Павло Мовчан – “Хвилю тепла перемацує глиця… “
Хвилю тепла перемацує глиця,
Лінію дня вимальовує птиця,
П’яний метелик квітку шука
І залишає пилок на руках.
Жовтий пилок на знекровленім тілі,
Там, де всі лінії вже посиніли,
Воском холоне, хоч пахне теплом,
Нуриться тінь мені в очі стеблом,-
Біль углибає – що й плоть знемогла,
Лиш позостались дві риски тепла
В мене на скронях від ліній гарячих…
Хто ж тебе кольором синім позначив?
Де ж заподівся червоний барвник?
Попіл зоставсь… А вогонь куди зник?
Голод підсинював кров іще змалку,
Зранку
Порохом смутку очі чорнив
І сумував, сумував, але жив…
Виріс покручений та сучкуватий,
Наче Іудине древо горбате.
Випнулись жили, мов гілками кущ,
Може, й мене обповив чорний плющ?
Лінію теплу гне чайка сирітна…
Глип – ні, то ворон клинцює повітря,
Попелом став за хвилину пилок,
День почорнів від зчорнілих думок,
Наче на очі пов’язка лягла.
Та ж позосталась нитка тепла.
Йду я навпомацки – руки тремтять,
Чую, як б’ють десь джерела багать,
Пеком печуть дві жаринки на скронях
І палахкоче метелик червоний,
А на долоню ворон
В отвори віч крадькома загляда…
Що ти там бачиш? Мохнату істоту?
Втілену в згусток смолистий скорботу
Чи у обслоні новій мене?
Щось там ворушиться, мабуть, страшне,
Бо, відсахнувшись, ти, пташе, летиш
І у повітрі червоно гориш.
Хто я і де я? Ніяк не з’ясую
І не живу, а сумую, сумую…
Лінія ж дня стала ламаним дротом,
Глиця – колючками, словом – скорбота…
Все проминуло, все відійшло…
Руки холодить студене чоло…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “І ці знайомі доторки тепла… “ І ці знайомі доторки тепла, У сутіні тоненькі риски світла Засвідчували – ти вві сні була: Прийшла і вийшла з мене непомітно… Та закипів раптово барабан, Із-під дрімоти вихопились ноги… – Що, припізнивсь? – спитав сусід Іван, І засопів, і заіржав, мов огир. Трамвай гірко-зелений заскрипів, І клей конторський виступив з долоней – Я до […]...
- Олеся Крисько – Тепла бракує Тепла бракує… Щирих почуттів… Руки торкнутись… Затишок відчути… Я так втомилась від жорстоких слів, Мені нестерпно їх постійно чути. Прошу тебе, не муч мене, прошу! Мені так важко з цим миритись болем. Я крізь життя самотність цю несу, І ти мені не додаєш покою… Холодний погляд твій пронизує все тіло, Ховаюсь від очей твоїх – […]...
- Дарина Брильова – Осінь. Ще тепла, гучна Осінь. Ще тепла, гучна Б’є в мої тихі скроні. Я не занадто сама, Я незнайомка недолі. Примха моя чи жарти? – Листя мені як зорі.. Йду крізь вогні й напасті, Осінь стрічаю нову. Ми з нею зовсім чужі, Тільки волоссям схожі! Осінь, прошу, відведи, Звідси деньки негожі. Я тобі вірити зможу, Норов твій не клястиму.. […]...
- Павло Мовчан – І сон розгадую вві сні Була подушка голками набита… Чи, може, спав в терновому вінку? І снилося: біжу високим житом, І вустюків в мені, як в гольнику… Я сам не свій… Мов на чужій подушці, Не рухаюсь, зіщулений лежу… І сниться, що біжу по житній смужці, Все толочу нескошену межу. І уві сні сон розгадать силкуюсь, Біль відчуваю в скронях […]...
- Павло Мовчан – доцільність З доцільності світу, яку не збагнув подонині, Вільшина порошить жовтавий пилок, Доцільно біліє суха бадилина, А поряд пронозить шиласта зелина Знекровлений снігом трухлявий листок. Димок свердлуватий буравить повітря, І запах сколихує приспану млость, Бо ти відхилявсь від доцільності світу, І, час згайнувавши, змарноване літо Торік літаком доганять довелось… Старі евкаліпти зеленим дозвіллям Втішали; та й […]...
- Павло Мовчан – Хвала звуку Куди спішити дереву чи квітці? Підносить зріст угору, наче східці, Насіння слів і захвату пилок На висоту довершених думок. Лускою риба пломінь віддзеркалить, Щоб ми, йдучи, ніде не спотикались, Аби усі від надміру чуття Не перейшли на лінію життя. Любов’ю перевищуючи розум, В очах замкнувши непотрібні сльози, Ми слухали, як золота струна Пронизує свідомість аж […]...
- Павло Мовчан – Зірка Зоре моя вечірняя, Зійди над горою. Т. Г. Шевченко Розмита на бистрі Зіяла, наче рана, А скинув очі – угорі, В промінні тонкотканім Краплина, крапелька тремтить І, проклювавши небо, На пошуки душі летить До тебе лиш, до тебе… Зоре моя, житино, В нічної птахи на крилі Гориш ти, як жарина. Коли вона тебе зняла, Куди […]...
- Павло Мовчан – Світло Я повів почув, мой незримий хтось рухавсь, Та жоден листок на кущі не хитався. Судомою зору і дзеркалом слуху Когось видивляв, та ніхто не являвся. Чи промінь пройшов, бо побільшало світла, Тепла прибуло, зароїлася радість; Чи сіллю осіла вся спіль цьоголітня У гроні вина серед тихого саду. І плоть моя, світлом ущертно налита, Була запечатана […]...
- Павло Мовчан – Сорочка Розповзається сніг і сорочка торочиться знизу, І розмокла рука семипало стискає клубок, Голка в губи вп’ялась – хутко нитку пронизуй, Щоб востаннє зробить металевий ковток… Пришпили отой сніг, зламай ним нетяму І не дихай, щоб простір не збігся в рубець, На сорочці твоїй червоніє пропалена пляма, І запліднено кров’ю голчаний вершець. Непритомні вуста випускають краплину, […]...
- Анастасія Кравець – В очах твоїх тепла нема В очах твоїх тепла нема: Скляні фотошедеври!.. В очах твоїх сумна зима: Щасливі дні померли… Веселий день, веселий сон – У спогадах лілеї!.. Тужливу пісню в унісон Сурмлять шпаки-орфеї.....
- Павло Мовчан – “Серед зрячих снігів я і сам прозріваю… “ Серед зрячих снігів я і сам прозріваю: Розступилися стіни, і світло аж рне, Іскряне, водяне, витікаюче з раю, Обмива не крижин плитку, а мене. Метушня відійшла, а свідомість, мов рана, Затяглась, що нема ані згадки-рубця: Відійшло все – гай-гай! – аж на обрії тане, Ніби шлях розмотався не з того кінця. Чи то ж змалився […]...
- Павло Мовчан – Віщування Густіє, проростає Крізь повсть стару і бруд, На глибині ховає Окравки шворок, пут… Скрадаючи буденність, латаючи життя, Ллє струмені зелені у жмені – для пиття. Вже очі страв’яніли, і серце трав’яне, Кохана легкотіла, переступи мене. Лежу крижем у лузі І чую ріст трави, У рясті, як в кольчузі, Від ніг до голови… Кохана, мої руки […]...
- Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш Гуляли вихором і порошились в хату, Де дзвінко так лупало обіуш Ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по складах годинник на стіні Ділив його, повторюючи всоте, І, мов бджола у склянці, у мені Воно гуло і радісно, й скорботно. – Невже ж це ти, Марієчко, невже? – Кажу, […]...
- Павло Мовчан – “Над кругом світовим… “ Над кругом світовим, Над степом самосійним – Летить пилок, летить, Запліднюючи час, Щоб ми жили життям рослинним та подвійним, Щоб до землі коріння прикоренило нас. Розлогий пройде шум, і голови схитнуться, Лиш літоросль повзуча не ляже на вітрах; Коріння родові в землі переплетуться, Минеться буревій, верхами пройде страх… І випроставши дух в поставі стебловитій, Ми […]...
- Павло Мовчан – Сопілка Ти важко підняла повіки – Цвіла соняшникова жовть, І перейшла моя сопілка В живу калиновую плоть. І я вже мав нову обслону – Джмелиним гулом наливавсь, Не знаючи, що до полону Взаємного так кличе нас. О вічна ваба оплодування, – Що охмелила навзаєм; Переступивши грань кохання, Я впився у єство твоє. Пізнавши солодість нектару І […]...
- Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим… “ Щось не збагну, чи поле стало меншим, Чи ліс далекий ближче підступивсь? Чи я не той! І вже отак не вперше: Ступаю вгору – падаю униз. Навикле око змін не помічає: Все той же ліс і лінія снігів, І небо – те ж. Але мотив печалі На бадилині вимерзлій бринів. Коловся лід, і тріщина тоненька […]...
- Павло Мовчан – Розорана могила 1. Пилок часу ліщина трусить на перелоги голубі, Я загублюся, віднайдуся, як ніж в руці, Сам у собі. Але, шукаючи, я втрачу те, що невтраченим вважав Та неубутним, так неначе об вітер притупив ножа… І погляд каменя не вріже, пилок спаде, Збіжить блакить, Ніч висходиться, як на дріжжах, пітьма Бродильна зашумить. На дні її себе […]...
- Павло Мовчан – “Ні квітка безіменна, ні трава… “ Ні квітка безіменна, ні трава Ще не збулися захвату і зросту. І гоструватим духом кропива Виповнює вже перезрілий простір. Затримує учепистий реп’ях Тебе на мить в дорозі відпочити, І зір твій вгору піднімає птах, Аби в очах усе земне здрібнити. І вимиває з пам’яті струмок, Мов бите скло, якісь події, дати; Іржавий з тину виповза […]...
- Павло Мовчан – Співвідношення Мало, мало, ой мало життя, Аби втішити всіх і розрадить, Перейнятись до всіх співчуттям, По голівці кульбабу погладить. Мало рук, мало серця мені Обійняти, любов’ю зігріти Дні старечі і плечі сумні, Безпросвітне сирітство на світі. В моїх подихах мало тепла, Щоб обмерзлі листки підійняти, Світ ввібрати – душа замала, А нужденних багато, багато… І зроста, […]...
- Павло Мовчан – Вибір Ой світе, світоньку, чи ти мені наснився, А чи судився літнім, як бджолі? Я лугом брів і щедро заросився, На рукаві пилок, як на крилі… І голос супроводжував гудючий: “Куди ти, чоловіченьку минучий, Куди ти йдеш, пошукуєш чого? Куди несеш у рукаві вогонь? Куди ти йдеш – попереду ж зима, Вона ж до кістки все […]...
- Тепла куртка на чорний шовк… – Катерина Бабкіна Тепла куртка на чорний шовк, черевики й шарф, Зранку, бачиш, туман зійшов – повисів і розтав. Осінь гострить свої ножі, довгі, світлі, тонкі. Де ти зараз, скажи, скажи, хто ти тепер такий. На перехресті стоїть таксі, з вулиці голоси, Розляглися на сонці пси, тихі великі пси. Пахне соком міських дерев, кволим швидким дощем, Осінь тягне […]...
- Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх Зостались від нічних колон, Вода, розмлоєна ліниво, У берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками Одудкуватий очерет, Тінь плуталася під ногами І виривалась наперед, Ніби хотіла зупинити Та чорнотою нагадать, Що ніч, неглибоко зарита, Ізнову буде воскресать… І тінь то ямою ставала, То вгору каменем росла, І стишувався крок помалу, Пісок здіймався, […]...
- Павло Мовчан – Сон (диптих) 1. Шепотіння. Хтось губами спіймав пломінь свічки, Проковтнув. Шепотіння. Обіймаються тіні. Чорні руки сплітають; До моєї оселі зірки запливають. Плавники хлюпотять об імлу. Руки нишпорять, зорі – нарозтіч. Шепотіння. До очей заховались дві зірки тремтливі, Вони світяться навіть крізь брезклі повіки. Наближаються тіні високим приливом, Піднімають мене на напружені лікті. Уже нишпорять нишком по шерхливих […]...
- Павло Мовчан – “Тінь чиста, прагнучи сполуки… “ Тінь чиста, прагнучи сполуки, Летіла, розпростерши руки, Щоб в полі перейнять мене, – В шовковій оболонці звуку – Ядро ж у неї кам’яне… Вона швидка, як світ, широка, – Летіти буде, ще допоки – Не обійду, не розминусь… Коротять відстань квапні кроки – Чи ж неминучий цей союз… Чи сонце зменшилося вдвічі? Чи звузилися, може, […]...
- Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Мій відбиток, наче гальку… “) Мій відбиток, наче гальку, дошліфовує вода, І виплутується чайка, бо зелена борода Розпустилась за водою – в ній краснопери живуть. Чорні хмари наді мною – шерхлювать мене почнуть. Всі зазубрини вже знято, вже гладенький, наче скло, Лише губи ще щербаті і пощерблене чоло. Відшліфовано й горлянку – звуки чисті, ніби ртуть. Храмам губи наостанку треба […]...
- Павло Мовчан – Питання Мово убога в устах недоріки – Тільки й спроможен сказати “люблю”… Сніг дотліває, піняться ріки, Хвилі прозорі горблять ріллю. Світла, ой світла в очах невимовність: Шум зашумовує, вітер хмелить, Над головою хмари верховні Перемальовують світлу блакить. Для похвали, мабуть, слово… і тільки… Світе безмежний, відбитий в мені, Наче в очах перелітної бджілки: Крапля роси на […]...
- Павло Мовчан – Згадати слово Був смуток в повітрі за чимось утраченим чистим, Підводивсь туман, щоб звестись на весь зріст, І весело грали музики троїсті, І пучками жар розгрібав цимбаліст. І квітяно, медяно пахнула сутінь, Неначе холонув розтоплений віск, І застувавсь зір, аби міг пригадати забуте, Проте пригадавсь лише стукіт коліс… Везли на всі боки мене одночасно, І згляд крейдяний […]...
- Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать Достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, Хутчій витискай з нього соки, І мури розкидай, і вежі зруйнуй, І вилущи зрілу бруківку, Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну, Ногами торкнувшись долівки. Бо з глини […]...
- Павло Мовчан – “Прийшла ти до мене, пречиста любове… “ Прийшла ти до мене, пречиста любове, І вирвала з вуст моїх з коренем слово, І подихом горло порожнє спалила, Гукнути – нема кого, мовкнуть – несила. З подяки, з оскарження, може, з розпуки, Простерши до неба обпалені руки, Біжу я на гору, де хмара синіє… На вічну плавбу та хмарина, Маріє. Гора все крутіша, а […]...
- Павло Мовчан – “Волосся скрипки, наче хміль… “ Волосся скрипки, наче хміль, Оповило – не відпускає, То білоцвітна заметіль Мене діткнулася руками, Кущем шипшини – в сповитті Ожини дикої гінкої, Що не дає мені в житті Ані хвилини промивної. Настирні струни обгорнули Галуззя випростаних рук; І скрапував, як плач зозулі, У синю тишу теплий звук. Ожинний жур, іржа ожинна Зрожевили тужаву цвіть, І […]...
- Павло Мовчан – Пісня Ой пошила ненька Мені кошуленьку, Як біль, білу, як біль, білу, Як папір, тоненьку. Смужечка черлена На грудях у мене Палахкоче, палахкоче, Мов листок на клені. Чобіточки шиті, Наче з воску литі… Вдарю, вдарю закаблуком – Чути у півсвіту. Не журися, мати, Буду танцювати, Аби смутку, аби смутку Серцю не завдати. Вберуть мене, ненько, В […]...
- Павло Мовчан – день запилення сосон Так довго тривав цей прояснений день, День зміщення часу, запилення сосон, Який був можливий отут – більш ніде, День сонця й вітрів безголосих. І буйволи в річці, немов валуни, Чорніли, бурунячи воду. І сходив чабан на поріг кам’яний, Немовби долав перешкоду… І тіло моє, горілиць на піску Простерте, – пилком покривалось, І слухало спиною землю […]...
- Павло Мовчан – Не розплющуй очей Тугішає звук, наче плід, в надвечір’я, Густішає зеленню втишений луг, З розгорнутих крил обсипається пір’я, – Його перейма запорошений слух. Був лет у півнеба шумкий, шестикрилий, Та погляд стелився – очей не піднять, Аби розпізнати ту строєну силу, Що темряву горне на гнізда багать, Що звук розрива в солов’їному горлі І постать людську над водою […]...
- Павло Мовчан – Перед дзеркалом Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо, Минаючу, співку, гірко-солодку радість. На аркуші води затримай хоч обличчя, Хоч рамцями обмеж пустечу руйнівничу… Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою, Пом’якшала земля поволі під стопою, Рідкішим став твій слух – просіюється мова: Лишилося хіба якихось два-три слова, “Вітчизна”, “ненька”, “ти” Та зойк чи вигук гострий, Що котиться вперед, […]...
- Павло Мовчан – Архип Тесленко в Харківцях Диму, диму сьогодні в мене в хаті було. З листа до М. Грінченка В холодній хаті протяги та цвіль, Сухар щербатий, смуток звідусіль. В холодній хаті важко однувати, Аби собі зап’ястя не розтяти, І, впершися очима у вікно, Розлити зір на біле полотно… В порожній хаті хтось сльозу зронив, В порожній хаті свічку запалив, В […]...
- Павло Мовчан – “Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина… “ Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина, І голка води, і тепла горошина. Оце нам на наше обшир’я зрожевлені яблука сміху, І слово, дароване всім на утіху. Джмелі нам куйовдять волосся, Ядуху роздмухують, небо дірявлять, як пемзу, Бо солоддю зірок воно узялося – Крило мерехтить гостролезо. В зеленому гудинні бродимо ми, мов комахи, […]...
- Павло Мовчан – “Спогади викреслив, імені зрікся… “ Спогади викреслив, імені зрікся… Не впізнавай мене – це вже не я… Наче образу, забув я весь вік свій. І не пристане вдруге ім’я… Не спопелію, Боже, я вдруге, Трепетом тільки на клич озовусь. Стелиться в ноги сонячна смуга, – З неї зійти на обоччя боюсь. Бо наблукався уже манівцями, В сутінках вдосталь наспотикавсь, Не […]...
- Павло Мовчан – “Тече-перетіка туман… “ Тече-перетіка туман Через вершини з долу в діл, І відвологлий вже бур’ян Не шелестить, не чути й бджіл… Прощальну нить пряде цвіркун, Свердлується на серці камінь, Терпке повітря, як тютюн, У горлі димом закипає. Навіщо оббирать мене – І так убогого – до нитки. Тепла все менша з кожним днем, Життя солодке тане швидко… О […]...
- Павло Мовчан – Стукіт Криє затінком суничним літній ліс, Струмує шелест: густіша… крок повільний Уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша… Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає, Чи шляхи рівніші стали, Від коліс, можливо, довші? Та за обрієм знов обрій… Тільки з вежі часу чути стукіт серця, Тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці, Жінка бульбу вибирає, Яблука об дах […]...
- Павло Мовчан – Передвесняне Сирітство простору, В якому ворон кряче, Ділилось гострими Крильми навпіл, неначе Від того додавалося тепла Усій землі, де сутінь залягла, Змаливши все, Розмивши обрис лісу, Сховавши всіх за снігову завісу, Що тільки й чуть, як кличе птах небесний Свою луну, весняну мить воскреслу. І я йому у відповідь кричу, Що слідкома За подихом лечу!...
Олександр олесь князі україни.
« Поема