Павло Мовчан – “Вода спалахнута не гасне… “
Вода спалахнута не гасне,
Узявшись золотим льодком,
І чайка падає шугаста
З-під неба зірваним листком.
Овершки хмар жахтять пшенично,
Хо-ло-не-по-піл-на-льоту…
І очі рве студінь кринична
Углибочінь, у висоту…
Аби забув про всі щербини
І про тернини та сучки,
Що душу брали, як на кпини,
І тіло рвали на шматки,
Бо ж все, що зриме, те вороже,
І чинить розбрат, дух гнітить…
І тоне зір в блакить порожню,
А тіло на сучку висить.
І з горла б’є волання: – Боже!
Мов цвях у тілі – кожна мить!.. –
Мов мед – грудневий простір пився,
Бурштинно танула хурма,
Та в горло вустюки вп’ялися,
Що й голосу для слів – нема…
Німа поверхня, подивися,
Затерла хлюпіт хвиль пітьма…
Усі слова в уста втяглися,
Зосталось половинне: “Ма… “
Губ не зімкнути, не з’єднати
Навіть свідомості мені,
Розверзлись береги щербаті –
І ринуть води крижані…
Я не надбав, але й не втратив,
Лише душею спорожнів…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Вода (“При березі тихім вода пробігала… “) При березі тихім вода пробігала, У діток про літо купальне питала, А дітки, зрожевивши ніжками хвилю, До себе, мов кицьку, її приручили. І бігла вода слідом за дітвою, Фарбуючи барвою все молодою. В очах у дітей джерелів холодок, У землю блакитний просотувавсь крок, А джміль голубий їм стежки волохатив, Усіх ведучи до зеленої хати, Де […]...
- Павло Мовчан – Вода (“Впотужнилась вода – уже й не перейнять… “) Впотужнилась вода – уже й не перейнять, Припала до землі її важка печать. І змила кущ лози з мурахом на листку, Пробігши в безліч ніг раптово по містку… Опізнені дощі десь нагорі пройшли – Нам докотив потік лиш піняві вали, Яких не зупинить, не перейнять веслом, А тільки стать, як мур, упоперек селом. Ми бігли […]...
- Павло Мовчан – Вітчизни дим Ще тягне звідти димом ятруватим, Хоч ні багаття, ні вогню – нема… Хоч ні кола, ані двора, ні хати, – Глухе повітря, а земля німа… Коріння пахощів іще не перетліло, У пам’яті ворушаться стежки… Та стіни снігу облупились біло, І черепичні падають листки… Вогню вітрильник переплив всі ночі, І, мов на сонці, – в пам’яті […]...
- Павло Мовчан – Єднає нас вода Повні змісту джерельного вкляклі дерева і сизі сніги Ніздрюваті, Від яснющої чіткості мружусь – зіниці болять. Як же витримать світ? (Бо для мене його забагато, Для дзеркальних дерев рук не стане, аби обійнять). Як же бути мені, якщо в світлі прозори Входить промінь, а я в промінь входжу стеблом? Певна річ, розчиняємось ми для майбутніх […]...
- Павло Мовчан – “Від доторку руки вода стає шовкова… “ Від доторку руки вода стає шовкова, І ти, мов пух, летиш із губ, моя любове! А навперейми я, мов світ, з усіх сторін. Суничини грудей, і яблука колін, І губ гарячих млость, Слова, що ділять нас, – Злилось усе, зросталось, Щоб бути повсякчас. Щоб простір нами став – вмістилищем безсмертя, Щоб ми, одне одним наповнившись […]...
- Павло Мовчан – “Вже смеркла вода. І дерева глибокі… “ Вже смеркла вода. І дерева глибокі Верхів’ями нурились в прірву німу, Мов лійка, округлене широко око Несито і тихо смоктало пітьму. Всередину зір затягнув і хмарину, І крижня, і верби, й примарну сову, І, ніби яйце, тонкостінну хатину, І цяточку світла – рухливу, живу… І коні вороні втяглись і пропали, Летюча роса, і застиглі листки… […]...
- Павло Мовчан – “душа твоя не коло мене… “ Душа твоя не коло мене – В безбарвних снах тебе нема… Безбарвніє й трава зелена, День, мов сторінка та німа, Де проти сонця букви зблякли, Але й уяви теж забракло, Щоб з жовтизни тебе гукнуть… І голосу останні краплі Спромігся мовчки проковтнуть… По шию – холод, ні, він в роті, Що навіть важко продихнуть, І […]...
- Павло Мовчан – “Підступається захват до губ, як вода… “ Підступається захват до губ, як вода, Вилітає вільхівкою вигук з гнізда. Відлітаючи, тане. Хитальне крило Нагортає хвилясто на обрій тепло. Огортає проміння тонким сповиттям, Видихається швидко прожите життя. Що не подих – солодшає в роті пиття, Прагне голос з безмежним мовчанням злиття. Павутина блакиті, почавшись від вій, Сповиває пташину на спогад в сувій. Тільки жили, […]...
- Павло Мовчан – “… І вустюки занозяться в зіниці… “ … І вустюки занозяться в зіниці, Суха солома очі розрива, Занурюєшся в себе, як в криницю, Де рідина застигла нежива. Не від щедрот природи, А від злиднів Переінакшується зміст твого єства… Та ні набутків, ані втрат не видно – Спустошилась скарбниця родова… Речовина життєва вибуває, Зроста натомість порох костяний, Солома, стиснувшись, очниці розриває, І вивергаються […]...
- Павло Мовчан – “Яке недоречно безглузде, безлузне питання… “ Яке недоречно безглузде, безлузне питання Про нові щедроти й марноти зими, Про тихе біління снігів і повільне палання, Про вічне мовчання в блакиті німій. Привласнити білість не можу – лише сплямувати, Не можу снігів увібрати, бо повен ущерть Вчорашнім свічінням грудей і снігів непочатих І солоддю дня, що пролився, надпитий ледь-ледь… І не уникнути втрати […]...
- Павло Мовчан – Стожарні Струмує з повітря обличчя забуте, Розмитий хвилюється глиняний хутір, І погляд, удивлений в поле хвилясте, Поволі воложиться, лагідно гасне. Безмежність давно уже стежить за мною, Проте не розгледіти за пеленою Ні сліз, ані згадок, ні навіть думок: Стоїть над колишнім багаттям димок, Та в горло уп’явся пустий колосок… І вище, все вище повзе вустюками – […]...
- Павло Мовчан – Вдовине (Повоєнне) Синіє до хати зозулине око, Сирітно, незатишно, зболено так, Що чашка в руці перехлюпує соком, Вростаючи гостро в кулак. Оце ж бо твій дім, самото-удовице: Побілені стіни, долівка німа, Крок ступиш – і зяє безодня-криниця, Вода невтоленна, шалена зима. Оце ж бо твій дім – погніздовище суму, Де дві горошини до стелі ростуть, Де дві […]...
- Іван Андрусяк – вода і дощ – істоти невмолимі Вода і дощ – істоти невмолимі Жива їх сіль і мова їхня рання Потрапили такими молодими Оскомами на наші поїдання Заходьте в дім а в домі ні краплини Заходьте в сад надокучати осам Заходьте в дно насипано людини По горло там по гору там по осінь Нас не минути пізно бути просто Стирати букви вгризені […]...
- Павло Мовчан – По-ступ Знов землю відчиняють грабарі – До глини прикрої вгрібаються лопати. Ізнову розпинають на горі Необлітанну душечку крилату… Люд збайдужілий, під один кашкет Підструганий, і на одну підошву – Зрівня гробки, посунувши вперед, І вшиє заполоч криваву в довгу прошву… Вологий холод, ніби вустюки, За коміри вповзає та за шкіру, Об черепи розплющені зірки Відтінюють убогий […]...
- Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “ Земле моя, двоєдина в житті і загині, Сьома зоря уже від’ясніла у річці, Де на березовій дошці бог водяний Відпливає в минуле. Божку, який ти слухняний воді спорожнілій, Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш. О, яка втіха в великості нашій! Вищі за тебе, важчі за тебе, Бо угрузаєм не тільки в землю – […]...
- Павло Мовчан – Пожовкла дитяча фотокартка (З циклу “Фотокартки”) В безмежних пухнечах затишно, уліжно, Розірвано обрію кільця річні, І дихає холод хвилястий невстіжно – Нема де сховатись малому мені. Цей ватяний лейбик, вітрами підшитий, Мені завеликий – з чужого плеча, Та й тіло вспадковане, дране, як сито,- На ньому сліди і від куль, від меча. Під тим драним тілом – ще […]...
- Павло Мовчан – Вихід (“Слідком за тобою… “) Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами, І світло втяглося у крапку і зникло – нема… Лиш дихає холод з квадратної ями, Немов у розбите вікно проломилася чорна зима. І знав я, що яма – це межі моєї журоти… Колись осягав я у захваті межі утіх. А нині, а нині – мороз видихаю із […]...
- Павло Мовчан – “Рійба комарів в надвечірнім промінні… “ Рійба комарів в надвечірнім промінні Ізнов обіцяла днину погожу, І час мовби був віковічним, незмінним І вимагав хіба що продовжень. Навіть в канаві синя крижина, Пляшка порожня, жовта бляшанка Свідчили вічність життєвого чину, Що не обмежувавсь ніччю та ранком. А по ковбанях вода каламутна Повнилась снігом ніжно-рожевим. Тільки незрима сила присутня Зміни творила повільні квітневі: […]...
- Павло Мовчан – “Спокусливець-змій, коліщатко гадюки… “ Спокусливець-змій, коліщато гадюки, Хвиляста потвора, біжучий вогонь – Сопілка охрипла, і отвір широкий Затулюю листям пониклих долонь. Мотузки окравок чи зашморг на горло, З смертельною іскрою гнуте жало, Ти знаєш, чому розповзається чорно По жилах смола й вичахає тепло? Раніше прийшла ти у світ і дізналась, Що рух по поверхні – це рух вглибину, Сопілка […]...
- Тарас Шевченко – Тече вода з-під явора Тече вода з-під явора Яром на долину. Пишається над водою Червона калина. Пишається калинонька, Явор молодіє, А кругом їх верболози Й лози зеленіють. Тече вода із-за гаю Та попід горою. Хлюпощуться качаточка Помеж осокою. А качечка випливає З качуром за ними, Ловить ряску, розмовляє З дітками своїми. Тече вода край города. Вода ставом стала. Прийшло […]...
- Павло Мовчан – “Не навмання, а полем навпростець… “ Не навмання, а полем навпростець… Холодить щоки дощик-сіянець, І мокрий холод обнатужив плечі, А під ногами хлюпіт мокротечі. О чорноземле, тванна, глейкувата. Повітря у легенях так багато, Що, висмикнувши ноги, вознесусь, На тіло відвологле, наче вата, Цей дощ несе, важенний, наче брус. Спинюсь. Перепочину. Лиш хвилину. Мішу ногами босими багно. То борошенце горбить мені спину, […]...
- Павло Мовчан – дно Святкову блакить лиш відтінюють хмари, Що разом із небом за обрій пливуть. І дно прозира крізь промоїни й шпари, І видно камінчики круглі, як ртуть. Мені відкриттям об’явилась безодня: В союзі із спокоєм дух воскресав, Поволі тепліло повітря холодне, І світлістю дня наливався ти й сам. І тільки печаль, відтінивши святковість, Відкрила в єстві глибочезне […]...
- Іван Андрусяк – є місце де вода не приживається Є місце де вода не приживається Гаряча цвіль не втримує слова Як чорний танець гордого китайця Його печаль по череву сплива Є місце твору – ген аж поза титрами Коли фуршетом зафіксують шок Поети повипалювали титули На голих грудях відданих жінок Їм легко плисти – їм потятим хвилею Уже ніяка мрія не страшна Коли їх […]...
- Павло Мовчан – Полеміст Іван Вишенський – О горкое твое панство! О окаянная твоя роскош! О бедное твое весиле! Іван Вишенський Яко наг, яко благ перед вами – навстіжний, Від зуроків ні голки, ні нитки нема, І кульбабка в устах – закипаюча ніжність, Під ногами під босими ходить зима… Всю нерівність доріг, гостроту мандрівничу В свою плоть заскалив, холоднечу ввібрав, Вгамував […]...
- Павло Мовчан – “Прийшла ти до мене, пречиста любове… “ Прийшла ти до мене, пречиста любове, І вирвала з вуст моїх з коренем слово, І подихом горло порожнє спалила, Гукнути – нема кого, мовкнуть – несила. З подяки, з оскарження, може, з розпуки, Простерши до неба обпалені руки, Біжу я на гору, де хмара синіє… На вічну плавбу та хмарина, Маріє. Гора все крутіша, а […]...
- Павло Мовчан – “Облудними словами заличкую… “ Облудними словами заличкую Життєві незугарності і страх: – Усе гаразд. І горя не існує. Душа окремо. І окремо прах. Не нарізно, а мов одне в одному, Живуть, як різнойменні близнюки: П’є тіло мед, а на душі – оскома, Бо різні вподобання та смаки. Що квапиться одна все надолужить, Меди допити, діток нащадить, То друга до […]...
- Дмитро Павличко – “Спадала вниз оголена вода… “ Спадала вниз оголена вода Просяяна, весела, молода, Як дівчина, що вибігла з ріки: Ряхтіли в сонці стегна і литки, Сміялась проть прозора і нага, Біліла на губах її жага, Горіли клином кучері між ніг, Я, роздягаючись, до неї біг, Вона приймала радісно мене, Як дух, я входив в тіло водяне. Вона сміялась від моїх торкань, […]...
- Павло Мовчан – М’язи голосу Не змірять відстані ні шепотом, ні криком; Лиш нині є, вчорашнього нема… Кричав, кричав, неначе двері смикав: Ніч безвідлунна, темрява німа… І видихав у целофан повітря – Перетинки напружені тріщать, Та від минулого лише поля магнітні Зосталися, що скривлюють життя. Вони гнуть дійсність, викривляють волю І кроки вигинають та думки, І скріплена душа в магнітнім […]...
- Іван Котляревський – Чого ж вода каламутна Чого вода каламутна – Чи не хвиля збила? Чого ж я смутна, невесела, Чи не мати била? Мене ж мати та й не била – Самі сльози ллються: Від милого людей нема, Від нелюба шлються. Де ти, милий? Подивися – Яку терплю муку; Прилинь, прилинь, моє серце, – Беруть мою руку. Швидше, милий, рятуй мене […]...
- Павло Мовчан – Безмежжя Понаджений прихильністю снігів, Ошуканий, спонукуватий криком, Він відчував себе рівновеликим Безмежності, відбитій в люстрах днів. Слід залишав і думав: наповічно, Але вода ішла йому навстрічно, Змиваючи відмітини й відбитки, І обертала машкару трагічну На реготню, що розповзлась на нитки. Щоб хоч крижину зберегти на згадку, Усі струмки він заганяв у гатки, Міняв супротно вперту течію, […]...
- Чого ж вода каламутна (народна пісня) Чого ж вода каламутна, Чи не хвиля збила? Чого ж і я така смутна, Чи не мати била? Мене мати та й не била – Самі сльози ллються: Од милого людей нема, Од нелюба шлються. “Прийди, милий, подивися,- Яку терплю муку! Ти хоч в серці, та од тебе Беруть мою руку. Спіши, милий, рятуй мене […]...
- Павло Мовчан – Обручі Ущільнюється час до чорноти на небі, – Безвічне проступа у розсипах зірок… Я так віддаленів, мій Господи, від тебе, Що всотувати треба у себе кожен крок. В мені ти був завжди, ніби вода в криниці, Щомиті прибував живлющим джерелом… Та згодом я губив тебе по крапелинці, Спустошувалось тіло поволі, як дупло… І відступився я, і […]...
- Павло Мовчан – дводільність Однодільний і світ – Так чому в роздвоєнстві дні минають, Між долонями сосна нестримно росте, Захват криком вуста розтискає – Затікає повітря густе?.. Так навіщо жалю завдавати? – Довжить ніч і скорочувать день, І виходить на пруг, як на страту – Бракне голосу й слів для пісень… Кисень видихав – свічка ж палає… Стовбур товща, […]...
- Павло Мовчан – Рудименти пам’яті Підстав аж забагато, щоб радіть: Сріблястий берег, муром небо-море, Та в сплесках хвиль печальну чую мідь І бачу попіл на вітрах прозорих… Ушкоджений, напевне, слух і зір, Пошукуєш в печалях осолоду? – Яка блакить?! Ти їй не вір, не вір, Бо сам сльозам цю воду уподобив… Всередину зіниці обернув, Бо ж боляче на розкіш цю […]...
- Павло Мовчан – “Я лугом йду – назустріч вітер віє… “ Я лугом йду – назустріч вітер віє, Вбирає тіло всю його широкість, І грудка серця, звітрившись, маліє І тяжчає у грудях з кожним кроком. І все, що увійшло було у мене, Все вивіялось подувом скаженим… Найперша ти розкрила вітру руки, Так ніби вік жила в мені з принуки, І радісно відлинула в далінь, Штовхаючи попереду […]...
- Павло Мовчан – день запилення сосон Так довго тривав цей прояснений день, День зміщення часу, запилення сосон, Який був можливий отут – більш ніде, День сонця й вітрів безголосих. І буйволи в річці, немов валуни, Чорніли, бурунячи воду. І сходив чабан на поріг кам’яний, Немовби долав перешкоду… І тіло моє, горілиць на піску Простерте, – пилком покривалось, І слухало спиною землю […]...
- Павло Мовчан – “Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… “ Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… Цей колір доброти благовістив нам спокій, І далеч об’явилась жаданим відкриттям, Що й прочитати можна приховане життя. Не зовнішньо-позірне, а те, що за лицем, Написане по сріблу молочним олівцем. Немає літер – жести, і струми почуттів, І неділимі звуки ув оболонках слів… У достеменній мові епітетів нема, Бо слово краде […]...
- Солодка вода – Воронько Платон Воду, що пити можна, На сході “солодкою” звуть. В цій назві щось ніжне й тривожне,- “Солодка” – не смак, а суть. Де пекло такирів, барханів1 – Земля, де немає землі, Там голови скельних титанів2 Одвіку в скорботній золі, Там зрада озер солоних Заспраглому – В груди ножем, Там подих вітрів похоронних За кожним новим міражем. […]...
- Павло Мовчан – Жебрачка Листок підсвічує листка Скляним крапластим литим світлом… Яка торкає їх рука? Хто дмухає на них сирітно? Незримий дух з тамтого боку Листату ряску продува… Холодить протягом неспокій, Коли зужиті вже слова Спливають з глибини потоку, Щоб свідчить – пам’ять ще жива… Наприклад, “голод” – і незгасне Скресне обличчя жінки враз, Що, кажуть, з’їла діток власних […]...
- Павло Мовчан – “Лункі в узголов’ї колеса цокочуть… “ Лункі в узголов’ї колеса цокочуть, І вікна мелькочуть, скипається ртуть… Куди і кого безупинно щоночі Крізь чорне безсоння везуть та везуть?.. Чи, може ж, то мчить моє тіло окремо Від сонної пам’яті й приспаних мрій; Лиш крешуть колеса – спалахує кремінь, І лопають, мов міхури, ліхтарі… І пес здичавілий волочиться слідом: Дзвенить по дорозі гарячий […]...
Буду сумувати.