Павло Мовчан – Зима поета

Пам’яті П. Тичини

Відчиняються двері: білих птиць білий вир;
В тебе птиці сидять на руках і на віях;
Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, –
Як воно розшугалось довкруж голови!
Примостився край столу… а птиці із рук,
На краєчку зажури… а птиці додолу.
Сам стаєш білим птахом, і криляний рух
Переходить в круте лопотіння поволі.
У кімнаті вже тісно… і небо тісне:
Білі крила, що маєш, ховаєш за спину;
Білі птахи кружляють хурдельно-невпинно –
Як зірветься котрийсь, то по серцю крилом полосне.
Білопташшя літа. Хай собі кружеля,
Аби слалося в ноги довірливе пір’я.
– Хто мене упізнав у таке надвечір’я,
Що гукає мене звіддаля? Звідкіля?
Ох, то все та зима, і не більш,
Що поставила клич по покуттях в кімнаті
І чекає, коли вже перерветься вірш,
Щоб гніздо дерев’яне скоріш ладнувати.
Та нехай. двері врозбіж риплять,
В чистім плесі паперу застряла пір’їна.
Білі птахи летять… Як же швидко летять! –
Чи ж то вітер такий з України?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Зима поета