Павло Мовчан – З поеми “Збруцький ідол”

Вітри велеможні, безликі владущі
Провіюють душі – летять шкаралущі:
Чи біла полова, чи просто сніжок –
Крізь сита-решета очей та думок.
Крізь отвір в повітрі й мене проштовхнули;
З тривалості стрімко лечу у минуле:
Ліси і байраки, річки самородні, джерела, безодні,
Яруги, ярочки, левади, гайочки, переярки, балки,
Струмки та струмочки…
Краплиночки… точки…
Ось розчинилася земля – під коренем, під пагорбом –
Чаруночка життя ледь-ледь помітна, бо, мов печера,
Прикрита валуном піщинки. Ізвідки, з цієї мички,
Випрядалась нить, щоб уплестися у волокно твоєї
Плоті, щоб воскресить поховану зернину, щоб з
Темних хланей винести снагу… Залюблені краплини
Зливаються, тяжіючи до інших, до злиття, до
Саморозчину, до руху, до потоку…
Цей водобіг потрібен каменю, що вироста з піщинок,
Примагнічених душею каменя!
Ці водоносні судини є небоносними,
Тому і горілиць вода лежить, струмує прямолежно
І є відлунням неба, що углибає в землю…
Небесні ми, небесно-земляні; чотироликі,
Підперезали камінь Світовида руками землетворними,
Танцюємо на голові у Чорнобога: над Збручем весело,
Хоч хміль й не видихавсь, а вже отверд на денці рога,
І скам’яніла посмішка, що перейшла в лінію вуст,
В гранчастий камінь. А кінь ізменшився, змалів –
Він вже ледь-ледь колін сягає, і звати його уже не коником,
А прузликом, що заблукав у травостійних нетрях…
І голос подає сухий, гранчастий…
Як добре, що меч приріс до живота; його ні вийнять
Із піхов, ні розітнуть повітря, ні покарать бундючних
Десятиглавих будяків:
Рости і самовідцвітайся, рослино саморосла,
Росою скроплена, і зростом пощаджена, і стверджена
Високим словом “будь!”.
Будь, будяче, бо меч чи аканак висить на перевеслі
Усім на пострах…
Сховай своє карлючне многожалля,
Бо джміль несе стрибожий лас, немов намітку,
Щоб камінь запліднити влітку.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – З поеми “Збруцький ідол”