Павло Мовчан – З циклу “Відлуння війни”

1.

На півдорозі зупинивсь. І озираюсь на прожите:
Там всі обличчя запеклись і погляди сердиті…
А поруч – літо: при воді танцюють сині бабки…
Не озирайся, йди, радій і не роздряпуй згадки.
Ти далі вже за них пройшов
І мов позбувся страху,
Приріс до спини лантушок –
Сорочка, зшита з бляхи.
Пощо випроба ця мені
І голодом, і смертю…
Є вищий зміст за самі дні?-
Та ним і я всещертний.
В мені ж ні гніву, ні журби,
Я просто так канючу:
– Сирітку, світку, возлюби,
Подай хлібця в онучу… –
За возом йшов, де мертвяки,
Немов снопи, лежали,
І сипалась земля з руки,
Й колеса скреготали.
На півдорозі до могил
Я зупинивсь і крикнув
Незримому: – Немає сил!!!
До цього вік не звикну. –
І зором я переметнувсь
На сорок літ й побачив:
Біда, Метелик, Луцик, Хрусь
Рядком стоять – незрячі.
І крикнув я тоді назад
До спільної їх ями:
– Там вже лежить на дні мій брат!
А я стою над вами!

2. І ОЗИРНУВСЯ…

І озирнувся: шлях котився
З крайнеба, ширшав зверху вниз,
І побіч хижо ворушився
Горбатий густостеблий хмиз.
Я плакав, матір’ю забутий,
В напівобвугленім степу,
І волочивсь ланцюг, прикутий
До ніг моїх, і було чути
Бряжчання криці за версту.
Всі поховалися від мене,
Запались в землю, щоб згубить
Котюче зернятко зелене,
Що

прагло простір пережить…
Чому я тут з якимось йменням,
З якого випав колоска?
Чому жене крізь рівнодення
Мене пилюка ворушка?
Невже земля мені судилась,
Летюча, рівна, кругова,
Невже, невже кушпелу пилу,
Як власну плоть, не розірвать?
І не вхопить землі ніколи,
Дводільну плоть не поділить,
Не обігнати власний голос,
Щоб крик на хвилю зупинить?
Ланцюг волочиться, лункіша,
Підошви ширшають – біжать
Дрібна істота з йменням іншим,
Щоб долю нову пережить!
І я біжу і спотикаюсь,
Бо товсто курява лежить
На рам’ї в мене – озираюсь:
За мною вся земля біжить…

3.

Ой обміни мене собою,
Ввійди в цю шкіру, зір та слух
І пробий стелю г о л о в о ю,
Щоб видно стало надовкруг.
Ввійди, ввімкнувши світло чисте,
Всі закапелки обдивись:
На павутинці муха висне,
І крейда сиплеться униз.
– А де ж душа, завжди незмінна?
В якому криється кутку?
Невже ж той хлопчик на колінах,
Що в ніч утупився низьку?
Де розступилися стелини
І крейда з щілини тече… –
Жіночий голос, як жарина:
– дитино! Золота зернино!..-
Та в груди грюкають ключем…
Відчинять, зайдуть, спеленають,
Аби від жалю умлівав…
Побілять крейдою – я знаю –
Вуста мені, аби мовчав.
Вуглиною позначать очі,
Щоб видів, як згори тече
Крейдяне світло з щілин ночі,
В які хтось тикає ключем,
Щоб розчинить, як хліб розтяти,
Ключем щербатим пополам;
Мене не склеїть, не з’єднати, –
Я тут і там, я тут і там…
Живцем запечений в хлібині
І розбатований навпіл
Солоний плач: “Моя Зернино!”,
Мов сповиття, – ізвідусіль.
Та я, розділений, матусю,
Зубами, пучками, ножем,
Впіввуха слухаю й дивлюся,
Як світ поділений… Невже ж…
Нічого так і не збагну я
Про душу і стражденну плоть?
А крейда з щілини струмує,
Щоб навіть погляд розколоть.

4. НА СЕМИ ВІТРАХ

Вітрами і мене хитало,
Коли збирав у полі хмиз.
– Вже, може, досить?
– Мало! Мало! –
Сестра дивилась зверху вниз…
Легкий від голоду – підскочить
Не міг я ані на вершок,
Не добував яєць сорочих,
Дививсь на сонячний жовток
І сам жовтів від золотухи,
Дививсь приречено і слухав,
Як тонко свище ховрашок…
– Розкопуй нору. Ось лопата! –
Я чую владний голос брата.
– Засіки у ховраха є… –
Безсиле держално щербате
Хитає тіло не моє…
Пережили… Голосить осінь,
І річка морщить ноги босі,
Ми ловим рибу: – Може, досить?
В тумані – коні, подиви… –
Брат озивається: – Лови… –
Та й натинявся, нахитався,
Як бадилина у степу,
В залізній борозні наспався,
То вгору бравсь, то опускався,
Та що не день – крутіший спуск…
Впав нагло горілиць в покоси,
І руки зморено розвів,
І крикнув: – доле! З мене досить! –
Ударив промінь звуку в просинь –
Я за відлунням полетів…

5. ШЛЯХ дОдОМУ

Зрожевлений простір в прозори дерев
Провалювавсь світлом, і тишу горбатив,
І пильно вдивлявся у очі джерел,
І сніг порошив, аби їх запечатать…

Незрушений лід, наче кість, цепенів,
У сніг западалися села далекі,
І стовп вогняний у півнеба горів,
Віщуючи холод чи спеку.

І хмара, мов крига, горнула пітьму
За обрій зі сходу поволі,
Проймала тривога пустелю німу,
Будила горби білочолі.

Та нам, погорільцям, нема куди йти.
Нема де шукати пристання;
Під снігом безслідно зникали хати
І гускло холодне смеркання.

Хіба спалахне одинока звізда
І шлях нам покаже промінням
Додому, додому, до того гнізда,
Де листя гніздиться осіннє…

6. ПО СОЛОМУ

Земля ось-ось отвердне й відмолодне,
Крізь просідь трав проб’ється молочай,
І погляди прогріються холодні,
І вітром жар роздмухавсь у очах.
Овершки скирти сухістю вже дишуть,
Гадючиться в кишені мотузок.
Далеко видно з житнього узвишшя:
Хід велелюдний, гори крашанок…
Хлібину видно, мов дитя, рожеву,
Що, висходившись, стала на столі.
Сестричку видно, бростку березневу:
Вона пшеничних ліпить журавлів.
І чути “кру”. І падаю горізнач
На повсть солом’яну: – Візьміть мене, візьміть! –
Хоч заважкий я, бо упивсь залізом
І на долонях виступає мідь.
Тече крізь дірку у сорочці глина,
І хрест солом’яний сторожко шелестить.
Та завтра всі воскреснуть, хто загинув,
Гробки зрівняються і батько буде жить…
Метеликом спурхнеш, бо в світі красно,
Хоч піт у хаті кригою стоїть…
І нести мусиш ти соломи в’язку,
Щоб душу перестуджену зігріть.

7.

Ізбільшивсь день – побільшала й сорочка,
Каблучка підмізинна кружеля…
І сміх ослаб, торочиться торочка,
Викруглюється голос до нуля.

І яблуня, немов після нуждоти,
Пониклим віттям гонить холодок,
І рвуться рядна, виткані із дроту,
І на клубок мотається струмок.

І визирають з-під уламків часу
Потріскані, вологі ще хрести.
Та прийде день, коли за сірі прясла
Перенесешся своїм тілом й ти.

А що ж душа? Вона сумує нині –
Безрідна, наче покидьок, одна…
Чому радіть: зелині, крапелині?
Що зменшивсь строк чи додалась весна?!

Чому радіть? Що батька вже немає?
І що людей все менше у селі,
Що знову хтось в цю хвилю помирає,
Чим більше ям, тим менше все землі?!

Що стало більше мертвих, аніж сущих,
І що безглузді числа та лічба…
Чого ж душа сумує невмируща?
Що вона нуль, незмінність – та хіба?

На ній карби – щербина на щербині,
І тріщини, і здряпини на ній.
Та грає радість на твоїй личині
І корчиться печаль у глибині…

Де віднялось, там стільки ж додалося, –
Все врівноважує сумна речовина…
Ось тут радіють, там чомусь голосять,
Хоч спільний час… та різна глибина…

8. ПРИСУд

Світе мій! Що я, нищун з бур’янів?
Вижербав хліба, а щастя не смів.
Що я у тебе міг, світе, благати?
Із-поміж чого було вибирати?
Хліба окрайчик? Відвійки? Макуху?
Ти прихилив до шептань моїх вухо:
“Хліба”, – почув. І, вломивши хлібину,
Сумно дививсь, як шкоринку дитина
Яснами мне і кривавить у слині…
– Господи! – скрушно похитує дід, –
Швидше б забрав ти мене на той світ.-
Він не погладить голівки онуку:
Струпом взялася… А немічні руки
Крихти незримі визбирують з столу –
Гола столешня, як спалене поле…
Доле! Хіба я тебе вибирав?
Плентаєш поруч, береш за рукав
І зазираєш пильно у очі:
Може, нарешті, я іншої хочу?..
Доле, всього скуштував мій язик
І до терпкого поволеньки звик…
Мертву цілуючи батькову руку,
Я опановував вперто науку
Смерті й щоденних жебрацьких утрат…
Ні, я багатько! Як гляну назад –
Скільки видатків: здоров’я, родина,
Слідом за лихом – лихая година,
Тиф, золотуха, сухоти, бронхіт…
Господи, щедрим же видався світ.
Нащо те щастя? Пощо ті благання?
Я утолив і останнє жадання:
Маю в кишені шкоринку завжди,
В пригорщах повних слід від води…

9. ПЕРЕТІК

Ми кажем, “зникає”… Куди? – невідомо…
Та, певно, для всього є вічне пристання…
Немає ні мешканців тут, ані дому, –
Зостався не подив, а тільки питання.
Можливо, безпам’ятно все осідає:
У сущому – мертве, у мертвому – суще…
Триває перетік з безодні в безкрає,
Та всюди присутня душа невмируща.
Якщо у вугіллі спресоване світло,
А в камені іскри рояться, як бджоли,
То скільки безвічного в дубі столітнім,
А скільки живого у спилянім колі?
Як в стовбурі цвяхів – мені вже предосить
І болещів, й мук – серцевина аж трухне:
Я слух розпечатую – мати голосить,
А вуха заткну – голова моя пухне.
Бо зник брат дмитро і сестричка пропала…
– Куди? – я питаю… Мовчання. Глибоке.
Я стільки зібрав родового металу –
Без дзвону мені не ступнути ні кроку.
І шріт, і дротянки, осколки і кулі, –
Задарма дісталось те збіжжя у спадки…
Безпам’ятно, себто – без болю, минуле
У мене ввійшло – і немає ні згадки…
Тут дім ось стояв. І росли осокори.
Тут пера – столетки” на яйця міняли.
Дворище розоране світлом прозорим
У землю рахманну поволі стікало.

10. ЗНИЗУ ВГОРУ

В гущавині дерев настоюється сутінь,
І лінію снігів переступає ліс,
Аби в проломі дня спромігся ти відчути,
Наскільки до землі ти міцно сам приріс.
Суботній шлях глухий, а напростець – немає,
Просторитися можна хіба що до пітьми.
Мов перекотинебо, валує птича зграя
Від чорної зими до білої зими.
І широко тобі в життєвому проміжку,
Хоч чуєш в той же час у горлі тісноту,
І мовчаком стоїш, мов камінь на обніжку,
І під ногами чуєш довічну мерзлоту.
Вгороджені у грунт і мамонти, і люди,
Лиш археолог зможе щось зайве відліпить
І зняти шар землі з грудей, з очей – полуду,
Іздмухати віки, зірвать за миттю мить.
Проступить із пітьми ясне обличчя Гліба,
Відвернеться від світла, зніяковівши, кат,
А метром вище хлопчик, оживши, крикне: – Хліба! –
То ж твій в війну померлий чотирьохлітній брат…
А вище – конюх Федь, що у рові залився…
А вище… чимхутчій ти очі відверни…
І яму, і пітьму, в якій стоїш, обмисли, –
Там, де стоїш, – не змірять ні дна, ні глибини…
Промоїна ясна вгорі над головою,
Квадратний небосхил біліє по краях.
І біла птича зграя валує над тобою,
І коренем вростає у грунт життєвий шлях.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – З циклу “Відлуння війни”