Павло Мовчан – Вододіл

Стають далекими, найдальшими… незримими…
Та й чи були вони, чи називались зимами!
З гори котились комельгом, розтанули
Сніги мої, йменовані літами…
Я скручував паперу білі звої,
Аби заповнить білину собою,
Та попіл сипався і небо перечорнював:
Молились хмари громохкими жорнами…
І слух пронизувався гостро двома рейками,
І дні близькі ставали, гей, далекими…
Вгрузало в попіл чорно-біле колесо,
Глибоку зморшку прооравши голосно.
Мов трісле дзеркало, було чоло позначене
Струмками сизими і смолами гарячими.
Ой гаряче від розпачу, так гаряче:
Повітря колеться на скалки, на кристаляччя,
А під ногами вироста крижина –
І ділить холодом тебе наполовину…
Сніги мої, літа летючо-танучі,
Заглиблені у пам’ять нескресаючу,
Водою бігли, танули вуглинами,
Під пальцями зминались круто глинами,
З клубка сотались сировою ниткою
І хрестиком по полотнині виткались…
З якого краю мірять води зрушені,
Якщо вчорашнє далі за минувшину,
А дальнє ближчає, точкуючись ув оці,
Тільки душа, мов камінь, у потоці.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Переказ правда бувае гирша за неправду.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Вододіл