Павло Мовчан – Ворота любові і смерті

(Гортаючи альбом джакомо Манцу)

1.

Так, ніби слово вимовилось щойно
І в звуки “світ” утіливсь раптом зміст,
А сонячне узгодилось із чорним,
Мов шлях натрапив, – розступився ліс…
Бо не згадалась, викликалась болем
Вся лінія життєво-родова,
І вибухав ізнов погаслий голос,
І кров переливалась кругова
Аж до синів від Єви та Адама –
Суцільні то народження, то смерть…
Чого ж сумуєш, я безрідний камінь,
Що виповнився досвідом ущерть?
Чи, може, щось забув ти у Едемі,
Чи що – назавше вийшов

Гільгамеш
Із твого тіла? А століття темня
Не висвітили полум’я пожеж?
Але ж ти прагнеш новизни постійно
І бути одночасно усіма,
Уподобав весняні дні й осінні,
І тобі люба холодом зима?
І поділив безсмертя на хвилини,
На метри – простір, а себе – на всіх,
Але ж забув потреби та причини,
Бо й радість обернулася на сміх.
І словом “світ” відгородив від себе
Прижилене, прикровлене, своє ж.
Ти для якої це чинив потреби?
Забув давно… Забув? Згадав?..
Авжеж…

2.

Дивлюся широко – вікно,
А рами, як повіки…
Давно знімається кіно:
День, півень

кукуріка…
Що можна вигадать, додати
До цього світу голосного?
Хіба що камінь розпечатать…
О, якби був я замість Бога!
Печалі б навіть не відняв,
Ані жури, ні скніння.
Лише б усі копальні дня
Вщерть виповнив ясінням.
Ще б висвітив речовину
Важку, глушку, підвладну ночі,
Що усяка у глибину
Єства і закриває очі…
Що того часу? дрібка? Вік?
А скільки ж сутіні нічної?
Та не зібрать в душі засік
Всієї світлості ламкої…
І щось зосталося на дні,
Намулом від імли осіло.
Тінь нахолола на вікні,
Та зроговіло тіло.
Ніч щось суттєве додала.
Я звівсь розгледіти відбиток –
Та каменем у дзеркала
Влетів… і скло розбите,
Чув, дзеленькоче слідкома,
А я лечу крізь рами…
Земля глуха, блакить німа,
А в грудях моїх – камінь.

3.

Ой, який ти щедрий, світе!
Заживу і трав, і квітів, супокою заживу,
Долю виправлю криву…
Всі надії покладаю
На широку браму “раю”,
Хто дорогу перетне
І не пустить в сон мене?
Грішний я – то й світ гріховний,
Волю ж бо сповняв верховну:
Пухнув з голоду, конав,
Яму сам собі копав,
Де що бачив, те і брав.
Виживав чи відмирав?
Попаски ходив по полю
І згинав хребет та долю.
Був язик мій, як гольник,
З вуст йшло ойкання – не крик…
Не злічити всіх “гріхів”, –
Синім полум’ям горів,
Призвичаювавсь до “пекла”…
Ой, минувшино далека!
Чим спокутувать мені це життя по кривизні?
Що не крок був – шлях з обриву,
Що не лінія, то криво,
Що не слово, то верзня!
Доля гнулася щодня…
Перекошене обличчя, криво вигнуті вуста…
Тіло ручий карбівничий
Вигинав і не питав.
Ось стою. А “рай” навпроти.
Квіти. Сонечко. Трава.
Не протовплюсь крізь ворота:
Гнута плоть, душа крива.

4.

В святковій зримості квітневій
Прозоряться людо-дерева,
Ще не обтяжені нічим –
Легкий зеленкуватий дим…
Так, ніби й диб з них не робили,
Ані колод, ані хрестів…
Снується погляд любо, мило,
Й не видно страчених голів…
Прозора кров суцільним струмом
Переганяє міць земну,
А в лійку крони небо з шумом
Перетікає – вглибину…
Туди й назад… Але й угору
Струмує джерело прозоре,
Мов хоче небу показать,
Яка життєва благодать…
Блакить безмежна все руйнує,
Бо витримать спроможен хто
Прозору кров, безсмертний струмінь? –
То й з бруньки ріжеться листок,
А з тебе – зойк… Бо від колиски
Аж до хреста чи до труни
Стоять дерева близько-близько,
Неначе сам із глибини
Ти сік хмільний женеш для себе…
О швидше ж віття відчахни,
Що гостро виростає з ребер.

5.

У поторках хвиль, у цоркані круглої ріні
Вчувалась надмірна ласкавість творця.
В легені вхлинало повітря вечірнє,
Щоб вибухнуть вигуком з горла співця:
– Хвала за любов! За прихилля травневе!
За зриму теперішність долі і море життя!
Яка несумірність прожитого дневі:
Упала вода, але піднялись почуття…
В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця,
І променем зору проймалось минуще єство,
В якому гніздилося світло, мов птиця,
Співало від крил мого тіла литво…
Від доторків темряви страх, наче звук, розростався,
І звужував горло, і звуки гасив,
Провалювавсь слух у глухе позачасся,
Де глину творець смолянисту місив.
Яку цеї ночі він зліпить потвору?
І йменням яким він її нарече?
Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь,
І чорна гора налягла на плече…
Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше,
Тим дужчає тиск формотворчих долонь…
Стискаються губи: – Тихіше, тихіше… –
Та струменем пирскає з горла вогонь:
То світло, ущільнене в слово спасенне,
Зламавши всі стрими, зривалось на крик.
Бо йшов неухильно і прямо на мене
Відлитий з смоли мій відбиток – двійник…
На ньому ще знати сліди білих пучок,
З рознятого рота точилась хула;
Він руки простер, зажадавши сполучень, –
Від п’ят аж до тім’я пристала смола.
І рот залило, і занурився зір у незрячість,
І подих забило… і рухи звело…
Я потиски чув двох долоней гарячих,
Відчув повноту, якої в мені не було.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Л глібов журба.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Ворота любові і смерті
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.