Павло Мовчан – Зайвина

Звиваються лінії, сходяться в плями;
Твоє віддзеркалення в тебе ввійшло:
Злилися очима, зійшлися губами,
Та виявив зайвим щербате крило.
У воду замислено довго дивився,
Неначе причину в глибинах шукав:
В порожньому дзеркалі й іскра не зблисне,
Відтята водою, холоне рука.
Часу струмування хіба роз’єднати? –
Суцільність і плинність життя й течії…
Виходить, що й ти був колись же крилатим,
Та де обламалися крила твої?
Але ж ти не бачив як слід і відбитку,
Бо все задивлявсь на обличчя сумне…
А час виторочував сонячну нитку –
В тобі позосталося тільки земне.
Узявши крило, як метелку широку,
Тулив ти безглуздо його до плеча…
Котилася ніч широчезним потоком,
І тихо пісок осідав на плечах…
І бачене все в дивний витвір злилося:
Тут губи… і очі… знайомі й… чужі…
Стяглися всі лінії, ніби волосся,
І плями зійшлися у плівку іржі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Твір на тeму сторінками історії україни.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Зайвина
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.