Павло Мовчан – Відповідь
Покликувач спраглий: чому все, для чого?
Як нитка крізь голку, тяглася дорога
Крізь серце – і рвалась: вузли на вузлах…
Лиш дучка лишилась – гуде на вітрах,
Мов випав сучок, і в плоть порожнясту
Дощі затікають, негоди крапчасті.
Чому?! – покликаю, мов знаю кого.
І наче ступаю з води у вогонь.
І, жару вхопивши, з клейном на щоках,
Покликую тишу: – Чом пусто в руках?! –
І очі порожні, у горлі свистить…
– Аби ти не смів покликать пустоти…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Роздвоєння стебла Мов соком рослина, я повен тобою, Іменням твоїм запечатано губи, Та зайва сльоза переломить надвоє, Бо надмір тебе – неминуча погуба… Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен, Зоставсь навіть усміх за межами тіла, Так ніби із рук твоїх випав допіру: Бо слідом ступаю непевно й невміло… Торкнувшись порога, кажу йому: “Здрастуй!” В розсохлім повітрі […]...
- Павло Мовчан – Розщіп Пом’якшений до сліз снувався голос вітру, А в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній, І тіні на стіні писали розпач свій, І книга на столі лежала, мов сувій… Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі, Хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках… І думка ледь жива у сонному розсолі Здригнеться – спалахне на мить вогонь в шибках… […]...
- Павло Мовчан – Шляхи данте (Уривок із поеми) Красна велич руїн, – розімкнулася пам’ять, Увіходимо ми в храм щорічних скорбот, Де тинька обсипається, світяться плями, Чорнота проступає крізь шар позолот. Непомітно павуття вдихаєш в легені, Чорним ниттям з грудей видихаєш печаль. Під ногами узявсь мармур мохом зеленим, І той мох дописав мармурову скрижаль… “О блаженний, хто йде… ” – прочитав я руками. Далі […]...
- Павло Мовчан – “Навпроти кого сон цей снився?..” Навпроти кого сон цей снився? Гадюка у кутку сичить, Посеред хати камінь лисий, На ньому тінь сира лежить… В проймі дверей білують цапа, Що лобом вперся у поріг, Кров у залізні ночви капа, А в сіни залітає сніг… Напевне, ти стояв надворі – Тінь проломилась крізь стіну, Що відвологло, наче корінь, Лягла на плаху кам’яну. […]...
- Павло Мовчан – Заглиблення Чи від води, а чи від неба Так тягне холодом хмарин, Що глибше входить сам у себе, Аж чути скрип тугих пружин. І риби скид розводить кола, Аж шкіру брижать дрижаки, І мов клеймом довічним холод Листками випіка дірки. І чути, як ятряться рани Вже на щоках і на чолі, І тліє тіло дерев’яне, Димлять […]...
- Павло Мовчан – “Волосся скрипки, наче хміль… “ Волосся скрипки, наче хміль, Оповило – не відпускає, То білоцвітна заметіль Мене діткнулася руками, Кущем шипшини – в сповитті Ожини дикої гінкої, Що не дає мені в житті Ані хвилини промивної. Настирні струни обгорнули Галуззя випростаних рук; І скрапував, як плач зозулі, У синю тишу теплий звук. Ожинний жур, іржа ожинна Зрожевили тужаву цвіть, І […]...
- Павло Мовчан – Нічний гість (Балада) З губ знявши усміх, мов каблучку, Він без потайності сказав, Що вчора селезнем літав, Та хтось в крило йому улучив – Бо раптом рану показав… Та ще додав, що він – криниця, Та хтось прийшов води напиться І джерело замурував… – Нутро замкнуло крові краплю… – При сухорукому багатті Криниця пригадалась раптом, З якої води […]...
- Павло Мовчан – За світляним колом Я кликав, та кого? Я плакав безпричинно: З’являвся то вогонь, То холод біло-синій… Хоч розрослася ти На ширину уяви, Але із пустоти З’являвся сміх лукавий… Вуста – то тут, то там – Спалахували й гасли… То жару пекота, То снігу білі пасма… Все вигадка, все – сон, І плач був нереальним: Піски, Тутанхамон І спертий […]...
- Павло Мовчан – “Вечірня мідь води лункої… “ Вечірня мідь води лункої Повітря плющила тверде, І хвилями мінився колір – На золоте і молоде. І чайка з кратера блакиті Випурхувала камінцем, Повітря тріскалось щомиті І шилось на руці рубцем. Скотились крапельки пташині, Неначе краплі дощові Із роговиці… Світ відлинув, І день сховавсь у рукаві. Слух загострився, наче голка, І раптом тишу проколов, І, […]...
- Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...
- Павло Мовчан – “Шум вітру згасав… то спалахував зримо… “ Шум вітру згасав… то спалахував зримо, То ніби зазубрини лісу рівняв, То наче чіплявся повісмами диму За вістря ялини і стовбур хитав… Я в паузах подмухів чув своє серце І думав про ритми небесні й земні: Пульсують під снігом самітні джерельця, Бо сила життєва завжди в глибині. Та й смертна потуга завжди в серцевині – […]...
- Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...
- Павло Мовчан – З циклу “Натура” 1. Голос лісу Затамувавши подих, увійшов, Стіну розсунув, тишу розпечатав – І лопнуло повітря, наче шовк, Нараз відкривши темряву горбату. Сочився дим крізь тріщину в стіні, Тріщала ріщ, мов назирцем хтось крався, І, складений множинно в однині, Ліс завмирав і озиравсь у страсі… – Чом дух урвавсь, чому холоне кров, Тремтиш чому, мов чуєшся злочинцем, […]...
- Павло Мовчан – Слово блаженного Прохора з глибини серця Изсыпану же бывшу попелу, и ту Абие преложися в соль. Києво-Печерський патерик З лободи роблю хліб і лебедником звуся, Обертаю і попіл мирянам на сіль, І до неба мій погляд обернений в скрусі, Покликаю, всевишній, тебе звідусіль: – Ізласкався над нами, убогими духом і тілом: Що та воля, вона неспроможна життя обійнять!.. Плоть стареча зібгалась, […]...
- Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим… “ Щось не збагну, чи поле стало меншим, Чи ліс далекий ближче підступивсь? Чи я не той! І вже отак не вперше: Ступаю вгору – падаю униз. Навикле око змін не помічає: Все той же ліс і лінія снігів, І небо – те ж. Але мотив печалі На бадилині вимерзлій бринів. Коловся лід, і тріщина тоненька […]...
- Павло Мовчан – Холодна тиша вечорова Виснажується день, Забарвлюється тиша, Крізь глицю швидко дише – Колише павука В розірваній мережці, І полум’я зника В зотлілій головешці. Взялося холодком Скуйовджене волосся, Відлуння обідком Скотилось в безголосся. На ширину очей Слух розгортавсь крилато, І страх з глухим мечем В кущах ставав на чати. Втопивши ноги в мох, Затамувавши подих, Я виникав, як бог, […]...
- Павло Мовчан – Вуста Ці випиті вуста, – мовчанням, а чи люттю? – Засохли, наче знак про повінь, на лиці, Приховують в собі провістя на майбутнє, Щоб виректи її, як радість бубонці. Ці спалені вуста жагою чи печаллю, Надмухавши на стіл кіптюги, сажі шар, Шепочуть дивне щось мовчальними ночами, Не розібрати що, бо палить мене жар. То змовницьки мовчать, […]...
- Павло Мовчан – Читаючи “Божественну комедію” данте Аліг’єрі Тут мова лиш заводить нас в обман: Бо наш словник ще дуже невеликий, І розум завузький збагнуть цей стан. Данте 1. Сплелись слова – було словозмішання, У плутанині вичахнув і зміст. А перша літера в абетці – вже остання, Господарем непроханий став гість. І день розсипавсь, даль розшарувалась, І води на волокна розповзлись, І вигуки, […]...
- Павло Мовчан – Мить (“Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено… “) Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено, Розчахнуто живу між “вчора” і “тепер”, І клопоти мої дрібним-дрібні щоденні: Дивитися у глиб незрушених озер І згадувати те, чого давно немає: Б’є перепел в житах, що стали, наче мур, Виблискує коса і простір відкриває, І золотий покіс ляга за батьком в шнур. Барильце в осоці настуджує вологу, І […]...
- Павло Мовчан – “Звільни від гніву серце, не гнівись… “ Звільни від гніву серце, не гнівись, Пам’ятозлоб’я викресли з сторінки. Веселими очима подивись, Як шибку коле вечорова зірка. Що прикрощі гризотливі – пусте… А чого варті радощі минущі? Поглянь, крізь шибку лезо золоте Пронозиться, аби твій час розлущить. Що там дозріло, зав’язавшись в плід? Калини бубка? Ягода тернова? Чи й тільки був облудний пустоцвіт, Що […]...
- Павло Мовчан – Сон (диптих) 1. Шепотіння. Хтось губами спіймав пломінь свічки, Проковтнув. Шепотіння. Обіймаються тіні. Чорні руки сплітають; До моєї оселі зірки запливають. Плавники хлюпотять об імлу. Руки нишпорять, зорі – нарозтіч. Шепотіння. До очей заховались дві зірки тремтливі, Вони світяться навіть крізь брезклі повіки. Наближаються тіні високим приливом, Піднімають мене на напружені лікті. Уже нишпорять нишком по шерхливих […]...
- Павло Мовчан – Пам’ятати? Відкриваю пам’ять, наче трухлу скриню: Всякого непотрібу в іскрах нафталіну… Шапка-смушка, драний кожух, Пір’я на подушку, зваляний пух… Наповіщо дати? Числа та віки? Хто сукав на кого в гніві кулаки? Боніфацій? Генріх? Альберік? Євгеній? Злиплись в нісенітницю всі чужі імення… Підступи і змови, зради, знади, кров, Пастки, хаполови – хто кого зборов? Фрізи з Едуардом? […]...
- Павло Мовчан – Сніг (З циклу “Іменники”) Порідшав сніг. Крізь білу тканину Враз проступили нечіткі Хатки, зіщулені селянки І білі верби хилиткі. Кого вони чекали з ночі, Що побіліли, як стовпці, Чом в захололі їхні очі Трусились снігу пластівці? Чом вони подих тамували, До дня обернені лицем, Чому лиш я один як палець Ішов забитим путівцем? Чи ж годен […]...
- Павло Мовчан – Єдиним рухом Утечище моє, прибіжище, криївко, Бездомному мені незатишно і гірко, – Як в полі полину, пожухлій бадилині, – В дводільній однині від літа і донині. Темніючи лицем, мов явір на відлигу, Дивився я на сніг посизілий, мілкий: Над ним, як в льодохід, Пливли уламки криги, Стинаючи з ялин насторчені вершки. Я голову пригнув, ввібравши глибше в […]...
- Павло Мовчан – два дні Такі відмінні дні і кольором, і змістом: Учора – далечінь прозоро-молода, Сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри, Замуливсь білий день, мов пойняла вода. І небо кам’яне висить важке над нами, А очі підведеш, побачиш глибину: Там тоне хтось, маха розпачливо руками, Дослухуюсь – чутно лиш тишу крижану. Сповзає зір важкий на зазубні й щербини, […]...
- Павло Мовчан – Впізнавання вогню Шумить вода на перекаті… Чиєсь обличчя при багатті, Мов маска мідяна, блищить, І лиже пломінь язикатий Суху вільшину – та тріщить… Я з відстані тихенько грівся, Долоні в той бік простягав. Вогонь на ноги раптом звівся І хилитнувся, мов впізнав. Це він лизав і стріху, й сволок, Лелеці крила обпалив. Це він у віск впечатав […]...
- Павло Мовчан – Пізня гроза Так далеко – ледве й видко, Як грози сталева нитка Пересновує туман, І луни щербатий злиток Деренчить, мов тріслий дзбан. Так далеко, що й не чути Крапель, спійманих відром. Біла марля, чорна сутінь Пеленають круглий рот… Дихай, дихай крізь весь простір, Крізь набряклу криком повсть… Бовваніє час навпроти… Крізь туман іде навпрост? І несе він, […]...
- Павло Мовчан – Надійні крила Легкий, святковий, випадковий, Він падав, йшов, переливавсь, І відбирав мені він мову, Прозорячи густющий час. Біля колодязя лункого Він стишував свій крок легкий, Вдивлявся поглядом предовгим У свій відбиток хилиткий. – Так ось чому мене носило Понад землею сто вітрів, Так ось чому, зламавши крила, Я падав долу і радів… Бо треба всякнути в пилюку, […]...
- Павло Мовчан – “Прибились сплесками, прихлюпалися гулом… “ Прибились сплесками, прихлюпалися гулом, Обезтілесніли, легенькі, мов відлунок, Лягли в ногах повільненько, заснули Далекі ночі, ночі проминулі… Тріщить вогонь, нічна фуркоче прядка, Кругліє яблуком на покуті лампадка, І шибка деренчить розслабла, як струна, – То дише ніч сапка на ширину вікна… Крізь волокнистий слух, крізь захололі стіни Допліскується голосом осіннім Чиясь ясна печаль, Потроєна імлою, […]...
- Павло Мовчан – Гаряча дорога Розторочивсь поділ сорочки, Бо пльондравсь довго по росі: На литках споришу листочки, Під п’ятами гаряча сіль. Тепло твоє земля вбирала, За пазуху ти землю клав, І крізь сорочку проростали Пір’їни бліднуватих трав. В тобі ставало більш земного, В землі дедалі більш твого. Була гарячою дорога – Пекла підошви, як вогонь....
- Павло Мовчан – Осереддя Ні мислю пройняти, ні словом отямить Байдужості дня, що крізь тебе тече. Весь світ у тобі зав’язався шляхами, І ти – його центр! Його вісь і плече. Це ти – перспектива його безкінечна, Усі покладання, надії в тобі. В безмежжя розходяться зору кілечка, І світ переймає твій зойкіт і біль. Події поплюскли, спресовино дати, І […]...
- Павло Мовчан – Спалахи Стоять, немов після посвятства, Дерева, світлі, мовчазні, І щедро роздають багатства Сухій осінній стороні. Я і собі підставив жмені – Хай капле золото й бурштин… Але летять скарби повз мене,- Рука ж, пожадливо-нужденна, Вхопила декілька жарин; І, відсахнувшись, біль струсила, І, мов згадала давні дні, Труснула дерево щосили – Вогні посипались рясні. І губи, спалені […]...
- Павло Мовчан – Карби на камені Снувались крізь шум Лише звуків прожилки, І вітер до білого воду стругав… В ногах шерехтіли камінні обмилки, І морю затісно було в берегах… Ти, водо, Колись могла світ весь пойняти, Вмивала всю скверну з обличчя його, А зараз стискають бетонні лещата, І світ цей, напевне, очистить вогонь. Бо ти не піднімешся, водо, безсила, До скелі, […]...
- Павло Мовчан – Цар природи Золота маска сонця впікалась в обличчя: Запечатувавсь дух, очі піт роз’їдав… Та й висока ж ціна за дешеве величчя – Знеосіблений лик, зверху плівка тверда… Облягає всю плоть золота оболонка, І стає захисною глуха нагота; Затікає за шкіру розтоплений тонко Для увічнення тіла безсмертний метал. Та з’єднатись не може життєва тканина З цим нетлінним литвом […]...
- Павло Мовчан – Подих крізь житню зелену стеблину Так широко й довільно ще не було ніколи: Заради себе тишу творило житнє поле, І тамував я подих, немов заради себе, Аби відчуть роботу творящу житніх стебел… Так тихо гнулась хвиля розгониста, зелена, Немов творився простір хилкий заради мене, І насінинка пташки в’язалася у небі, Долаючи тяжіння земне заради тебе, Аби міг зором власним покласти […]...
- Павло Мовчан – Бухенвальд (Фотографія хлопчика перед стратою. З циклу “Музейні експонати”) Неопалима купина! Запалена ще з ночі. Палахкотіла край вікна, і пломінь жбухав в очі. І я крізь полум’я дививсь і збільшеним все бачив: Вчорашній день і нову близь, І очі жаром налились, і став весь світ гарячим. Палає шлях, і білий кінь Обвуглив в леті груди, І, […]...
- Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Мій відбиток, наче гальку… “) Мій відбиток, наче гальку, дошліфовує вода, І виплутується чайка, бо зелена борода Розпустилась за водою – в ній краснопери живуть. Чорні хмари наді мною – шерхлювать мене почнуть. Всі зазубрини вже знято, вже гладенький, наче скло, Лише губи ще щербаті і пощерблене чоло. Відшліфовано й горлянку – звуки чисті, ніби ртуть. Храмам губи наостанку треба […]...
- Павло Мовчан – Повнота У поторках хвиль, у цорканні круглої ріні Вчувалась надмірна ласкавість творця. В легені вхлинало повітря вечірнє, Щоб вибухнуть вигуком з горла співця: – Хвала за любов! За прихилля травневе! За зриму теперішність долі і море життя! – Яка несумірність прожитого – дневі: Упала вода, але піднялись почуття… В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця, І променем […]...
- Павло Мовчан – “Скільки вод стоїть між нами… “ Скільки вод стоїть між нами, Поміж нами стільки днів… І танцює чорний камінь, Наче гайвір, в борозні. Вже опахчені хлібами Поцвяховані степи. Борозна така між нами, Що її не заступить. Серп уп’явся у повітря, Розпанахавши блакить, Із розрізу гостре світло Бузиново цебенить. Світло б’є і крізь долоні, І крізь шрами тут і там. Образ твій, […]...
- Павло Мовчан – Про ніч Страхи та химороди ночі Над головою туп-тупочуть… Чого ж вони від мене хочуть? Коли я сам сиджу, як страх: Сніг замість пташок у руках І благувато все хихочу… На всю стіну у мене втіха: Ходи, малюй обличчя віхол Або ставай на повен зріст І сам себе приймай, ти гість. Пташок пусти, налий в пластмасу Води […]...
Чи сучасно бути вихованим твір.