Павло Мовчан – За світляним колом

Я кликав, та кого?
Я плакав безпричинно:
З’являвся то вогонь,
То холод біло-синій…
Хоч розрослася ти
На ширину уяви,
Але із пустоти
З’являвся сміх лукавий…
Вуста – то тут, то там –
Спалахували й гасли…
То жару пекота,
То снігу білі пасма…
Все вигадка, все – сон,
І плач був нереальним:
Піски, Тутанхамон
І спертий дух вокзальний…
А навздогін вуста,
Іудин поцілунок,
І чаю гіркота,
І простір рвався лунко.
Вишневий глей сочивсь
По тріщинах у часі:
Душею присмоливсь
До тебе я, та в страсі
Рвонувся, поволік
По рейках за собою
Наповнений засік
Вокзальною юрбою,
Що реготом зайшлась,
Глузуючи із мене:
– То він долає час
Тим потягом шаленим!
Він кружеляє сам
На колесі стрімкому:
Мелькоче тут і там
У часі круговому.
То біля пірамід,
То в катакомбах Риму, –
Який сферичний світ,
Поза яким незримо
Існують вічно ті,
Хто серце поїть світлом,
Але шляхи круті,
І зміни непомітні:
То Рим, то Вавилон,
То Карфаген безлюдний, –
Який солодкий сон,
Який він непробудний.
Бо там камінням б’ють,
Там – стрілами, тут – шротом,
І топлять в каламуть,
І руки в’яжуть дротом.
І ти при згубах скрізь
Була присутня, люба,
Я чув то холод сліз,
То обпікали губи…
І кликав – та

кого?
І плакав безпричинно.
То схоплювавсь вогонь,
То – холод біло-синій…
І ти то тут, то там
Незримо і повсюди…
То клятва на вустах,
То поцілунок юди…
І не збагну мети
Коловерті, всезнавче;
Тут чути сміх густий,
А там хтось гірко плаче…
По колу стрімголов
Мчу небом вертикально,
Кров відхлинає знов
Із мене в тінь недальну…
І голос відхлина
У клич, що зрів віками.
Гукаю, та луна
Свистить слідком, мов камінь…
Я ще хутчій кручу
Те колесо – до млості,
І каменем лечу
Розпеченим
Крізь простір.
Тікаю? Чи женусь?
Гукаю? Чи зрікаюсь?
Спинитися боюсь…
Все сплю – не прокидаюсь…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Стислий переказ твору москаль чарівник.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – За світляним колом