Павло Мовчан – Зима поета
Пам’яті П. Тичини
Відчиняються двері: білих птиць білий вир;
В тебе птиці сидять на руках і на віях;
Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, –
Як воно розшугалось довкруж голови!
Примостився край столу… а птиці із рук,
На краєчку зажури… а птиці додолу.
Сам стаєш білим птахом, і криляний рух
Переходить в круте лопотіння поволі.
У кімнаті вже тісно… і небо тісне:
Білі крила, що маєш, ховаєш за спину;
Білі птахи кружляють хурдельно-невпинно –
Як зірветься котрийсь, то по серцю крилом полосне.
Білопташшя літа. Хай собі кружеля,
Аби слалося в ноги довірливе пір’я.
– Хто мене упізнав у таке надвечір’я,
Що гукає мене звіддаля? Звідкіля?
Ох, то все та зима, і не більш,
Що поставила клич по покуттях в кімнаті
І чекає, коли вже перерветься вірш,
Щоб гніздо дерев’яне скоріш ладнувати.
Та нехай. двері врозбіж риплять,
В чистім плесі паперу застряла пір’їна.
Білі птахи летять… Як же швидко летять! –
Чи ж то вітер такий з України?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Снігопад Снігу, снігу По саме серце, По самий віддих. Го-го-го-го… Білі гнуздечки – На чорні очі, Тихі копита – По губах. В полотняній сорочці, З полотняним волоссям Пролітають чорти І щезають, як жах. З білих копит – Срібні піідкови. З губ овальних – Лушпиння іскор. Біля лівої скроні Яблукові коні Тупотять, тупотять… Хто це диха Мені […]...
- Павло Мовчан – “Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє… “ Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє, Судомлячи гілки, розчахнута верба, І срібний літачок у небі ледве мріє, І ковза синя тінь по сонячних горбах. По сонячній струні, по променю тонкому Зісковзує униз не пташка, а сльоза. Мов хтось сплакнув було на радість в світі тому, І покотилась вниз запалена сльоза. На шибці товща скло від краплі. […]...
- Павло Мовчан – Шовки Летять шумкі шовки, щоб лагідно сповити Попалені горбки, пощерблене чоло. І пензель золотий відновлює на плитах Затерті імена і вибите число. Та падає листок і закрива століття,- Утворений провал їх миттю поглина. І промінь, наче перст, пронозить верховіття, І кам’яні карби промацує до дна. Зусилля твоїх рук чогось на світі варті? Де камінь родовий, де […]...
- Павло Мовчан – В зоомагазині Майстер опудал, облудал пташиних, Втиснувши в очі дві горошини, Ти підіймаєш крила на кпини, Їх підпираючи на патичини. В птичому царстві застиглого лету Що ти відтворюєш – власні прикмети? Власні жадання втілюєш в пір’я, Множачи, збільшуєш лахмів скарбів’я: Кані, куріпки, крячки, синиці, Небо збідніле – страчені птиці… Вилущив з пір’я душі крилаті: Форма спустошена, суть […]...
- Павло Мовчан – “Квадрат супокою… “ Квадрат супокою І тиші квадрат, І втиснутий сон У місячні стіни, А тиша надворі стоїть на колінах І зорі, мов книги, читає підряд. Ти руки тривожні Мені простягла, Мов віти крислаті З важкими плодами, Над серцем моїм їх повільно Гойдаєш – Я лячно дивлюся, Бо плід упаде. Квадрат хвилювання І світла квадрат, То місяць спливає […]...
- Павло Мовчан – Знаки Німіння снігу, білість воскресальна, І час розтягнутий, мов гумовий, бринить, І підступаються все ближче друзі дальні, І, мов чаїнка в склянці, кожна мить Спливає з денця пам’яті печально. Адже прожито все – без вороття, І каяття нічого не поверне, Бо, мов полова, дні летять, летять: Порожні жмені – вивіялись зерна… Обличчя друзів в дзеркалах снігів […]...
- Драма поета і драма особистості (за твором В. Сосюри “Червона зима”) В. Сосюра – поет, народжений буремною епохою 20 років XX століття. І ця епоха, з її складнощами і мінливостями, не пройшла повз творчість поета. “Червона зима” – це поема про громадянську війну в Україні, про поета та його участь у подіях тих років. Тому поема багато в чому автобіографічна. Ліричний герой, як і молодий В. […]...
- Павло Мовчан – Вагався дощ 1. До кого, пташко, жалібно квилиш? – Я перехожий випадково гаєм: Хто спуститься, обізветься з узвиш? Кого ти кличеш? – І сама не знаєш… А чи заповниш криком пустоту, Щоб обізвався голос безіменний, А чи затчеш ти нитку золоту В ткання широке і таке зелене? Побіля губ уже стоять дощі, Упали навзнак схрещені дороги – […]...
- Павло Мовчан – Посівання Падав камінчик по опадах з неба, Простір світився снігами крізь тебе, Поле безплідне бігло з-під ніг, Щоб розповзтись на повісмо доріг. Нащо ти носиш зернину у жмені, Пальці від прорості в тебе зелені, – Де ти приткнеш її, як заховаєш? Суне переслідом воронів зграя. Кинеш наодлі – сніг весь збіжиться, Гору укриють пожадливі птиці – […]...
- Павло Мовчан – “Сонце з круга зійшло і червоністю… “ Сонце з круга зійшло, і червоністю Горло півня щодня заливається. Незбагненністю та бездонністю Глибина земна розверзається. Жовтим листям летять в полі вершники, Трав’яними шаблями вимахують, Западуться вони чи не першими, Перехрещені тінями-птахами. А позаду у них – стяті соняхи Ой і котяться ж, ой і котяться… Розтинається шаблі помахом Біла хмаронька, сиза горлиця… З джерела […]...
- Павло Мовчан – На гойдалці Я ще в зимі, а ти вже в літі… Мов переважуєм на світі Одне одного. Чи то сніги, а чи суцвіття Вкрили дорогу? Вода наполовину з льодом Вуста тобі до крику зводить, Але ти п’єш… В моєму кухлику на споді Крижина теж… Дощі твої летять, як стріли, Та моїх вишгородів білих Їм не згнуть… А […]...
- Павло Мовчан – дві сніжинки Нам прошкувать в залітошну печаль… Мені одному – ти ж бо вже пристала, Ламать реальність гранями кристалу. Мені одному думать і мовчать… Вже дві сніжинки впали, ніби бренькіт, Упали так, як кінь з тремтливих ніг. І відізвався голосом тоненьким Гарненний день і тлустий, тлустий сніг. І було дивно (навіть смішно стало): Товстезний сніг, а голос […]...
- Павло Мовчан – На старий мотив Так сонячно-чисто, блакитно-прозоро, Що хочеться зором весь світ увібрать. Рвонувся до сонця, та кореня промінь До болю тримав, не схотів відпускать. Бо сила земна і сила небесна Мене розп’яли вертикально в житті. Я витерплю муки усі, щоб воскреснуть, Але не в собі – в світовій повноті. Приріс я до трав, до дерев присусідивсь, Ввібравши по […]...
- Павло Мовчан – Гостина Добросте шляху – ти ж додому, Повняться спіллю відра в криниці, Солодко буде у погостівці. Виросте стіл, як чотири осичини. Стіни обступлять, цибулею ввінчані, Матінко наша, при вічній турботності, Нащо викруглюєш яблуко в крашанку – Скачуть сороки по чистому обрусі, Щедрість твою вихваляють – не вихвалять… Ти підцинобрюєш крила їм щіткою. Тихосте лугу, де сутінь […]...
- Павло Мовчан – Марії Примаченко Виростає кричма слово, Наче півень на тину, І лякає лунко знову Гомінку самотину. Перекинься карим зглядом Через хмизяні дими, Весняну веселість саду В розкіш літа заломи. А летючій низько птиці, Що згорає на льоту, Намалюй співку криницю, Щоб стлумила жаготу....
- Павло Мовчан – Зірка Зоре моя вечірняя, Зійди над горою. Т. Г. Шевченко Розмита на бистрі Зіяла, наче рана, А скинув очі – угорі, В промінні тонкотканім Краплина, крапелька тремтить І, проклювавши небо, На пошуки душі летить До тебе лиш, до тебе… Зоре моя, житино, В нічної птахи на крилі Гориш ти, як жарина. Коли вона тебе зняла, Куди […]...
- Павло Мовчан – Архип Тесленко в Харківцях Диму, диму сьогодні в мене в хаті було. З листа до М. Грінченка В холодній хаті протяги та цвіль, Сухар щербатий, смуток звідусіль. В холодній хаті важко однувати, Аби собі зап’ястя не розтяти, І, впершися очима у вікно, Розлити зір на біле полотно… В порожній хаті хтось сльозу зронив, В порожній хаті свічку запалив, В […]...
- Павло Мовчан – Чати Виходить за межі неба, ніби виходить із себе Хуга. Білі колони крушить і запорошує зір. Тягнуть гринджоли діти прямо на хатній гребінь, Аби спуститись донизу, розлінувавши сніг, мов папір. В білому торохтінні голоси їхні тонуть, Наче вогні свічані, сніг ув очах мерехтить. Снігом доточений звівся дід Яким, мов колона, Сам у собі височіє і у […]...
- Павло Мовчан – дерев’яне коло Навперестріч ішла ти, доле, Аби здійснитися життям; Та розминулись – і по колу І досі ходим – дні ж летять… А з поля літ ізнов водою Сніги стікають у ярки; Ліщини кущ, що був тобою, Сахався теплої руки. Лише торкавсь – ти завмирала, А відступавсь – хиталась ти, Коли ж ішов – слідком ступала По […]...
- Павло Мовчан – “Цей мох – на двох… “ Цей мох – на двох; Куди не глянеш, Стоїть притомний літ Весняний, Хоч до весни – гай-гай!.. колись… З беріз ми соку напились, Все ходим і когось гукаєм, Й відлунок кожен, наче спис, У свої руки заплітаєм. Що нам до того – мох чи пух, Чи ниття те, що в’яжуть птиці, Єднає нам і зір, […]...
- Павло Мовчан – Кільця О здичавілий дзвін серед зів’ялих дзвонів! У скроні кров’ю б’єш, як серце на бігу! Чи вигук з губ зірвавсь, чи, може, так холоне Мальована луна кілечком на снігу? Я біг, та не застав… І, біжучи, спізнився: Минуле відійшло… і чути стук коліс. Хоч з колеса часу повипадали шпиці, Та проорався слід через життя навкіс, І […]...
- Павло Мовчан – Я сам пройшов крізь себе Оманливий цей сніг біліє вже укотре? – Весна не за горою! – укотре я кажу? Одноманітне все й на білощі щедротне – Сріблиночки в очах і я не збережу… Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом: – Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви! На глум ліпили й вас, та кутали в полотна, Та тільки поскидали […]...
- Павло Мовчан – “Хуга виходить за межі неба… “ Хуга виходить за межі неба, Ніби виходить із себе. Білі колони крушить і запорошує зір. Тягнуть гринджоли діти прямо На хатній гребінь, Аби, спустившись донизу, розлінувати папір… В білому торохтінні голоси їхні тонуть, Наче вогні свічані – сніг ув очах мерехтить. І, снігом доточений, звівся дід Яким, Мов колона, Сам у собі височіє і у […]...
- Павло Мовчан – Обійми І крякав крук, але довкруг ні хмарки, І горобина, вибухнувши жарко, Аж іскрами розбризкалась навкіл. А поруч з нею вільхи недогарки – Так ніби сонце ділене навпіл… Сюди погонь, а туди сажа чорна, Сюди весілля, а туди печаль, Сюди оздоб’я, а туди потворність, Туди захлання, а сюди кришталь. Все нарівно, бо світить на два боки, […]...
- Павло Мовчан – Спалахи Стоять, немов після посвятства, Дерева, світлі, мовчазні, І щедро роздають багатства Сухій осінній стороні. Я і собі підставив жмені – Хай капле золото й бурштин… Але летять скарби повз мене,- Рука ж, пожадливо-нужденна, Вхопила декілька жарин; І, відсахнувшись, біль струсила, І, мов згадала давні дні, Труснула дерево щосили – Вогні посипались рясні. І губи, спалені […]...
- Павло Мовчан – На старому порозі У сутемках я слухав власні кроки – Горбатий шлях щомиті підстрибав, В підошви жбухав порохом глибоким, Немов відбитки руху добирав. І храпко розчахнулись хатні двері, І прочинився наскрізно мій слух, Щоб пропустити голос чийсь: – Вечерять! – Я ж не розгледів, чий то кликав дух. Бо хата ця давним-давно забита, Вже й призьбу покротили пацюки […]...
- Павло Мовчан – Літери Я пам’ятник собі поставив нетривалий – Не з міді гордої, не з мармурових брил, Скупі слова мої, що на папері стали, Укриє завтра пил. Припав шаром попелу аркуш паперу у мене, Я здмухать хотів, але попіл крутнувся шалено, І порснули літери, всякли слова попельнасті: “Печаль очищає, і зміцнюють душу напасті… “ Я знав – що […]...
- Павло Мовчан – Прірва часу Подвійний образ птиці на воді Вколихував настояну тривогу. Саморухливі хмари молоді Читалися, як послання від Бога… І синь як сон… нурлива глибина, Повітрокрилі бабки носять світло… Краса твоя велична, хоч сумна, У ній мені незатишно – сирітно… Долає прірву в часі – проліта Пташинка воду, смиче тіні корінь. Яка ж твоя цілюща повнота! Яка твоя […]...
- Павло Мовчан – день листопаду Ой одлинь, одлинь, хвилинна гіркота: Та ж солод роздають по крапельці із річки, І хилиться листком гречаний запах свічки До уст тобі, до ніг, де порох вироста. Де шовк трави? Навіщо тут німиця Дрібненько зацвіла, мов кропива глуха, Й почата вздовж дощу півколом ораниця Навіщо швидко так від млості засиха? Насінням сон-трави у мене жмені […]...
- Павло Мовчан – Заново слово Ваготіти вітрові сім’ям кропив’яним – Погідна порожнеча хай не приймає крику. Рунь до руниці – злагода кольору – Зменшує відстань до тебе, найближчої. Все те узлісся обнесене пусткою, Дні мурашині минулись невмічені, Слід перешила трава-саморослиця, Де гніздувалися птахи відспівані. Погуком клич – не озватися простору, Луни-безплідниці в холод ухряснули. Так ось і губим початки захоплення, […]...
- Павло Мовчан – Початки (“Ваготіти вітрові… “) Ваготіти вітрові сім’ям кропив’яним – Погідна порожнеча хай не приймає крику. Рунь до руниці – злагода кольору – Зменшує відстань до тебе, найближчої. Все те узлісся обнесе пусткою, Дні мурашині минулись невмічені, Слід перешила трава-саморослиця, Де гніздувалися птахи відспівані. Погуком клич – не озватися простору: Луни-безплідниці в холод ухряснули. Так ось і губимо початки захоплення, […]...
- Павло Мовчан – Зимова дорога Прозор’ям пойнята долина, А де джерела дзвонять радість, – Сніг, наче пера соколині, Лежав розметаний в безладді. І білість бралася сумлінням Від суцвіті, що тліла в глиці; І зріли снігурі зомлілі, Як взяті сонцем полуниці. На аркуші грушевих пахів Плоди викреслювала гілка, І до дзьобів тулили птахи Давно знезвучені сопілки. І відливалися долоні По обрисах […]...
- Павло Мовчан – Гравюри Георгія Якутовича 1. Сутінь фарби розмиває, сполучає з криком тінь І вплітає вовчу зграю в чагарі густим-густі. Ось вони: летять жарини, пропікаючи наскрізь М’якуш зваляної днини: капле в землю талий віск… У роззявлених пащеках свист кругліє, наче шріт, Дише хижо чорна спека, задихається весь світ… І тобі ядушно в хаті – відчиняєш вікна в ніч, Хвилі котяться […]...
- Павло Мовчан – Зворотний зв’язок Немає відстаней. Є забуття байдужих. Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки. Прийшов сьогодні й ти в сніги до мене, друже! І потиски я чую холодної руки. Недовго ти ішов крізь скиписті морози… Та часом, ідучи, не обпалив душі На язиках снігів на звуженій дорозі? Я жду давно приносин – показуй бариші… Де копійчаний сміх, те […]...
- Павло Мовчан – “Зелений луг, веселий пух… “ Зелений луг, веселий пух І біла конюшина. І котиться луна за пруг – Вишнева намистина. Не наступай на трійчаки, На ці рослини щирі – З-під ніг сполохані квітки Летять в осінній вирій. Збезважся, виструнчись і ти, Візьми трой-зілля в пучки, Услідно і собі лети Над лугом однозвучним. Над шляхом, що глухим піском Прикинувся з учора, […]...
- Павло Мовчан – Через ліс З оленкою в руці сидів я на узліссі: Метелики цвіли, снувала мурашва, Світилася трава, і промені навскісні, Лунаючи, ішли крізь чисті дерева. На вічній глибині, у серцевині ока, Як насінина лун, ще жайворон тремтів, У м’якушах хмарин дощу тугі волокна Сукались і плелись, як невід, із вітрів. Лети, хутчій лети, оленко тонкокрила, Метелики, цвітіть, оздоблюйте […]...
- Павло Мовчан – “І день навстежень, і очі – розкриті на безмір… “ І день навстежень, і очі – Розкриті на безмір… Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні. І в злеті крильми черкали об стелю, І в пам’ять вростала саманна оселя. Тепер, як одвірки – вузькі, клинцюваті, Не пройде крізь нас ані тин, ані хата. Як вушко у голці – ледь світиться око, Щоб свідчить щомиті […]...
- Павло Мовчан – “І ці знайомі доторки тепла… “ І ці знайомі доторки тепла, У сутіні тоненькі риски світла Засвідчували – ти вві сні була: Прийшла і вийшла з мене непомітно… Та закипів раптово барабан, Із-під дрімоти вихопились ноги… – Що, припізнивсь? – спитав сусід Іван, І засопів, і заіржав, мов огир. Трамвай гірко-зелений заскрипів, І клей конторський виступив з долоней – Я до […]...
- Павло Мовчан – “Понаджені летять на теплівщину… “ Понаджені летять на теплівщину, Відмахуючи обрій хилиткий: І що не мах, то далі батьківщина, І що не птах, то крик на всі боки. І назирцем махає наодлуці Якась пташина круглими крильми, Маліючи, кругліючи в розпуці, В сполуці з білим подихом зими. І що не помах, то повітря рідша, Крутіша піднебесна кривизна, І пада пір’я щедро, […]...
- Павло Мовчан – Рівні погуки зозулі Голос зозулі, мов двері на вітрі, В темному лісі протяжно скрипить… Хто на порозі стоїть тогосвітнім І прочиняє: хить та хить-хить?.. Зайде і вийде. Вийде і стане, Тишу протяжну за ручку шарпне… Клич нерішучий стає дерев’яним, Рветься мовчання туге, голосне… І сповиття розриває шовкове Демон незримий сухими крильми; Голос зозулі – це поштовхи крові, Спалахи […]...
Великий опис картини васильківського.