Павло Мовчан – Згортання
У царстві спокою вивершувався світ
І птичі голоси виблискують черлено.
Лелеки молоді, почавши свій політ,
Спалахують крильми і схлипують блаженно.
У промені життя струмує голос твій:
– Вертайтеся назад, минулі дні і птахи! –
Загострюється клин, зника у висоті
І зваблює тебе пірнути в небо з даху.
Не важиться нога цю землю відштовхнуть,
Не важиться рука і крокви відпустити.
Хоч з обрію зліта стрілою гостра путь,
І перед злетом кінь підняв важкі копита.
Сьогодні стиснувсь час пружиною в зерні,
Земля на корінцях міцніше запеклася,
І квасолини струк так посміхнувсь мені,
Немовби розгадав всі таємниці часу.
І погляд повернувсь, загострений назад, –
У глибині очей опуклились мачини…
І хочеш ти сказать: – Вже скоро листопад… –
Та в горлі всі слова, мов стиснуті пружини.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Снігопад Снігу, снігу По саме серце, По самий віддих. Го-го-го-го… Білі гнуздечки – На чорні очі, Тихі копита – По губах. В полотняній сорочці, З полотняним волоссям Пролітають чорти І щезають, як жах. З білих копит – Срібні піідкови. З губ овальних – Лушпиння іскор. Біля лівої скроні Яблукові коні Тупотять, тупотять… Хто це диха Мені […]...
- Павло Мовчан – “Оце обличчя у вітрині… “ Оце обличчя у вітрині Належить не мені віднині… Хіба отой шарпак – то я? Обличчя скресло, зір зів’яв – В стручечку губ ні квасолини… Бо ліплений з пісної глини – Обсунувсь на дощах, звітрів; На тім’ї в’ялі волосини… І тінь не відпускає ніг. Та що казать? Коли мовчання Правдиве свідчення останнє, Слух реагує на слова: […]...
- Павло Мовчан – “Обтяжені світлом, вгиналися хмари… “ Обтяжені світлом, вгиналися хмари, І срібло крізь отвори туго струмить, Спалахує біло на віддихах пара, І грає на вилогах снігу блакить. На білому огирі дух білий їде, І срібні підкови в повітрі блищать, І ніби відлуння – зникає безслідно, Відбивши на грудях підкови печать… Проте не відчув я потуги удару, Що подих забив мені нагло […]...
- Павло Мовчан – “Незайманосте днів, зцілющосте майбутня… “ Незайманосте днів, зцілющосте майбутня, Розпорошусь і я, мов грудочка землі… Якщо хтось буде жить, то буду й я присутній Краплиною в струмку, сажинкою в золі… Пелюстки снігові запорошили ганок – То небо відцвіло чи пізній покрівець? Але життя таке, мов розпочався ранок, Торкається повік нервовий промінець. І про який кінець, і про яку погибель Хто […]...
- Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
- Павло Мовчан – “Земля тужавіє від подмухів вітру… “ Земля тужавіє від подмухів вітру, І вершники скачуть прозорі по ній, І чути іржання, мов легіт, тендітне, І збруя палає на кожнім коні. З країни примар ці з’яви шалені, Яку ж вони вістку несуть і куди? Чи те, що підковами краплі зелені Вкипіли в копита лункі назавжди? Чи, може, звістують про світле пришестя Погожої днини […]...
- Павло Мовчан – Взаємозв’язок Твердішають в пальцях суглоби повільно, Хоч тоншають жили в зап’ясті щодня, Та я відчуваю: у нас є щось спільне З вербою, що зростом усіх обганя. І слів не знаходжу, щоб шлях привітати, Щоб пороху все розповісти про час, Щоб лезом долоні граніт розпечатать І виявить спільність, що зріднює нас. Аякже. Усе пересноване часом. Єднальні волокна […]...
- Павло Мовчан – Тепло На чисті дзеркала, на сонячні площини Я видихав життя: тремтить крапчаста ртуть, І приском мерехтять червоні крапелини – Твої долоні їх ніколи не зітруть. Бо витнув на роду похмурий карбівничий Цю рану – і ввіклав у неї три персти… Щоб пережити біль, і не зігнуть обличчя, І в тріщинах дзеркал не бачить чорноти, Я видихав […]...
- Павло Мовчан – достойний матеріал Тривале відлуння виснажує висохле горло, А слово потяте членується часто і дрібно. І звуки в кубельцях звиваються чорних, І тиша стояча свічадо затягує срібне… – Верніться! Верніться! – Складаю з відлуння благання, Бо голос обсипався листям осіннім… Та вже ж відбулося прощання останнє, І зустріч можлива лише в сновидіннях… О Боже, чи, може, шкодуєш потульної […]...
- Павло Мовчан – Гірка Марія Вертаю у себе, як річка з розливу, Прискоривши в руслі життя течію. А був же широким… А був же й щасливим, Коли відчував всю безмежність свою… Ніхто не спиняє мене, не гукає – Ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі, Лиш слово високе приховує камінь Та чистий пісок закипа в джерелі. Волочиться слідом […]...
- Павло Мовчан – Спогад про війну Спраглі очі відкривають день. Зелений простір і вервечка птахів, А попереду білий метелик стелі. Брате! Сьогоднішній вітер приніс пам’ять про тебе – З якого поля? Водить мати по грядці скруху: Щось не сходить пісок вже тридцяту весну… Золотий молочай Гріє стежку далеку, Спучнявіла вода у відрі по вінця – А тебе немає! Лиш побрижена шибка […]...
- Павло Мовчан – “Розпущено на волокно… “ Розпущено на волокно Заткану в луки синю річку; І розплелась у небі знов Від літака срібляста стрічка. Віск талий руку обігрів, Розлившись по долоні, І стверднув золотий горіх На щедрім многосонні. На гілці ніжність запеклась На краплю соковиту, Немов роса, ввібрався час В шорстку гранітну плиту. Вже й стежку стоптано до тла Ногами басовито, І […]...
- Павло Мовчан – “Залізною брамою брязнуло місто… “ Залізною брамою брязнуло місто, І простір у очі зайшов, наче дим… Спахає з-під повсті травичка гоїсто, Та смутки за втраченим вигоїть чим? І бачиш крізь сльози розмите узлісся, Мов патьоки крейди на чорній стіні. Позаду ж не брама – залізна завіса. А що там? – не видно, не чути мені… Не чути пліток, не видати […]...
- Павло Мовчан – Савур-могила На циферблаті час ганяє люто стріли, І сиплеться пісок з пощерблених трибків, І вороння летить крізь простір прогорілий, Летить на сто сторін, на тисячу віків. Пропалено й папір. І чорним струмом з дірки Гарячий порох б’є, торкаючись руки: Не видко вже ніде ні іскорки, ні зірки, – Ворушаться клубком у горлі карлючки… Роздмухаєш, мов трут, […]...
- Павло Мовчан – “Покружляв білий лебідь… “ Покружляв білий лебідь, У небі розтанув, Затягнулося смутком затоки свічадо. Може, лебідь той був молодим листопадом, Може, він не розтанув, а просто зів’янув. Просто ніколи нам підраховувать листя, Теплі краплі збирати в гарячі долоні, – Наші руки всукалися в гриви вихрасті, І нас хвилі несуть, хвилі-коні з ікони, Лише руку відпустиш: Пропав!.. прощавай!.. Ми вростаємо […]...
- Павло Мовчан – “Синиця в волоссі… “ Синиця в волоссі… А де ж їй гніздитись, скажи? Мороз перепалює ліс на вугілля, Повітря клинцюють лискучі сталеві ножі, Та прорізи враз засипаються сіллю. Скажи мені, друже, а де ж мені жить, У серці чиєму питати притулку? Вже обруч стискальний сталево дзвенить, Аж тіло, мов крига, потріскує лунко. Гадав, що приб’юся листком до стовпа А […]...
- Павло Мовчан – Звідтіля Висловлюю дихання власне у мові, Усе видихаю, що в груди ввібрав; Голчасті морози, сніги паперові, Щіткасте повітря і спалахи трав. Життя видихаю, але затинаюсь, Коли видихає із себе земля Нічних косарів, що йдуть лугом безкраїм, Коли серед ночі вогонь догорає, Коли хтось до тебе з віків промовляє І очі твої чиясь длань затуля… Тоді відчуваю, […]...
- Павло Мовчан – “Світліє корою прожилля беріз… “ Світліє корою прожилля беріз, Їм сила незрима напружує віття: Цей смуток звідкіль, що до кістя приріс? Невже починаю старіти? Скупішають рухи, і важчає крок, І світло вбираю обличчям всезрячим. Як ніздрі лоскоче квітневий димок! І як безсоромно я плачу… Чому проминає усе? – не збагну, Хоч мудрий і все розумію; І радісно б треба стрічати […]...
- Павло Мовчан – “Як водомірка: стриб вперед… “ Як водомірка: стриб вперед – Вода ж назад віднесла І легко, наче очерет, В руках ламає весла… Життя ні зором ухопить, Ані вловити в жменю – Воно не ділиться на мить Для тебе і для мене. Суцільним плином на всю шир Осяжне і глибинне. А ти один лише пунктир На хвилі – соломина. Несе? Віддайсь […]...
- Павло Мовчан – Звертання до коханої Озирнись, за тобою березові крила вогніють, Небо йде слідкома, озирнися, Маріє… Віє холодом м’ята, щоб дихалось ширше, Видно край непочатий з лункого узвишшя. Озирнись на заблуку, що втратив минуле. Ой Марієчко, в нього на пальцях сидить по зозулі – Кують вони, кличуть, просторять куванням благання, Щоб ти повернулась, Маріє, коханням з вигнання. Солом’яний шлях пом’якшить […]...
- Павло Мовчан – Роздвоєння стебла Мов соком рослина, я повен тобою, Іменням твоїм запечатано губи, Та зайва сльоза переломить надвоє, Бо надмір тебе – неминуча погуба… Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен, Зоставсь навіть усміх за межами тіла, Так ніби із рук твоїх випав допіру: Бо слідом ступаю непевно й невміло… Торкнувшись порога, кажу йому: “Здрастуй!” В розсохлім повітрі […]...
- Павло Мовчан – Тяжіння Приручений вітер слухняно зі мною ішов через степ, Куйовдив волосся уже не густе І слід замітав – лишався хвилястий пісок, – Лише б не запікся важкий, переходжений крок. Розмлоєна пахла земля глибиною, І час розкривався, мов скойок долоні, Аби показати на хвильку перлину зернини І визначить сенс прожитої кожної днини. І щоб повернутись назад, де […]...
- Павло Мовчан – “Ой квітко листопадова!..” Ой квітко листопадова! Живу, неначе згадую Забутий вже сюжет: Злітаю, потім падаю І рухаюсь вперед. Проте назад обернена Душа моя давно, І вишилося тернами Дороги полотно. І на весь голос подумки Кричу, аж горло рву; Рахую дні, як сходинки, І падаю, мов звук: Безодню чую спиною, Очима – глибину. До тебе, люба, лину я, Хоч […]...
- Павло Мовчан – В стручкові гороху І занімів, немов прозрів нарешті, Наваживсь зазирнути у прийдешнє, Де все хистке, непевне, Як вві сні: Моє життя було чужим мені, Бо я на мить побачив старість власну, Здригнувшися, зістаривсь передчасно… Чого злякався і чого тремтів: Ти ж і в минулому, в майбутньому житті? Ну, немічний, знесилений, ну, хворий… Та хто тобі рідніший з двох, […]...
- Павло Мовчан – два дні Такі відмінні дні і кольором, і змістом: Учора – далечінь прозоро-молода, Сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри, Замуливсь білий день, мов пойняла вода. І небо кам’яне висить важке над нами, А очі підведеш, побачиш глибину: Там тоне хтось, маха розпачливо руками, Дослухуюсь – чутно лиш тишу крижану. Сповзає зір важкий на зазубні й щербини, […]...
- Павло Мовчан – Муміфікую вже, так, так Муміфікую вже, так, так, Сувої споминів і втрат, Гарячо-журний снігопад, Можливість зрад, Можливість волі, А під очима накип солі – Чи ти повернешся назад? О доле! Коли? Бо думка йде вже навпрошки – Я не спішу і спотикаюсь. Воскресни усмішкою вмить! Чекаю…...
- Павло Мовчан – Єдиним рухом Утечище моє, прибіжище, криївко, Бездомному мені незатишно і гірко, – Як в полі полину, пожухлій бадилині, – В дводільній однині від літа і донині. Темніючи лицем, мов явір на відлигу, Дивився я на сніг посизілий, мілкий: Над ним, як в льодохід, Пливли уламки криги, Стинаючи з ялин насторчені вершки. Я голову пригнув, ввібравши глибше в […]...
- Павло Мовчан – “Над кругом світовим… “ Над кругом світовим, Над степом самосійним – Летить пилок, летить, Запліднюючи час, Щоб ми жили життям рослинним та подвійним, Щоб до землі коріння прикоренило нас. Розлогий пройде шум, і голови схитнуться, Лиш літоросль повзуча не ляже на вітрах; Коріння родові в землі переплетуться, Минеться буревій, верхами пройде страх… І випроставши дух в поставі стебловитій, Ми […]...
- Павло Мовчан – Стукіт Криє затінком суничним літній ліс, Струмує шелест: густіша… крок повільний Уповільнює дорогу, що, стискаючись, все ширша… Підлітає вгору хата, аж за обрій зазирає, Чи шляхи рівніші стали, Від коліс, можливо, довші? Та за обрієм знов обрій… Тільки з вежі часу чути стукіт серця, Тупіт чути!.. Лопотить дитя по стежці, Жінка бульбу вибирає, Яблука об дах […]...
- Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш Гуляли вихором і порошились в хату, Де дзвінко так лупало обіуш Ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по складах годинник на стіні Ділив його, повторюючи всоте, І, мов бджола у склянці, у мені Воно гуло і радісно, й скорботно. – Невже ж це ти, Марієчко, невже? – Кажу, […]...
- Павло Мовчан – Перетинаючи Сірію Де той ряд послідовних віків, Що історик собі шикував на догоду, Щоб, добувши колону з-під шару пісків, Домальовувать карту народу! У копальнях повітря не менше руїн: То щербаті слова, то поламані крики, То на мідяні скалки потовчений дзвін, То відлуння, іздерті із губ, наче лико… Голос жовтий жовтіє, мов кість, Жовта кістка, як мармур, холоне… […]...
- Павло Мовчан – В зоомагазині Майстер опудал, облудал пташиних, Втиснувши в очі дві горошини, Ти підіймаєш крила на кпини, Їх підпираючи на патичини. В птичому царстві застиглого лету Що ти відтворюєш – власні прикмети? Власні жадання втілюєш в пір’я, Множачи, збільшуєш лахмів скарбів’я: Кані, куріпки, крячки, синиці, Небо збідніле – страчені птиці… Вилущив з пір’я душі крилаті: Форма спустошена, суть […]...
- Павло Мовчан – Повість про Уляну Осоргіну Егда же мужу єя на царских службах Бывающу лето или два, иногда же по три Лета во Астрахани, она же в те времена По вся нощи без сна пребываша, в моль- Бах и в рукоделии, в прядиве и в палич- Ном деле. Изборник Жінки запашні, повелительки ночі, Вабкі, яблукасті в терпкім повносоччі, Ви мову творили, […]...
- Павло Мовчан – Гранат (східні мотиви) То кружевнії, білі вії Обсунулись, як снігопад. І бруньку уцілілу сад З пекучих виніс сніговіїв. Сніг збіг, Відсніжився назад, Відхилиталася галузка, І крапля громова загускла В розкішно-визрілий гранат. Це та сльоза, яка замерзла На вербній гілці в сніговерть. Її я упізнав одразу, Бо кров’ю виповнена вщерть....
- Павло Мовчан – Райдужна брама Хтось в райдугу ввійшов ген там на косогорі, І одяг спалахнув на плечах, і погас… І стала, наче дух, та постать геть прозора, Спинилася на мить, щоб спалахнуть ще раз… І відблиск залишивсь яскравий у повітрі, Та ти його втягнув очима в свою кров, Зостались струменіть лиш кольори тендітні, Миттєво спрямував до брами в небі […]...
- Павло Мовчан – Степ Широкий шлях. На ньому садить вихор Навприсядки курного гопака. Душа самоосвітлюється тихо, А лихо йде позаду чумака… Степ розмикає замкнуте обличчя, І губи половиняться, мов струк… Недослідиме все твоє величчя, О Боже волі… Розпустив п’ястук – І котяться колеса по долоні, І низовик подмухує солоний, І мармурова возвелась колона, Яку вінчає незнищенний крук. Скрізь марева […]...
- Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...
- Павло Мовчан – Поклик Намарилось недоброхіть: Недбайний день і погуляння, Кругом штахетник, наче кліть, А посередині стоїть Драбина в небо, і останній Щабель зелений, наче віть, – Не досягнуть, не долетіть, Бо неспроможен до літання… Поволі-воленьки іти, Перебирать щаблі трухляві, А на хмарині зверху – ти, В блакить вмочивши крила дляві, Пливеш – мені не досягти… Щаблі обрушуються – […]...
- Павло Мовчан – Непорушність Не крона на мені, волосяниця, І страшно із корінням розлучиться. Було смикнувсь, але спинився вчасно, Бо рвався простір і тріщали прясла. Повз мене йшли дерева кочівничі, Знебарвлені в буденному величчі, І кидали зневажливо в мій бік: – Незграбиться на вітрі чоловік. – А я стояв і думав: “О ніщота! Що бачите, те й тягнете до […]...
- Павло Мовчан – “Реалізується прощання… “ Реалізується прощання, І зосереджується біль До спазматичного мовчання У серцевині, у тобі… Роз’ятрюю, як рану, губи, Добувши звуки з глибини, Мов згустки крові: лю-ба, лю-ба… Вкінці спочатку озирнись… Не озираєшся… Поволі… Тебе… дорога… віддаля… Світло без тіні… Зойк без болю… Тікає… із-під ніг земля…...
Стефаник мастер психологична новела.