Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато… “


Все знаджує мене: повітря забагато –
Легені роз’їда, рамена прихиля,
Громадно зависа, щоб втиснути, впечатать
В повітря весняне, у скаменілий шлях.
Земля, немов плита, на ноги знизу тисне,
Щохвилі важча плоть, вповільнюється крок,
І пада хмара вниз, мов камінь, прямовисно,
І входить в кров пісок…
Немає способу на захист чи заруку:
Дерева, наче мур, оточують кругом,
І повна безгомінь помножує розпуку,
Лиш чути – молоток гучніш щодалі стука:
Здригаєшся – душа прохромлена гвіздком…
І чуєш, що в тобі любові забагато:
Волання, біль і гнів – усе ввібрав пісок,
І, впавши долілиць, кричиш, щоб відпечатать
Не муку, не печаль, а гостроту думок.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на тему оратор-розумна людина.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато… “