Павло Мовчан – “Я вас не викличу з нічого… “
Я вас не викличу з нічого,
Не виплачу, не воскрешу:
Нема зворотної дороги.
Там завмира підземний шум.
Спільнопорушно, однобічно
Примари гнали їх в пітьму,
У мерзлоту вганяли вічну,
У гнізда металевих мук.
В ім’я безглуздої ідеї
Та нездійсненної мети
Сини Росії й Іудеї
В підземні гнали вас світи…
Брати мої! де ваше кістя?
На Колимі? На Соловках?..
Ріка ставала кожна Стіксом,
Що Об, що Волга, що Ока…
На цей бік пам’яті ніколи
Вас поіменно не гукнуть,
Бо вирвано з корінням голос,
Стоїть по ріках каламуть…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Рівні погуки зозулі Голос зозулі, мов двері на вітрі, В темному лісі протяжно скрипить… Хто на порозі стоїть тогосвітнім І прочиняє: хить та хить-хить?.. Зайде і вийде. Вийде і стане, Тишу протяжну за ручку шарпне… Клич нерішучий стає дерев’яним, Рветься мовчання туге, голосне… І сповиття розриває шовкове Демон незримий сухими крильми; Голос зозулі – це поштовхи крові, Спалахи […]...
- Павло Мовчан – “Голос зозулі, мов двері на вітрі… “ Голос зозулі, мов двері на вітрі, В темному лісі протяжно скрипить… Хто на порозі стоїть тогосвітнім І прочиняє: хить та хить-хить?.. Зайде і вийде. Вийде і стане, Тишу протяжну за ручку шарпне… Клич нерішучий стає дерев’яним, Рветься мовчання туге, голосне… І сповиття розриває шовкове Демон незримий сухими крильми; Голос зозулі – це поштовхи крові, Спалахи […]...
- Павло Мовчан – “Не виглиблю нічого, не дізнаю… “ Не виглиблю нічого, не дізнаю, Чому душа журливою буває, Коли ані причини, ні знаку, Ти раптом ніби став на скрізняку, І тягне вітром з чотирьох сторін, І, голову пригнувши до колін, Зіскулений, як пемза, діркуватий, Ти чуєш на губах холодну вату. І дишеш важко – духу не стача, І хтось твого торкається плеча Знайомими і […]...
- Павло Мовчан – “Кульбабо пам’яті, таке зелене поле… “ Кульбабо пам’яті, таке зелене поле, Так широко, аж боляче мені. Мов ртуті стовп, піднявсь по губи голос, Аби здмухнуть пушинки мовчазні. О земле, прорости! Переіржавиш крицю, Сніг перемелеш, кістя перетлиш – І виростеш високою горою, Щоб на людину глянути з узвиш… Рухливий вузол, сплетені волокна, Крейдяна грудка, що ввібрала тінь, Листок свічада безнадійно зжовклий, Що […]...
- Павло Мовчан – “З нікуди в нікуди ніщо у нічого… “ З нікуди в нікуди ніщо у нічого Тече, заникає, зника за порогом Чотири стіни, сторін світу чотири – Не визначить меж усесвітнього ширу. З усього поздмухано ймення, як порох: Лише оболонки зринають угору. А тут, на землі, позлипались безликі Дерева, пташки, ручаї без’язикі; І треба усе, розщепивши, обмежить І винести слово з німої пожежі – […]...
- Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “ Земле моя, двоєдина в житті і загині, Сьома зоря уже від’ясніла у річці, Де на березовій дошці бог водяний Відпливає в минуле. Божку, який ти слухняний воді спорожнілій, Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш. О, яка втіха в великості нашій! Вищі за тебе, важчі за тебе, Бо угрузаєм не тільки в землю – […]...
- Павло Тичина – Річка РІЧКА Хлюпоче синя річка – Ой річка, ой ріка! Юрба нас невеличка, Зате ж бо гомінка! І співи тут, і крики, І радість тут, і сміх. А вколо, як музики, – Гурти пташок дзвінких. І кожна ж то співає, І кожна поклика: “Ой небо, ой безкрає, Ой річка, ой ріка!” Он рибки затремтіли, Пливуть із […]...
- Павло Мовчан – Порода З дуплистої липи меди витікають, мов смоли, додолу, І сунуть за обрій, шерхлюючи зазубні лісу, горбаті хмарини, І голос юрливий точкує ретельно повітря навколо, Аби захистити від страху прозору твою серцевину. Дуби мовчазні, та, проте, як завжди, тихоможні, Розлущують землю корінням, мішають чорнозем, І час випивають – зяють довкола улоги порожні, Присядеш у затінку – […]...
- Павло Мовчан – Сторінки одного поля Пронизлива земля, роздряпана, як рана, На кожен штик лопати розпачливо кричить: Гортаю поле я, бо прагну переглянуть, Ким писане і як Окличне слово “жить!”. До кістя докопавсь, до черепків кривавих, До золотих пластин, до трухлого меча, До каменя, яким убитий був ще Авель, – Неначе отвір вглиб – чорніє він в очах… І кожен шар […]...
- Павло Мовчан – “Сосни смолисті, вилиті з міді… “ Сосни смолисті, вилиті з міді, Струшують глицю на латаний сніг; Трусять, аби заперечить безсліддя І перекреслити білий поріг… Та й задля чого гнатися в небо, Зміцнювать стовбур, тінь кружелять, Ой безсокира згубо, не треба Кістя точити, серце пилять. З пучок у мене капле живиця, Липнуть долоні до теплих ще пліч. Глибше та глибше в’їдається криця, […]...
- Павло Мовчан – “Мов на наріжнику святині… “ Мов на наріжнику святині, Стояв нетямкуватий сніг На камені – чекав хвилини, Щоб впасти сатані до ніг. Його ніхто вже не підтрима, Крил не підставить, не зведе – Бо падають фортечні зими, А мої судини незримо Всотали відвологий день… І, перехнябившись, над шляхом, Хилюсь… ще хвиля – упаду, Літає замість птахи бляха І розтинає плоть […]...
- Павло Мовчан – Будяки Примарні, сухі, прямостійні, незламні Пробились крізь товщі дощів та снігів… Як свідчення вічні чи спогади давні, Вичісує вітер насіння з голів. І літо згорнувши у пам’ять дводільну, Мичкастим корінням вчепившись у грунт, Немов нагадали, що всі ми не вільні, Що наше коріння незриме – отут. Ми голови їм обтинали лозою, Косили, топтали, палили колись, Щоб […]...
- Павло Мовчан – “Світліє корою прожилля беріз… “ Світліє корою прожилля беріз, Їм сила незрима напружує віття: Цей смуток звідкіль, що до кістя приріс? Невже починаю старіти? Скупішають рухи, і важчає крок, І світло вбираю обличчям всезрячим. Як ніздрі лоскоче квітневий димок! І як безсоромно я плачу… Чому проминає усе? – не збагну, Хоч мудрий і все розумію; І радісно б треба стрічати […]...
- Павло Мовчан – Не кличте нас з останнього порога Завчасно нас не кличте звідтіля, Куди ведуть усі, усі дороги,- Для нас ще запечатана земля, Повітря ще закручується в горлі, Для захвату легені ще тісні, А стільники дзеркал іще не чорні, І щілини у вікнах – голосні, А краєвиди світлі, неповторні… Та вже дроти за поли нас хапали, Впивалися і терни, і сучки, І вороння […]...
- Павло Мовчан – “Не барвиться, перецвіта… “ Не барвиться, перецвіта Навкружниця у колір диму, І накривають хатній дах Дерева крилами прудкими. І місять листя, наче глину, Бо чути: ноги шелестять, І на березову бантину Саджають діти каченят. Глибшає річищем ріка Під повстю сизого туману, І в житла спокій затіка Дрімотою – безперестанно…...
- Павло Мовчан – Перевтілення 1. Струмуючий, далекий часу гук Крізь оболонку вапнясту кулясту Просочується – шовкопрядний звук Надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно На кокон навивається сріблясто, У сповитку душа дріма давно, І лет їй сниться широко, зірчасто. Крило прозоре розвиває шовк, Виборсується голос із тороччя, Між напівсфер, між білих лушпайок Лунає слово, сповнене […]...
- Павло Мовчан – “дзвенющу радість спито з квітів… “ Дзвенющу радість спито з квітів, І звук піхмарний обірвавсь, І круглість, в яблуці відкрита, Розмилась запахом нараз. Душа добрішою ставала У повній паводі плодів, І віддих запаху поволі, Як стовпчик диму, холодів. І доброхітно бігли хмари, Підвладні подихам жури, І красномовніше канари З очима промінь говорив. А поряд втишені джерельця Штовхали чітко густь води. І […]...
- Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
- Павло Мовчан – “Над кругом світовим… “ Над кругом світовим, Над степом самосійним – Летить пилок, летить, Запліднюючи час, Щоб ми жили життям рослинним та подвійним, Щоб до землі коріння прикоренило нас. Розлогий пройде шум, і голови схитнуться, Лиш літоросль повзуча не ляже на вітрах; Коріння родові в землі переплетуться, Минеться буревій, верхами пройде страх… І випроставши дух в поставі стебловитій, Ми […]...
- Павло Мовчан – “Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу… “ Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу, Про вічне думав він: про камінь та метал, І зляканий гвіздок, немов хробак, пролазив Крізь товщ вербових плахт, бо смертне пам’ятав. Байдужий молоток, заплішуючи отвір, Орудував рукою слухняно: мах-по-мах, І цвяхом став язик, залізним цвяхом в роті – Від стукоту здригавсь і цокав на зубах. А в мізкові снувавсь, мов […]...
- Павло Мовчан – “Росте трава, доповнюючи нас… “ Росте трава, доповнюючи нас Ласкавістю, прихильністю земною, Стоїть трава, все знаючи про час, Рівняючи непам’ять прямизною… Запліднена літаючим насінням, Споріднена, як дух з животворінням, Вона сплітає рух своїм корінням, Бо кожен крок зав’язує вузлом, Щоб при землі прикметніше жилось. Хатки на лапках, через вечір кладка, Кущ лядвинцю росте в руці на згадку, Що вже не […]...
- Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...
- Павло Мовчан – Бузина Березовий вітер, березовий дим, і березовий запах, І небо березове видко в пташиних накрапах, – Насіння бісівське кружляє, звістує негоду, І гай гайвороний аж душу холодить, І сонячний зайчик, зірвавшись з сокирного леза, Летить, проминаючи чисті берези. Чого ж так незатишно? Мабуть, ти став бузиною І знаєш, що з коренем вирвуть весною, То й никаєш, […]...
- Павло Мовчан – “У дзеркалі вогню відбилась ген ріка… “ У дзеркалі вогню відбилась ген ріка, У пам’яті його цвіла найперша іскра. Та блиск молодика, що крейдою стіка, Нагадував мені, що це жура понтійська. Сарматський знак запіксь навік серед чола, Лиманська сіль рипить в розхитаних суглобах, Мовчить мені в ушу байдужа ковила, Що накрива габою кургани крутолобі. В замісі глини – сон, і тиша, і […]...
- Павло Мовчан – На старому порозі У сутемках я слухав власні кроки – Горбатий шлях щомиті підстрибав, В підошви жбухав порохом глибоким, Немов відбитки руху добирав. І храпко розчахнулись хатні двері, І прочинився наскрізно мій слух, Щоб пропустити голос чийсь: – Вечерять! – Я ж не розгледів, чий то кликав дух. Бо хата ця давним-давно забита, Вже й призьбу покротили пацюки […]...
- Павло Мовчан – Лягти горізнач у траву Я не один – в сусідстві мурашви – Уплетений в густе ткання трави: Вбираю неба глибочінь ув очі, Сухий ручай струмкоче по обоччі, Засвідчує, що він іще живий… Висить сорочка на сучку смиренно, Байдужа і відчужена від мене, І я – наче дозріла вже зернина, Що вилущилась із лушпиння нині. Землице рідна, ти вуглієш в […]...
- Павло Мовчан – Непорушність Не крона на мені, волосяниця, І страшно із корінням розлучиться. Було смикнувсь, але спинився вчасно, Бо рвався простір і тріщали прясла. Повз мене йшли дерева кочівничі, Знебарвлені в буденному величчі, І кидали зневажливо в мій бік: – Незграбиться на вітрі чоловік. – А я стояв і думав: “О ніщота! Що бачите, те й тягнете до […]...
- Павло Мовчан – “Промкнулося світло і впало на світле – ясне… “ Промкнулося світло і впало на світле – ясне, А зверху осоння яріло зелене; Зітхання злетіло, засвічене днем, Немовби душа відлетіла від мене. Цей день промине… По рожевих снігах Хуртована сутінь відхлине, І скупо зав’яжеться в синіх очах Прозорим прозора перлина… Невже випробовує нас ліпота Малиновим небом, снігами, Аби не ставала глуха чорнота Попереду нас і […]...
- Павло Мовчан – “Соловейку маленький… “ (З циклу “Золоті ключі”) – Соловейку маленький, Чом твій голос тоненький? – А тому, що ніч така, Як безодня – глибока. Та мій голос без жалю, Я співаю, не квилю… – Соловейку, соловій, Ніби голка, голос твій, Протягнув крізь груди нить, Але серце не болить… – Серце, серденько моє, Ткнуте голки гострієм, Чом ти каменем […]...
- Павло Мовчан – З циклу “Перевтілення” 1. Струмуючий далекий часу гук Крізь оболонку вапняну кулясту Просочується – шовкопрядний звук Надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно На кокон навивається сріблясто, У сповитку душа дріма давно І лет їй сниться широко, зірчасто. Крило прозоре розвиває шовк, Виборсується голос із тороччя, Між напівсфер, між білих лушпайок Лунає слово, сповнене […]...
- Павло Мовчан – Єднає нас вода Повні змісту джерельного вкляклі дерева і сизі сніги Ніздрюваті, Від яснющої чіткості мружусь – зіниці болять. Як же витримать світ? (Бо для мене його забагато, Для дзеркальних дерев рук не стане, аби обійнять). Як же бути мені, якщо в світлі прозори Входить промінь, а я в промінь входжу стеблом? Певна річ, розчиняємось ми для майбутніх […]...
- Павло Мовчан – “Кропив’яним серпом, джерельною водою… “ Кропив’яним серпом, джерельною водою Мізинчика урізав – закапала роса, І голосом, поділеним надвоє, Гукнув тебе, як вітром написав. Хоча б, хоча б півзвуку чи відлуння, Хоча б, хоча б півкраплі співчуття… Розвіявсь голос, німота отруйна Затруює до глибини життя. До губ приклавши пучечку-сопілку, Росу спиваю, дмухаю, поглянь: Тремтить тоненька яблунева гілка – Здригається душа від […]...
- Павло Мовчан – Крапки у книзі життя В книзі життя переплутав ти, Боже, сторінку: Замість четвертої п’яту поклав наперед. Серце діткливим стало настільки, Що його ранить й метелика лет. Подмухи вітру його хилитають, Списи дощів прошивають єство. Іншої форми для нас ти не маєш – Шкіру наповнюєш тлінним литвом. Чином безсмертним стала розруха, Треться на порох розщеплений час. Як мені жити одним […]...
- Павло Мовчан – Пограниччя Це все було. Було це все зі мною. Розмитий і задивлений водою, То я стояв на березі тоді, Коли повітря шилося стрілою І вигуки лінали молоді: -Агов, тогобіче! Осначе криги й ряски, Де твоє остя з кістя й луски? Чому твої цибайла дибулясті Не можуть течію перебрести: – … І гнівавсь я. І кидав каменюку […]...
- Павло Мовчан – Явір на смерканні Прочанин печалі в осмерклому полі Замисливсь про шлях та далеку мету: Веретище струхло – рамена вже голі, І нічим прикрити свою наготу. Занозячи руки в повітря мовчальне, Промацував сутінь: шукав опертя, Щоб витримать чорної ночі навалля, Аби зберегти хоч іскринку життя. Убогий, кривульчастий, весь сучкуватий, Хотів би згорнутись у бруньку одну, Аби не зліталась галич […]...
- Павло Мовчан – “Нотується вся радість на листку… “ Нотується вся радість на листку, А на чолі – журба печаттю Каїна. І пишеться все добре на піску, А все лихе карбується на камені. Все сонячне викреслює рука, Дощем чорнильним листя переписує, Ляга на плечі темрява важка, Над головою виростає високо… Ще ні вершка не видно, ні піску, Ні шелесту не чути, ані голосу, Засвічено […]...
- Павло Мовчан – Відлітаюча земля В країні мук, в країні страхородній, В якій лопата – перший інструмент, Де в глину обернувся храм господній І став піском несхибний постамент, – Самітній дух блука в бетонних стінах, Торка панелі – виходу шука… Та все намарне: мурами країна Обнесена, а брами – на замках… І бите шкло посіяне навколо, Аби ступав лиш безтілесний […]...
- Павло Мовчан – “У сутінках і трави сутеніли… “ У сутінках і трави сутеніли, І олово важке несла ріка, Лиш рушники на цвинтарі біліли, Затиснуті хрестами в кулаках. Ніде ніхто. Нікому. Тиха тиша. Густіше сутінь, і густіша кров, І замість тебе мов хтось інший дише, Рукою водить: скрип-поскрип перо. Напише “сутінь”, згодом перекреслить, Чи виправить на інше слово “день”, Чи слово “ніч” напише разів […]...
- Павло Мовчан – Відтворюваність В захваті літньому крила блаженні Срібло вихлюпують з світлих дзеркал, І розвивався голос зелений, Ніби сам янгол мене покликав. І озираєшся: тут я! У полі! Зором суцільним і слухом вже став, Мов рознизалися обрійні кола І позосталась одна висота. Лопнула плівка, що об’єм тримала: Ти розповсюдивсь, і світ розволіксь, Розпорошилися крові корали, Зелень зі світлом […]...
- Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх Зостались від нічних колон, Вода, розмлоєна ліниво, У берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками Одудкуватий очерет, Тінь плуталася під ногами І виривалась наперед, Ніби хотіла зупинити Та чорнотою нагадать, Що ніч, неглибоко зарита, Ізнову буде воскресать… І тінь то ямою ставала, То вгору каменем росла, І стишувався крок помалу, Пісок здіймався, […]...
У чому трагедія анни кареніної.