місяця черлена, Маліючи, на перст лягла, А під долонями у мене Цвіла дурманно бугила. Пустившись берега, щосили Ламав я мури водяні І сам незчувся, як […]...
21. Павло Мовчан – За картиною Едварда Мунка “Крик” Причаєна сама в собі, Вода тамується і глибне; А там, де пройми голубів Стримлять стеблини непохибно. В розривах хмар така блакить, Що, мов забувши про тяжіння, Твоя душа летить, летить… Як в ірій пташка поосіння. І плоть, розмита на вітрах, Стеблом хитається безлистим,- Її пройма смертельний страх, Бо поклик обернувся свистом. І віддзеркалення страшне Ти […]...
22. Павло Мовчан – “Прощай, прости, моя химеро!..” Прощай, прости моя химеро! Солодкомовна, вітропера, Що кублилась в моїй душі… За спиною стрільнули двері – Лети, спіши на бариші… Я малював тебе росою, Вологим подихом на склі, На оці – голкою сухою І вістрям терну – на чолі, На серці – невигойним болем, Пекучим оцтом на губах, – Тепер, як зашпори, мов холод, Витискую […]...
23. Павло Мовчан – Вирок Зживаю душу всю до порошинки, Зживаю власну душу, як чужу… Кров вистудив… Життя своє розтринькав… Що тобі, Боже, в судний день скажу? Що словоблудив, потакав слухняно, Підспівував і в чарку підливав Мерзотнику, з яким братався п’яно, Що вигиналася душа моя крива?.. Хіба лише собі тоді я шкодив, Як вимовляв закляття: ком-про-міс… Коли ховав правдиве все […]...
24. Павло Мовчан – Плин Не чую часу течію, Не помічаю, бо не хочу, Хоч розторочують мою Плоть нитяну щодня, щоночі… Та нитка рветься – на краю Затягся вузол заполочний. І зауваживши рубець, А чи морщину, посміхаюсь; Та, губ торкнувшись, морозець Той сміх на ойкіт обертає. І озираючись на світ, На безбереге неба плесо, Я бачу рівний-рівний лід І хмари […]...
25. Павло Мовчан – Це чарівне слово “завтра” Від звуків у небі лишаються смуги – Вони так повільно за вітром летять… Ген – голуба туркіт, он – щебет вівсюги, А ген – на блакиті чий звук, мов печать? Скріпивши повітря, насичене киснем, Сидить нагогошений птах і мовчить, І в аркуш небесний вже й звуку не втиснеш, І крик не запишеш в холодну блакить… […]...
26. Павло Мовчан – Слідом за Продухвина в небі джерельно-блакитна На мить відчинилась, аби подививсь В безодняву далеч, у безмір неситу, Куди наші душі відлинуть колись. Не страшно – бентежно, погідно, святково, Немов серед буднів неділю зустрів, Немов в чужолюдді почув рідне слово, Що миттю занесло на рідний поріг. Оманливе житло, останнє пристання. Вдивляюсь у тебе, аж очі болять, І пам’ять, […]...
27. Павло Мовчан – “Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання… “ Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання, Побачив крізь полум’я обрій востаннє: Він синьою ниткою хутко горів, І пустка творилась внизу та вгорі, І шлях западався у землю, як рів. Та жайвір ще стверджував небо крильми, Хоча на одній площині були ми, Немовби дві цятки на чистім папері, І спільні – у землю – мальовані двері… І плямами […]...
28. Павло Мовчан – В оці роси Благословен будь, день сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист; І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступить тобі, бо прикипіли ноги Та й – що не крок – […]...
29. Павло Мовчан – Будень Благословен будь, день, сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист, І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступнуть тобі, бо прикипіли ноги, І зусебіч гуде гудюча глибина… І розумієш […]...
30. Павло Мовчан – В передчутті весни Ліс знеосіблений, відсирівши, розмивсь Оскорбною пітьмавістю по сизім, І небо краплею провисло журно вниз, Щоб засвітився зміст у вічній книзі. Я краплю дощову губами зняв З морозами гартованої гілки І пережив нову сторінку дня, Збираючи по літерах, мов бджілка Нектар життєвий – крихітки знання: І не зрадів, а смутком перейнявсь, Не відокремивсь – розчинивсь у […]...
31. Павло Мовчан – Стукіт Криє затінком суничним літній ліс, Струмує шелест: густіша… крок повільний Уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша… Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає, Чи шляхи рівніші стали, Від коліс, можливо, довші? Та за обрієм знов обрій… Тільки з вежі часу чути стукіт серця, Тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці, Жінка бульбу вибирає, Яблука об дах […]...
32. Павло Мовчан – Криничка Поваби земні щоденно тішать око: Безмежна зеленість трави, що не чує снігів, Дерев палахтіння, на листях настояний спокій І ківш гайвороння, що мулом на лузі осів. Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка, Як отвір в минуле, куди навіть лист запада, Вершечком донизу летить обгоріла осичка, Але не схлюпнеться у проймі гранітна вода. Мов з докором, в […]...
33. Павло Мовчан – Сторінки одного поля Пронизлива земля, роздряпана, як рана, На кожен штик лопати розпачливо кричить: Гортаю поле я, бо прагну переглянуть, Ким писане і як Окличне слово “жить!”. До кістя докопавсь, до черепків кривавих, До золотих пластин, до трухлого меча, До каменя, яким убитий був ще Авель, – Неначе отвір вглиб – чорніє він в очах… І кожен шар […]...
34. Павло Мовчан – Початки (“Сухі галузки непомітно… “) Академіку Б. О. Рибакову Сухі галузки непомітно на вітрі граб горбатий ронить, Колінкуватий звук із гаю вибігає, А на угрівку вже зеленіє голосно мишій торішній… Благословенний час початків… Глибини!.. Цембрується гніздо сороче, твердне шкаралуща, Жук-скарабей розпрочиняє землю, І вітер-припутень витрушує із реп’яха останню насінину, Бо задля многості він чинить так, задля утіхи, Щоб гнів було […]...
35. Павло Мовчан – Вільна душа Спонукувана ким і за чиїм велінням, Ламаючи кістки, як шкаралущ насіння, Проламуючи час, позбувшися томління, Виламується з нас душа на облетіння. І облетівши скрізь, вертається, мов з свята, М’якесенька, мов віск, легесенька, як вата. Хоч більша, як була, вагоміша, значіша, Поширшало й крило – ширяння в нього інше. І вдарилась душа, мов хтось гніздо те […]...
36. Мілена Вітровська – Я земля, я земля, мені холодно й зимно Я земля, я земля, мені холодно й зимно, В мені плач матерів, що ховають дітей. В мені стільки гробів, що у їх половині Я не знаю імен, я не маю вістей Про наступну дитину. Я земля, я земля, дайте воду і хліб, Я приймаю листки, недоплавлені квіти. Ще сьогодні важливий і впевнений слід – Завтра […]...
37. Павло Мовчан – Взаємне віддзеркалення Тебе я всюди, світло, бачив Летючим, ніжним та гарячим. У шибку ночі лунко стукав, Порізавши об неї руки. Ти ж, розгубивши пір’я біле, Від мене далі відлетіло. І обернулося на віск Те пір’я, що в долонях ніс. Ти ж залетіло так далеко, Що тільки й чути гострий клекіт. Та загубився навіть слід, І став прісним […]...
38. Павло Мовчан – “Самітне волоконце пропливло… “ Самітне волоконце пропливло… Шпаклюють вікна – стережуть тепло. Заносять листя в хату на ночівлю, Аби очам затишніше було. А в листі кругло світять падунці, І скачуть поруч срібні цвіркунці – І їх, як жар, в руках пересипають, Бо скоро сніг з заобрійного краю. І стежка дальня зменшилась удвоє, Протоптана конем до водопою. Вода поважчала. Не […]...
39. Павло Мовчан – “В голосі вітру вчувалися зміни… “ В голосі вітру вчувалися зміни, Ніби напнулось товсте полотно: Падали мури, рушились стіни, І вивільнялось з лушпиння зерно. Псалми почув був провіяним слухом, Ніби хтось холод з грудей видихав, І полотно уповільненим рухом Разом з тобою в сувій загортав… Зором побіленим далеч побачив, Рухалась вітру туга течія: Знизу – холодна, а зверху – гаряча І […]...
40. Павло Мовчан – “Тебе ліпили протяги в степу… “ Тебе ліпили протяги в степу, Дух облягала трав’яна сорочка, Видющою відчувши плоть сліпу, Ти розірвала кокон сповиточка… Мороз торкнувся лезами зіниць І під лекало темряву обрізав, Щоб, лежачи в заметі горілиць, Відчула форму, скроєну з заліза, – І тісноту, і самоту в собі, І глибину, аби життя прийняти… І серцевинний породільний біль, Коли пектиме інший […]...