Павло Мовчан – Знаки

Німіння снігу, білість воскресальна,
І час розтягнутий, мов гумовий, бринить,
І підступаються все ближче друзі дальні,
І, мов чаїнка в склянці, кожна мить
Спливає з денця пам’яті печально.
Адже прожито все – без вороття,
І каяття нічого не поверне,
Бо, мов полова, дні летять, летять:
Порожні жмені – вивіялись зерна…
Обличчя друзів в дзеркалах снігів
Відсвічують відтінком потойбічним,
І погляд твій неначе скрейдянів,
Їх поторка – на мічення довічне.
І крейдяні шовковиці летять,
На сорочках чорнющих полишають
Біленькі цяти, круглі, як печать,
Що не скріпляють – наскрізь протинають…
Вони тримають кулі снігові
В губах розтислих, але ті не тануть,
І чорно-білі смуги часові
Упоперек і вздовж перетинають…
Осьо Лебедик, далі Чмих, Біда…
Мов з глини ліплені, закляклі, однакові,
І під ногами в них не сніг лежить – вода,
Що вимиває цвяхи і підкови.
Вода росте, і меншають вони,
І бравсь водою простір крижаний,
І хмарилося небо олов’яно,
Та на губах синіє сніг нетанно.
І сам я важчав, всотуючи все:
Хвоїни, скіпки, листя, насінини,
І чув, як сніг стоусто мене ссе
І замість крові час вступа в судини.
Так, значить, це пора перехідна,
Не перевтільча, а переформовча:
Вода нутрує в жилах крижана
І глина червоняста палахкоче.
І вже облич мені не відрізнить,
Наблизившись, вони немов розтали:
Розширилась на розмах зору мить,
І слід відбивсь на кризі п’ятипало.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Знаки