Павло Мовчан – Відлітаюча земля

В країні мук, в країні страхородній,
В якій лопата – перший інструмент,
Де в глину обернувся храм господній
І став піском несхибний постамент, –
Самітній дух блука в бетонних стінах,
Торка панелі – виходу шука…
Та все намарне: мурами країна
Обнесена, а брами – на замках…
І бите шкло посіяне навколо,
Аби ступав лиш безтілесний дух,
На тіло, знікудишніле і кволе,
Скрізь позначає криком кожен рух…
Воно, всі муки вивчивши й тортури,
Ніби в футляр, занурюється в тінь;
І наче обрій, скрізь рухомі мури,
І колючки в легенях, в животі…
Лише душа, немов сторонній свідок,
Запам’ятовує, усе бере на карб…
Земні страждання бачить Бог-всевіда,
Та дивиться він байдуже з-за хмар
На те, як землю віють на вітрах лопати,
Як в небо батьківщина відліта:
Кістки, горшки, просіяні крізь грати,
Й усі віки, родюча ріднота…
Все відліта за вітром: грунт, насіння,
Вода з джерел і дерева з корінням,
І відлітає здротянілий крик,
Лиш зостається донний материк,
На сірі мури, замкнені, рухомі…
І дивиться верховний вартівник
На куряву – і засина від втоми…

Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Відлітаюча земля