Павло Мовчан – “Вода спалахнута не гасне… “

Вода спалахнута не гасне,
Узявшись золотим льодком,
І чайка падає шугаста
З-під неба зірваним листком.
Овершки хмар жахтять пшенично,
Хо-ло-не-по-піл-на-льоту…
І очі рве студінь кринична
Углибочінь, у висоту…
Аби забув про всі щербини
І про тернини та сучки,
Що душу брали, як на кпини,
І тіло рвали на шматки,
Бо ж все, що зриме, те вороже,
І чинить розбрат, дух гнітить…
І тоне зір в блакить порожню,
А тіло на сучку висить.
І з горла б’є волання: – Боже!
Мов цвях у тілі – кожна мить!.. –
Мов мед – грудневий простір пився,
Бурштинно танула хурма,
Та в горло вустюки вп’ялися,
Що й голосу для слів – нема…
Німа поверхня, подивися,
Затерла хлюпіт хвиль пітьма…
Усі слова в уста втяглися,
Зосталось половинне: “Ма… “
Губ не зімкнути, не з’єднати
Навіть свідомості мені,
Розверзлись береги щербаті –
І ринуть води крижані…
Я не надбав, але й не втратив,
Лише душею спорожнів…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Буду сумувати.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Вода спалахнута не гасне… “
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.