Павло Мовчан – Відлуння (“Йдуть дощі неситі… “)

Йдуть дощі неситі на сніги нечисті,
Не згадаю гадки і не змислю мислі.
Збавлене чи збуте,
Стерте чи забуте,
Березень минувся чи прожився лютий?
Зменшується білість, чорнота зростає,
Крапелини спілі віття угинають –
Стончуються пучки, і долоні в’януть –
Падають додолу персні олов’яні,
Котяться поволі по землі похилій…
І княпіє ворон на Савур-могилі…
Він, струсивши сльоту, мов під крила горне
Білі латки снігу в свою пам’ять чорну…
Видко йому, видко пляму на подині:
Чорноту відбитка, згадку про людину.
Не згадає гадки і не змислить мислі:
Відкіля ця латка? хто у землю втиснув?
Що ні дощ не змиє, ні сніги не збілять –
Крізь ріллю рахманну виступає сіллю.
Ворон не згадає. Пригадає простір,
Бо в його огромі не вщухає постріл.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Відлуння (“Йдуть дощі неситі… “)