Павло Мовчан – “Завершуйте радість у чистому слові любові… “
Завершуйте радість у чистому слові любові
Й дозрілому трунку,
Не обертайте на камінь ні слова, ні думку:
Жити ж бо нам нароковано спільно
Далеко-предальньо.
Зими снігами зведуться і весни клечальні;
Свіжа вода, що зросте понад вінця високі,
Змиє чоло й припорошені щоки.
Шлях нам широкий,
Колеса рипучі…
Перепочинем,
Як зійдемо з кручі.
Мідні цеберки взолотять долоні,
Річку столочать розпалені коні.
Вільглі кульбаки прочахнуть на вітрі.
Широко нам у широкому світі-і!..
Глибше зануримось спрагою в трунки,
Вільному втіха – в співучім відлунку.
Голови – сонцем просвітлені –
Пахнуть джерельно, полинно;
Степ нам насниться і лови пташині.
В кожного сокіл сидить на плечі гострозорий,
Тихне ковил, вистеляється обрій –
Ось вам і учта для всенького роду…
– Треба вставать, бо вже сонце на сході.
Важко байдак зрушить з причалу.
Простір безмежний перейдем помалу.
Далі чим швидше, крутіше кипітиме річка –
Місто на вістрі летітиме в очі навстрічно.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Радість Світле небо завіяло очі мені сонячним сяєвом; Птичі гомони міста, чому ви за мною вганяєте? Я ж по вулицях крочу, що врізались в глиняні гори, Де підсаджує вище стремління своє завершений поверх. Кожна посмішка сонця йде в парі з мотивом легеньким, А в грудях гойдається вірш на золочених дзеньках. Юні пахощі губи мені омивають. Звідки […]...
- Павло Мовчан – “Нотується вся радість на листку… “ Нотується вся радість на листку, А на чолі – журба печаттю Каїна. І пишеться все добре на піску, А все лихе карбується на камені. Все сонячне викреслює рука, Дощем чорнильним листя переписує, Ляга на плечі темрява важка, Над головою виростає високо… Ще ні вершка не видно, ні піску, Ні шелесту не чути, ані голосу, Засвічено […]...
- Павло Мовчан – “дзвенющу радість спито з квітів… “ Дзвенющу радість спито з квітів, І звук піхмарний обірвавсь, І круглість, в яблуці відкрита, Розмилась запахом нараз. Душа добрішою ставала У повній паводі плодів, І віддих запаху поволі, Як стовпчик диму, холодів. І доброхітно бігли хмари, Підвладні подихам жури, І красномовніше канари З очима промінь говорив. А поряд втишені джерельця Штовхали чітко густь води. І […]...
- Павло Мовчан – “Ця радість легка, ще й сама прозвістилась… “ Ця радість легка, ще й сама прозвістилась, В простертих руках заломилась у крила: І видно уже, як з розбитих шибок Випурхує щось на подобу пташок… Зіпершись непевно на вітер сипучий, Кружляли, як пір’я, тіла нелетючі. Ішла переміна усталених форм, Узгодженість змісту, увічнення норм: У яблуці – круглості, Хмелю – у вині, В незвичній потульності Слова […]...
- Павло Мовчан – Ворота любові і смерті (Гортаючи альбом джакомо Манцу) 1. Так, ніби слово вимовилось щойно І в звуки “світ” утіливсь раптом зміст, А сонячне узгодилось із чорним, Мов шлях натрапив, – розступився ліс… Бо не згадалась, викликалась болем Вся лінія життєво-родова, І вибухав ізнов погаслий голос, І кров переливалась кругова Аж до синів від Єви та Адама – Суцільні то […]...
- Павло Мовчан – “Прозрівши в любові, із сувертка ночі… “ Прозрівши в любові, із сувертка ночі Читали ми сни нереально-пророчі: Змивала пітьма з нас всі барви й відтінки, Ставало життя, наче чиста сторінка… Вірніше, був луг – ми ховались у травах… Ішли косарі слідкома, ніби лава; І коси, шукаючи нашу криївку, Сичали, вганяючись в чисту сторінку… Ішли косарі, і вузилось коло, Лишалася латочка лугу, навколо […]...
- Павло Мовчан – Золотий гребінець з Чортомлицького кургану Білі ребра дерев, чорнота стовбуриста, І пробоїни в кронах, щоб срібло цідить, – Натекло холодів, аж повітря прокисло, Лиш під віями в тебе осіла блакить. Хоч повіки примкнеш, але зір не спроможен Відтворити в тобі той малюнок лункий, Де у золоті трав воїн коней триножить, І грифон золотий золотіє віки… Кинь у степ гребінець – […]...
- Павло Мовчан – Чорний вітер Облущивсь простір, і повітря зжовкло, Щілясті шелестять очерети, Замість води снує в струмочку голка – На той бік літа нам не перейти… І кінь сумний при березі похнюпивсь, Важких очей уже не підведе, І бережина зеленіє скупо, Де кружеляє колесо руде… І вікна, ніби вибиті із рами, І двері зняті – протяги такі, Що аж […]...
- Павло Мовчан – “Повертаюсь і я. І ніхто не затрима… “ Повертаюсь і я. І ніхто не затрима. Озирається світ на моє вороття: Рівнозначне скресанню – воно ледве зриме, Додається снаги – прибуває пиття. Покрапли… похвилинно, поп’ядно вертаюсь, Важча крок, проте легшає плоть щодоби, І сідає на мене жовтобрюшок зграя, І чіпляє лопух реп’яшків для сівби… Степ налип і обтяжує стопи, Чорний куряви стовп вироста на […]...
- Павло Мовчан – Єдине Єдиний простір, що на все життя, Єдиний світ, який ти іменуєш; Збігається в єдине почуття Любов і зненавидь, що у тобі нуртують. Кров глибшає, хоч гостроребрий світ Впивається в ростучу оболонку, Збіга сльоза, затягуючи слід, Немов мороз димучу ополонку. Поглиблюється пам’яті кристал, Заламлюючи пройдене минуле, Єдине слово тихне на вустах, Немов бджола, що поверта у […]...
- Павло Мовчан – “Земля тужавіє від подмухів вітру… “ Земля тужавіє від подмухів вітру, І вершники скачуть прозорі по ній, І чути іржання, мов легіт, тендітне, І збруя палає на кожнім коні. З країни примар ці з’яви шалені, Яку ж вони вістку несуть і куди? Чи те, що підковами краплі зелені Вкипіли в копита лункі назавжди? Чи, може, звістують про світле пришестя Погожої днини […]...
- Павло Мовчан – В степу По хвилі зеленій пливе-виглибає ковчег для спасіння, І коршак у пошуках суші заточує лет, Розмотана нитка сотається в небо від тіні, Та слово благальне на кілька віків заліта наперед. Крізь дошки розсохлі щілястий пирій протікає, І чвирка крізь пальці драглиста зелена трава, І степ розіллявсь – скільки око сягає, Хитається снасть, і вітер гуде в […]...
- Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “ Земле моя, двоєдина в житті і загині, Сьома зоря уже від’ясніла у річці, Де на березовій дошці бог водяний Відпливає в минуле. Божку, який ти слухняний воді спорожнілій, Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш. О, яка втіха в великості нашій! Вищі за тебе, важчі за тебе, Бо угрузаєм не тільки в землю – […]...
- Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать Достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, Хутчій витискай з нього соки, І мури розкидай, і вежі зруйнуй, І вилущи зрілу бруківку, Щоб час розступився ушир-глибину, Щоб легко було проростать, мов зерну, Ногами торкнувшись долівки. Бо з глини […]...
- Павло Мовчан – Стукіт Криє затінком суничним літній ліс, Струмує шелест: густіша… крок повільний Уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша… Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає, Чи шляхи рівніші стали, Від коліс, можливо, довші? Та за обрієм знов обрій… Тільки з вежі часу чути стукіт серця, Тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці, Жінка бульбу вибирає, Яблука об дах […]...
- Павло Мовчан – Лінія уяви В розриві між хмарами судно з’являлось помарне: “Летючий голландець” – з безодні у безвість летів. Змістилась, напевне, і вісь планетарна, Бо води звелися, мов мур, в висоті. Він плив – ніби падав, крилом розпустивши вітрило, І пінивсь в блакиті прокреслений слід: Уява, можливо, його сотворила, Хоч глибивсь він далі в зеніт самохіть. Зникав, виникав, непідвладній […]...
- Павло Мовчан – Піднесення Обличчя небом налилось. Під пахвами – повітря струм. Спадають капці з ніг – і ось лечу: несе мене самум. Пух тополиний… Пух кульбаб… Пташині пера – кружеляють… Лечу, бо чує владний ваб душа, що об’єму немає… Квадратні шиферні дахи, подаленілий небосхил, Безверха і глуха дзвіниця – З віч витікають, як живиця… Бо непотрібна форма там, […]...
- Павло Мовчан – За мотивами “Ворона” Едгара По Переінакшив все минуле: Тепер тебе там не було. Був гайворон замість зозулі, Та й то лише з одним крилом. Був степ, напоєний вітрами, І спис, засторчений в блакить,- І нас вже не було між нами, Була якась тривала мить… – Стривай… Але ж було минуле! – Був гайворон… і степ… і спис… То тебе доля, […]...
- Павло Мовчан – “Вечірня мідь води лункої… “ Вечірня мідь води лункої Повітря плющила тверде, І хвилями мінився колір – На золоте і молоде. І чайка з кратера блакиті Випурхувала камінцем, Повітря тріскалось щомиті І шилось на руці рубцем. Скотились крапельки пташині, Неначе краплі дощові Із роговиці… Світ відлинув, І день сховавсь у рукаві. Слух загострився, наче голка, І раптом тишу проколов, І, […]...
- Павло Мовчан – “Густіша обрій, сніг синіє… “ Густіша обрій, сніг синіє, Вільшина німо сім’я сіє, Вода тече, немов не вміє, Тонкий торкаючи льодок, І чистий погляд вечоріє Від злагоди і від думок. А крила гонять холодок На ще проріджений гайок, І ледве зримий літачок У небі смужкою синіє. О невимовна ліпота, Зникать в тобі, а не питать: Звідкіль у роті гіркота, Якщо […]...
- Павло Мовчан – “Понаджені летять на теплівщину… “ Понаджені летять на теплівщину, Відмахуючи обрій хилиткий: І що не мах, то далі батьківщина, І що не птах, то крик на всі боки. І назирцем махає наодлуці Якась пташина круглими крильми, Маліючи, кругліючи в розпуці, В сполуці з білим подихом зими. І що не помах, то повітря рідша, Крутіша піднебесна кривизна, І пада пір’я щедро, […]...
- Твір на тему: Підтримайте або спростуйте думку: “Роби радість іншим! І ти побачиш, що радість радує” (К. Фішер) Я повністю згодна з твердженням К. Фішера: “Роби радість іншим! І ти побачиш, що радість радує”. І далі спробую пояснити, що саме дає мені підстави підтримати його позицію. Для цього передусім хотіла б з’ясувати, що ж означає “дарувати радість іншим”. Чи можна назвати “даруванням радості” звичайну допомогу в буденних справах? Здається, ні. Тоді виникає питання: […]...
- Павло Мовчан – “Кожного дня шукаю-відшукую… “ Кожного дня шукаю-відшукую Форму для дерева, форму для квітки: Крона роздмухана вітром, Бджілка запліднює квітку. Те і не те джерело, Що виходить з-під кореня. Слово твердіша з прожитою дниною. Обриси каменю сутінь розмила, Та і не та зав’язалася ластівка в хмарі… Кожного дня слово шукаю, Щоб розповісти про солод нектару....
- Павло Мовчан – Травень Хай місяць цей буде в переліку першим Для справ започатих, сподіваних звершень, Для того, що буде за нашим велінням На землях відвічних при вічних стремліннях. Хай все, як і перше, з весни розпочнеться, І словом весняним любов наречеться, Поділиться світ на чотири керунки, Щоб нам повертати далекі відлунки, Аби не блукать у великому світі, Жаринами […]...
- Павло Мовчан – “Чи відійшло, чи захололо… “ Чи відійшло, чи захололо, Чи проминуло? Ні, ніколи!.. Якийсь рубець, якась там згадка, Що від випадку без порядку В тобі, якому ні початку, Ні краю – вічен, мабуть, ти! І перемішані світи, Як зерна в давньому засіці. Де ти не був, в якому віці? Чи ти на лови не ходив, Чи в оці чистої води […]...
- Павло Мовчан – Братські зусилля Ворота в небо знають тільки птиці, І погляд вгору можна не підносить. Знайшовши отвір в безвість у криниці, Послухать можеш, як вода голосить… Колись всім миром копана у полі І висвячена духом чудотворця, Вона цвіла, мов крин, на видноколі, По цямрини налита небосонцем… Вниз головою з лемешем на шиї Жбурнули в неї ратая весною. Зусилля […]...
- Павло Мовчан – “Синіє обрій, як стіна фортечна… “ Синіє обрій, як стіна фортечна… Так що таке скінченність безконечна? За колесом ще котиться луна, За голосом – хуртечна пелена, За скрипкою – струна, як павутина, І в подмухах летить дрібна пилина, І де межа, куди душа долине? Учора снились гори – певний знак – На павутинні піднімавсь дивак, Сотався вперто, зір піднявши вгору, Де […]...
- Павло Мовчан – Медитації 1. Біля монастирської брами Ще день вербі коронуватись Та вщертно вітром наливатись, І величатись житлом птичим, І крону щебетом музичить. А потім все, заламуйсь, гілко,- Дудить пронизливо сопілка!.. Очима, де не запряду, Жовтаву скалочку знайду: То віск проріс, А то живиця… Краплини сліз,- Яка різниця, Що нам віщує знов біду. А ще недалі як учора […]...
- Павло Мовчан – “В гіпс відлилося, захололо… “ В гіпс відлилося, захололо Минуле, що було – ніколи!.. Якийсь рубець, якась там згадка, Що від випадку без порядку В тобі, якому ні початку, Ні краю – вічен, мабуть, ти! І перемішані світи, Як зерна в давньому засіці. Де ти не був, в якому віці? Чи ти на лови не ходив, Чи в оці чистої […]...
- Павло Мовчан – два дні Такі відмінні дні і кольором, і змістом: Учора – далечінь прозоро-молода, Сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри, Замуливсь білий день, мов пойняла вода. І небо кам’яне висить важке над нами, А очі підведеш, побачиш глибину: Там тоне хтось, маха розпачливо руками, Дослухуюсь – чутно лиш тишу крижану. Сповзає зір важкий на зазубні й щербини, […]...
- Павло Мовчан – Степ Широкий шлях. На ньому садить вихор Навприсядки курного гопака. Душа самоосвітлюється тихо, А лихо йде позаду чумака… Степ розмикає замкнуте обличчя, І губи половиняться, мов струк… Недослідиме все твоє величчя, О Боже волі… Розпустив п’ястук – І котяться колеса по долоні, І низовик подмухує солоний, І мармурова возвелась колона, Яку вінчає незнищенний крук. Скрізь марева […]...
- Павло Мовчан – Вечір… Ніч Далечінь від світла тиха, Спокій з півночі тече… Кущ ліщини ледве дихав – Кидав краплі на плече… Я стояв лицем на південь, Очі в темряві купав. Слухав: Віз Чумацький їде – Сіль по небу розсипа… В очі світло натікає – Душу висвітлить твою… Обертаючи за плечі, Бачу: у очах туман… В мене ніч. А в […]...
- Павло Мовчан – Межі Зіпнувсь на пагорб – крутогляд широколано простелявся, І жайвір літо звістував – на мідяну струну низався. Рука спроквола тінь несла, коли поля благословляла І вруна гладила густі хвилясто-ніжно, п’ятипало… Блакитним опадом небес повільно світло струмувало, І простір згорнутий воскрес, зламавши крижані кристали. Німій і подих затамуй, щоб захват не схлюпнути, Щоб вариво зелених фарб не […]...
- Павло Мовчан – “Цей сніг зависокий для тихої скрипки… “ Композитору М. Скорику Цей сніг зависокий для тихої скрипки, Його прямизна упокорила світ, Все суще увічнила в білих сповитках, І рушенням вічним вповільнила хід. – Чому ж ви з уривками струн Повиходили, У білім волоссі синиць несете? – Віншуємо снігу пречисті народини, І перші приходини холоду в степ. – Сніг вирівняв спогади нам прямизною, Та […]...
- Павло Мовчан – Порода З дуплистої липи меди витікають, мов смоли, додолу, І сунуть за обрій, шерхлюючи зазубні лісу, горбаті хмарини, І голос юрливий точкує ретельно повітря навколо, Аби захистити від страху прозору твою серцевину. Дуби мовчазні, та, проте, як завжди, тихоможні, Розлущують землю корінням, мішають чорнозем, І час випивають – зяють довкола улоги порожні, Присядеш у затінку – […]...
- Павло Мовчан – “Підступається захват до губ, як вода… “ Підступається захват до губ, як вода, Вилітає вільхівкою вигук з гнізда. Відлітаючи, тане. Хитальне крило Нагортає хвилясто на обрій тепло. Огортає проміння тонким сповиттям, Видихається швидко прожите життя. Що не подих – солодшає в роті пиття, Прагне голос з безмежним мовчанням злиття. Павутина блакиті, почавшись від вій, Сповиває пташину на спогад в сувій. Тільки жили, […]...
- Павло Мовчан – “Волоподібний місяць впирає в груди роги… “ Волоподібний місяць впирає в груди роги. Спокійний, мов Себастьян, Завмер, аби не ворушилась на мені стерня. Лежу у полі, І мене простір оглядає… Свобода самоти, І самота свободи. У пам’яті моїй твій образ Збільшивсь втричі. Тебе я можу досягти лиш колоском… Але ж стерня безхлібна, І беззмістовні спогади, Бо за безмежжям пам’яті іти Безглуздо. Вже […]...
- Павло Мовчан – Ти – простір В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя: У посмішці губи зневажливу лінію гнуть,- Невже ж є тобою ота заплощинна облуда, Що в паузах серця на шкло видиха каламуть? Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки, Повітряна хвиля поволі морщинить чоло. Скажи, чи довірливий світ дається Усім на поталу, Чи наші відбитки спотворює зморщене шкло? Бач – простір скорочений: […]...
- Павло Мовчан – Гостина Добросте шляху – ти ж додому, Повняться спіллю відра в криниці, Солодко буде у погостівці. Виросте стіл, як чотири осичини. Стіни обступлять, цибулею ввінчані, Матінко наша, при вічній турботності, Нащо викруглюєш яблуко в крашанку – Скачуть сороки по чистому обрусі, Щедрість твою вихваляють – не вихвалять… Ти підцинобрюєш крила їм щіткою. Тихосте лугу, де сутінь […]...
- Павло Мовчан – “Втягнувши голову у плечі… “ Втягнувши голову у плечі, Ввібравши у зіниці зір, Я наслухав, як суне вечір, Як тягне холодом із гір. Тремтить між пучками стеблина, І дрож проходить по руці, І тане слова крапелина Солодкого на язиці. І хвиля шелесту сухого Донизу котить дух міцний, І дише стомлена дорога Знемогою далечини. Але вистуджується запах, І підсумок чітким стає: […]...
Рушник на стіні твір.